Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 6, 2019

Богдан Прах: «Я приїхав допомогти молоді України»

Автор:

|

Жовтень 17, 2013

|

Рубрика:

Богдан Прах: «Я приїхав допомогти молоді України»

Український католицький університет (УКУ) отримав нового ректора — о. Богдана Праха. Він – громадянин Польщі, який зберіг свою українську ідентичність; богослов, який використовує історію у своєму душпастирському житті; науковець, який вважає, що наукових праць – замало, щоби захистити честь українського повстанського руху перед атакою польських істориків; ректор, який надає перевагу роботі в архівах, ніж у кабінеті; духівник, який своє слово у своєму житті віддає Церкві; громадянин, який свою діяльність спрямовує на виховання молодого покоління.

У нас є гармонійно складена спільнота
— Як і коли ви дізналися про своє призначення ректором УКУ?
— Пропозиція, щоби я став ректором, прозвучала з вуст Блаженнійшого Святослава та владики Бориса досить давно. Відомо було, що владика Борис переїжджає до Франції на єпархіальне служіння й мусить бути заміна. В університеті відбулася дуже широка дискусія з приводу того, хто повинен його замінити. Було досягнуто консенсусу, щоби я очолив УКУ.
— Якою була ваша реакція?
— Я мав трошки інші плани — більше хотів займатися наукою. Бо вже 25 років працюю на різних адміністративних церковних посадах і вже сумую за роботою в архівах. Але Блаженнійший попросив, щоби я ще на кілька років погодився стати ректором УКУ.
— У кожному колективі є свої правила гри. Чи задовольняють вас правила гри спільноти УКУ?
— Я би не сказав, що в нас є «певні» правила гри. Це все, що заклав і сформував владика Борис і його команда, працює бездоганно! У нас є гармонійно складена спільнота, і долю університету має право вирішити кожен її учасник. Що кілька років ми напрацьовуємо стратегію розвитку УКУ. У процесі беруть участь усі — студенти, проректори, викладачі, науковці. Кожен має право висловити свої зауваження. Ми хочемо, щоб університет творили всі. Не так, щоби якась там група вирішувала, що має бути, а що — ні. Коли людина бере активну участь у стратегічних рішеннях, вона почувається співавтором їх вирішення, співучасником цього життя. Я бачу, що люди це люблять і мають у цьому потребу. Погано, коли в суспільстві є надто сильна вертикаль влади. За таких обставин когось можуть викинути за борт. А якийсь підлабузник може перебувати при владі дуже багато років, але бути не дуже цінним для своєї спільноти.
— А є вже якісь конкретні напрацювання щодо стратегії розвитку УКУ?
— Якраз зараз ми завершуємо напрацьовувати стратегію до 2020 року. Остаточне їх затвердження відбудеться на його виїзному засіданні в Римі 28 листопада ц. р. із нагоди святкування 50-ліття УКУ. Серед головних положень є, очевидно, розвиток університету. Можливо, не такий динамічний, як би ми хотіли, але, порівняно з іншими ВНЗ, — так. Ми намагаємося так розвивати наш університет, аби не втратити його якість, яку ми маємо зараз. При створенні кожної нової програми або відділу ми дивимося, чи це не зашкодить у тій чи іншій нашій справі, чи ми зможемо досягнути максимуму.
Очевидно, ми маємо гарну перспективу з розвитком будівництва нашого університетського містечка. Адже десь треба навчати, десь треба творити, десь треба мати місце для зустрічей, десь студенти мусять жити. Університет без будинків не може довго існувати. Будівельні проекти йдуть досить швидким темпом. У найближчих планах — побудова церкви, бібліотеки, інформаційного центру. Потім уже будемо думати про наступний корпус для навчання. Дуже важливим моментом є розвиток нових напрямків навчання. Але для мене найістотнішим є дбайливість про розвиток науки — науки, яка має повертати до джерел, досліджувати історію наших земель, а на базі історичних досліджень – розвивати наше богослов’я.

