Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 15, 2018

Богдан Бенюк: «Як тільки починаєш вважати світ одноманітним, застигаєш внутрішньо»

Автор:

|

Березень 01, 2018

|

Рубрика:

Богдан Бенюк: «Як тільки починаєш вважати світ одноманітним, застигаєш внутрішньо»

Народний артист України Богдан Бенюк, зізнався, що досі постійно самовдосконалюється, і кожна нова роль — це ще одна сходинка до переходу на інший рівень розуміння акторського ремесла.
— Багато хто з моїх знайомих після перегляду вистави «Всі мої сини» відчули чітке усвідомлення подібності сюжету до того, що відбувається зараз у країні. Так і є?
— Я вже не раз зустрічався з драматургією, яка написана зовсім не в нашій країні, і зовсім не про нас, але описані ситуації — цілком ідентичні нашим. Це свідчить про те, що все в цьому світі розвивається по колу. І трагічні події, в якій би частинці планети не траплялися, повторюються. Людство робить велику помилку, що не вивчає всі оті речі, бо якби ми вчилися на чужих помилках, то, мабуть, самі багато чого не робили б. А з драматургією Артура Міллера сталася така ситуація: підійшов до мене один режисер і дав цю п’єсу. Я відклав її на накаслик біля ліжка, бо п’єс дають багато, а час на це не завжди є. Гадаю, колись почитаю, але, дай, подивлюся титульну сторінку. Першу сторіночку почав читати — й проковтнув її буквально за три години. Вранці вже був у художнього керівника театру Франка, поклав п’єсу йому на стіл. Станіслав Мойсейович поглянув і сказав, що бере. У «Всіх моїх синах» відчувається певна подібність речей, що відбуваються зараз у нас. Є розуміння того, що таке війна, й які речі можуть статися на її фоні, коли одні люди страждають, воюючи на передовій, в авангарді порятунку батьківщини, а інші на цьому наживаються. Бо для когось війна — це мама рідна, а хтось від цього бідує. Тому проблеми та питання, підняті у Міллера, ідентичні нашим. Що таке бізнес? Що таке мораль? Як вони взаємодіють? Що таке патріотичність? Чому в Україні бізнес — не проукраїнський? Мабуть, багато тих проблем, які ми маємо, — саме від того, що багаті люди в нас не відчувають себе українцями, вони не відбивають нашу ідентичність, яка виокремлює нас від інших націй, їм наші проблеми чужі. Світ довкола постійно змінюється, і це потрібно відчувати, бо як тільки починаєш вважати його одноманітним — застигаєш внутрішньо і далі немає ніякого руху. А ця п’єса якраз зробила такий поворот. Та й узагалі, вона могла, мабуть, з’явитися в моєму житті лише тоді, коли на сцені нашого театру прозвучав «Ричард ІІІ».
— Якраз про роль Ричарда хотіла спитати, ви ж за неї отримали нагороду в Пекіні…
— Я собі ніколи навіть не міряв і не думав зіграти цього персонажа. Я з тих артистів, котрі ніколи не мріють про ролі. Якось так ставалося, що до мене завжди приходять режисери, приносять на «блюдечку» п’єсу, і закохують мене в героя. Так само з’явився в моєму житті «Ричард», котрий витягнув мене на інший рівень розуміння акторського ремесла.
— У цій п’єсі відчувається нова драматургія, костюми інакші, таке дещо некласичне режисерське бачення. Чи це саме той рух, про який ви кажете?
— Уявіть собі, що наш український театр ім. Франка ставить п’єсу американського, англійського чи італійського автора. Чи зможемо передати атмосферу лише костюмами, декораціями? Та ніколи в житті. І, тому адаптація — це штучка, яка обов’язково потрібна. Але адаптувати ту чи іншу роботу можна лише тоді, коли сам маєш певний рівень освіченості. Бо інакше — це якесь знущання над твором. І що парадоксально, і Міллер, і Шекспір — точне дзеркало нашого життя. Особливо це відчувається, коли я в образі Ричарда читаю монолог, ставши на престол, і кажу зі сльозами на очах, що не хотів влади, а потім — що наша країна потерпає від зради. І ми в першу чергу будемо воювати зі своїми зрадниками, бо вони в центрі нашої країни, і потім будемо розбиратися зі своїми ворогами, які відібрали наші землі й розтоптали їх у кров, і ми будемо їх повертати.
— Чи має право на життя фраза, що «мистецтво — поза політикою»?
— Такого не буває. Це вигадали від лукавого.
— Але є ж ті, хто під гаслом «мистецтво — поза політикою», «ми — птахи миру» їдуть гастролювати до Росії…
— Вони називають себе «люди світу», тобто — десь вони народилися без мами, без тата, без коріння — і такі талановиті та гарні, що належать всьому Всесвіту. Неправда, такого не буває, це самообман, бо рано чи пізно цей Всесвіт звужується до рамок — звідки ти, хто ти є і чий ти є.
Розмовляла Любов Базів, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...