Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Sep. 23, 2017

Богдан Бенюк: «Ми — нація тугодумів, але й Бог нас і за хиби не одразу карає»

Автор:

|

Червень 29, 2017

|

Рубрика:

Богдан Бенюк: «Ми — нація тугодумів, але й Бог нас і за хиби не одразу карає»

Відомий актор театру та кіно розповів, зокрема, чому завжди треба мати свою позицію, бо насправді те, що мистецтво аполітичне, — неправда. Сказав він і чим насправді українцям корисна ця війна, яка висмоктує кров і сили.
— Вашому «Швейкові» — років із 20. Ведете лік, скільки її ставили?
— Аякже! І не тільки цій, веду облік усіх своїх вистав, які граю з 1977 року, коли став виходити на сцену. Я кожну виставу записую — тому знаю, коли її грав, які були репетиції, як пройшов спектакль. Щодо «Швейка», то йому перевалило за 300.
— Чи грали ви її хоч раз у зоні проведення антитерористичної операції (АТО)?
— Ні, ми грали її на Майдані 2004-го, грали на різних майданах у різних країнах під час фестивалів у Європі й Україні, у різних театрах. Та в АТО ні.
— А треба би?
— Гадаю, що так, але тут питання до тих, хто може дати машину, аби привезти туди декорації й артистів. Ми можемо їхати хоч завтра. Я бував там не раз, їздив на фронт, зокрема, в Авдіївку, мав творчі зустрічі. Там колосальні будинки культури пустують, з неймовірним освітленням, з усім — все готове, чекає.
— І нема кому?
— Справа не в тому, що там ніхто не проводить заходів, бо якщо оголосити, що там буде вистава, і зібрати людей, то туди точно гримнуть снарядами. Тому ці речі не можна робити на самому краю. Має бути хоча б 50-60 км від фронту. І знаю, що Міністерство культури планує, щоб зустрічі українських артистів із українцями, котрі живуть у так званій «сірій зоні» були постійні. Але ми країна тугодумів.
— Довго запрягаємо?
— Аж на 25-му році незалежності нарешті взялися робити декомунізацію, хоча з цього слід було починати. Ми досі не сказали, що у нас війна йде, не чухаємося про російську мову, а тягаємося з нею, як із писаною торбою. Але тому, що ми такі тугодуми, мабуть, Господь нас милує, інша нація давно постраждала б від цієї бездіяльності, або її б уже давно не стало.
— Ваші вистави звучать у різних реґіонах по-різному?
— Ми привозимо матеріал і граємо його за сценарним планом — завжди. А те, що справді вистава щоразу різна — це тому, що вона народжується на очах у глядач. Тому щоразу це звучить, як уперше.
— Зі «Швейком» також щоразу як уперше?
— Головна акторська заповідь: щоразу граєш виставу, як перший раз.
— Можете пригадати щось про історією цієї вашої вистави?
— Один із інтонаційних моментів в історії «Швейка» був ще на першому Майдані, 2004 року. Ми поїхали в Мукачево, де начальником штабу Віктора Ющенка був Віктор Балога. І ми приїхали з виставами на підтримку Ющенка, виступили проти масових фальсифікацій, були на виборчих дільницях, а тоді повернулися у Київ. І не поїхали на гастролі з театром імені Івана Франка до Мінська, бо Білорусь була тоді серед перших, хто привітав Януковича з обранням на президентство. Відмовилися публічно: не будемо підтримувати Януковича, котрий незаконно став президентом, і відмовляємося від гастролей у Мінську, який перший підтримав Януковича, а будемо грати «Швейка» на Майдані і зробили це. Потім нас хотіли вигнати з роботи з театру ім. Івана Франка, готували навіть необхідні документи, але цього не сталося. Позиція в акторів завжди має бути.
— А кажуть, що мистецтво — аполітичне…
— Брехня. Актор, котрий виходить на сцену, повинен мати громадянську позицію. Якщо він її має, то будь-який матеріал грає на сцені правдиво.
— Можете пригадати, як грали «Швейка» вже за часів українсько-московської війни?
— Справа в тому, що всі акценти, які є у цій виставі про Першу світову війну, і раніше завжди лунали, просто зараз стали гостріше сприйматися глядачами. Але ситуація в державі не надто змінила сприйняття, бо в той час, коли у нас були «мирні дні», коли ми мали старшого брата, який нас душив і висмоктував кров, то навіть тоді спрацьовувала емоційність людей.
— Як сприймаєте теперішню війну?
— Такі загострення мають бути. Ця вся дружба, про яку нам постійно товкли, була неправдою від самого початку і мала колись припинитися. Росіяни торпедували своєю наглістю та своїми гегемонічними претензіями. І це добре, бо наш народ такий, що ми ще досі даємо тріщинку в цьому герці. Багато є людей, котрі, живучи в Україні й уважаючи себе українцями, до глибини душі не люблять цю націю, ненавидять цю мову і цю землю. І тому такий ефемерний народ України, бо немає того національного духу, який всіх єднає, бо не усі хочуть єднатися. Мабуть, ще не пройшла достатня кількість років, аби це усвідомлення настало. І це все відбувається також і тому, що немає міцної керівничої руки на чолі держави. Але добре, що в нас є хоча б такий. Бо досі ми мали президентів, котрі гралися у псевдодемократію та дурили нам голови. Зараз народжується нове покоління, і повірте, згодом багато чого забудеться і звучатиме зовсім інакше.
— Але є стійке відчуття і докази щодо вливу російської руки…
— Поки не буде патріотичного відчуття часу по всій країні — від одного кордону до іншого, єдності, спільної позиції, доти й триватиме ця війна. та ця ситуація очищує нас. Інколи є така людська вада, коли ми не можемо збоку на себе глянути, чи не уміємо цього робити…
— Або не хочемо…
— Життя все одно примусить, як би не впиралися. Річка тече й є два береги, треба приставати до одного —правого або лівого. Більше вже не можна просто пливти за течією, настав час приставати до берега.
— Що, на вашу думку, «Швейк» сказав би, якби був зараз в Україні, про нас, нашу ситуацію? Можливо, зімпровізуєте?
— Не знаю, роман не закінчений, він не має кінця…
— А придумайте!
— Не хочу. До нас один такий «придумщик» прийшов якось на гастролях у Петербурзі — каже, от, мовляв, радійте, я вам закінчення до вистави написав. Він справді створив сценарій завершення цього роману і припер нам його за лаштунки. Але коли подивився виставу, то попросив пробачення, забрав свій сценарій і пішов. Тому що кожен твір має авторство, яке не можна підмінити думкою іншого.
— «Швейк» — спектакль, який давно вже розтягли на цитати. Скажіть, яка ваша улюблена?
— Я вам скажу про моє улюблене місце у виставі — таке точкове місце, де ми підіймаємо проблему ідентифікації. Проблема Чехії на той час, коли живуть наші герої — мовна проблема, бо чеська фактично була знищена німецькою за панування Австро-Угорщини. Ми намагаємося цю лінію прокреслити в нашій виставі, де звучить не німецька та чеська, а російська й українська. І це прочитується, і глядачі ці місця прекрасно відчувають. Ми їх вигадали зумисне, і вони мають викликати (і викликають) ті емоції в перекладі роману на наші рейки, і це вистрілює.
— Як гадаєте, коли завершиться ця війна?
— А вона ще не почалася. На жаль, наша війна ще тільки буде.
— Що нам треба зробити вже зараз, аби цей період прожити з меншими травмами?
— Якби 26 травня 2014 року Богдан Бенюк став президентом України, я б вам зараз це сказав. Значна більшість тих запитань, які можуть змінити ситуацію в державі вже зараз, залежить від Президента. Усе це можна вирішити в ручному режимі, і він на це має право. Інша річ, що ручний режим вимагає відповідальності. Але, зрештою, він від неї все одно нікуди не подінеться. Саме життя його змушує міняти позицію, і він змінюється в бік українства, але надто вже повільно. Наразі наш Президент є таким, яким він є. І нація його виховує — і він виховається, зрештою. І війна ця буде йти, і він очолюватиме країну, і на його долі написано багато речей радикальних, які він ще повинен буде зробити. Не боятися, що на це скаже світ, і як його будуть ображати. Він повинен буде це зробити, інакше ми не витримаємо як держава і народ у цій ситуації.
Розмовляла Тетяна Когутич, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...