Батьки і діди виховували нас із великою любов’ю до України
— Ви — родом із Жешувського воєводства. Для українців за кордоном завжди актуальним є питання збереження своєї ідентичності. Як вам це вдалося?
— Завдяки дуже сильному патріотичному духу, яким жили мої батьки та діди. Якби не цей патріотичний дух, автентичний спосіб життя, збереження українства й любові до своєї Церкви, ми би не могли залишитися собою. До найближчої церкви нам було понад 50 км — у гірському районі. Щоби доїхати до неї, треба було тричі пересідати на автобуси. Щоб у неділю потрапити на службу Божу вранці, о 8.00, ми мусіли виїжджати ввечері в суботу й ночувати в когось. Це було дуже складно. Церква в нас була теж нелегальною. Звісно, не так, як в Україні, але священики не могли активно проводити свою діяльність. Батьки і діди виховували нас із великою любов’ю до України, до всього українського. І таким чином ми це все зберегли.
— Останнім часом у Польщі спостерігається нагнітання антиукраїнської істерії. Як ми повинні реагувати на це?
— Каменем спотикання є наша спільна історія. І, як бачимо, це нагнітання негативної істерії відбувається на історичному ґрунті. Нам закидають не те, що є, а те, що було. Ніхто не скаже тепер, що українець — це «злочинець» чи «бандит». Завжди такі негативні виступи торкаються історії. Ми повинні пам’ятати про те, що поляки мають сильно закодовану національну гідність. У них є високий рівень почуття якоїсь «наддержавності». Я це розумію — сам там виховувався.
Польща завжди була багатонаціональною країною, і, очевидно, поляки століттями були домінуючою нацією. В історії вони не завжди вміли відповісти на виклики тих національних меншин, які жили на території Речі Посполитої. Особливо це важко було зробити в міжвоєнний період. Вони самі в часі довгих років неволі криваво виборювали свою незалежність, але, коли цього прагнули українці, вони не прихилилися до цієї ідеї. Відтак, наступав дуже кривавий конфлікт. Жорстокість протистояння провокувала воєнна дійсність. І, на мою думку, навіть, якщо би не було Другої світової війни, то українсько-польське збройне протистояння було би неминучим, але, можливо, іншого масштабу.
Коли йдеться про «Волинську проблему», то часом аж виглядає смішно, коли президент і прем’єр-міністр Польщі чи інші політичні та церковні діячі, говорячи про кількість жертв серед поляків, наводять числа від 16 тис. до півмільйона осіб. Польські історики дуже активно досліджують цей період українсько-польської трагедії, натомість, ми ще не дочекалися поважного, об’єктивного дослідження з українського боку.
Таким чином, поляки постійно «насаджують» нам свій варіант нашої й «спільної» історії. Так само можемо в себе запитати: що українці знають про міжвоєнний період? Гадаю, дуже мало. Особливо, коли говоримо про історію Галичини. Переважно із цього періоду нам відомо про одну лиш пацифікацію. Але чи знаємо ми, що, наприклад, одного дня в польських арештах було майже тисячу священиків за приналежність до Греко-католицької церкви? Наше незнання минулого — це не їхня, а наша проблема.

Віра в перспективу українців в Україні
— Після здобуття богословської освіти ви вступили на історичний факультет і почали професійно вивчати історію. Чим можна пояснити такий поворот на життєвому шляху?
— Я завжди любив історію свого народу. Цікавився нею, читав багато. Але теж любив і богослов’я. У молодому віці багато залежить від того, кого зустрінеш на своїй дорозі. Я зустрів дуже доброго богослова-патролога, який прищепив мені любов до патрології, що мені імпонувала. Я написав магістерську й інші роботи. Однак у певний момент життєвого шляху я зустрів історика, із яким удалося відчути смак дещо іншої праці. І відтак, почав працювати в історичній царині. Коли ж я ввійшов у архіви, то в них уже вповні «розсмакувався» історією. Шість років свого життя прожив у архівах.
— Як впливала історична освіта на вашу душпастирську діяльність?
— Спочатку я душпастирював у Польщі, на Лемківщині, потім в Америці, а після цього знову повернувся до Польщі — у Ярослав. Історична освіта мені дуже допомогла в цьому служінні. Знання історії свого народу, історії Церкви допомагає в контактуванні з людьми. Особливо, зі старшим поколінням, яке багато пережило та знало історію з власного життєвого досвіду. Мені, як історику, було легко «колєґувати» з лемками, бойками, надсянцями, оскільки я писав докторат про міжвоєнний період нашої Церкви на Лемківщині. Історична освіта мені дуже допомагає й тепер, бо людині, яка розуміє історичний контекст, легше думати про сьогодення та майбутнє.
— Вам більше до душі адміністративна робота в університеті, душпастирська на парафії чи наукова в архіві?
— Звісно, що найближчою є душпастирська діяльність. Я дуже люблю своє священство — без нього не уявляю собі, як я мав би жити на світі. На друге місце я поставив би наукову діяльність, яка є тим, що захоплює моє серце. Я дуже люблю працювати в науці. Те, що останніми роками ненауково працюю, не дає мені спати. Що ж до адміністративної діяльності, то, видно, маю якийсь талан, що Церква мене потребує. Я вже 25 років перебуваю на адміністративній роботі. Такою є дійсність. Не завжди робиш те, що хочеш, а робиш те, до чого Церква кличе.
— Якою ви бачите Україну в майбутньому?
— Якщо б не вірив, що в неї — велике майбутнє, то би сюди ніколи не приїхав. Один мій знайомий, колишній міський голова міста Дрогобича, якось у моїй присутності поставив собі запитання: «Що ти робив, коли Україна росла в силі? Ти стояв у проводі чи ти ховався десь і займався своїми проблемами?» Та одразу ж сам і відповів: «Я би не хотів, щоб мені в старості дорікали, що у важливі історичні моменти я займався своїми проблемами».
Так само хочу сказати: я приїхав допомогти молодим людям зрозуміти, що майбутнє України – у їхніх руках. На кожному кроці я стараюся донести до молодих українців правду, що тільки від них залежить доля цієї держави. Очевидно, що я вірю в перспективу українців в Україні!
Розмовляв Михайло Галущак, Західна інформаційна корпорація

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply