Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 15, 2018

Блаженнійший Святослав: «Купуючи-продаючи голоси, продають нашу Батьківщину та майбутнє»

Автор:

|

Жовтень 02, 2012

|

Рубрика:

Блаженнійший Святослав: «Купуючи-продаючи голоси, продають нашу Батьківщину та майбутнє»

Із Блаженнійшим Святославом (Шевчуком), главою Української греко-католицької церкви (УГКЦ), ми зустрілися в резиденції під Києвом, де він мешкає разом з архієпископом Блаженнійшим Любомиром і секретарем Синоду владикою Богданом.

Коли порушується питання мови, це напряму стосується поваги до людської гідності

— УГКЦ, багато громадських організацій і, взагалі, велика частина України закликали Віктора Януковича не підписувати закону про мови. Він усе-таки підписав його. Чому, на вашу думку, президент не прислухався до цих закликів?

— Гадаю, висновки ми зробимо з перспективи якогось часу. І всі складові цього процесу стануть очевидними. Зі свого боку, я би хотів висловити кілька моментів, які викликають прикрість. Справді, більшість керівників українських Церков підписала звернення, у якому вони просили президента не підписувати цього закону, бо, на нашу думку, він нічого доброго не дасть українському суспільству. Чому президент нас не послухав, ми не знаємо. Питання мови експлуатується з політичною метою й саме в передвиборчий час. На мій погляд, цим питанням штучно відвертається увагу людей від справді важливої теми — передвиборної кампанії. Ми би мали серйозно придивитися, хто є ті особи, які йдуть зараз кандидатами в депутати. Ми би мали дискутувати не над мовним законом, а над програмами різних політичних партій, які хочуть отримати мандат від народу. На жаль, зараз про програми партій не йдеться. Ба більше, навіть нелегко знайти програму тої чи іншої партії в Інтернеті. Не кажу вже про те, аби ті програми були під пильним оком громадської думки.

Коли порушується питання мови, це напряму стосується поваги до людської гідності, бо мова — це дуже делікатний момент ідентичності людської особи. І коли цю мову так безсоромно експлуатується в передвиборний час, то це, гадаю, є зневагою до самого виборця, до якого кандидати в депутати повинні вийти зі своїми програмами.

— Для вас особисто російська є якою мовою? Ви коли-небудь нею послуговуєтеся?

— Для мене російська мова є ще однією з мов, яку культурна людина повинна знати, зокрема, коли живе в Україні. Я почав вивчати російську з другого класу. Ніколи не послуговувався нею в побуті, але завжди використовував для знайомства з різними російськими філософами, класиками літератури, аби дійти до багатства російського народу. Російською ми послуговувалися в армії. Тепер, на мою думку, російська мова використовується в Україні для того, щоби до певної міри впровадити й українську мову, й українську культуру, й Україну як таку в процес ґлобалізації, тобто асиміляції. Ми бачимо, як активізуються ідеолоґічні міфи колишнього Радянського Союзу, де російська мова була використана як інструмент для масифікації народів СРСР, аби перетворити їх, як казав мій дідусь, на вінегрет під назвою «радянський народ».

Коли хтось хоче нас утягнути в «русскій мір» — він відмовляє нам у самобутності

— Чому ви називаєте євразійський простір «дивним»?

— Бо ніхто до кінця не пояснив, що це таке, у чому він полягає. Я дуже часто говорю про «український світ». Намагаюся запросити наших інтелектуалів вийти в інші схеми мислення, бачення сучасного українства. Бо дуже багато є вузьких рамок минулого, якими ми оперуємо. А вони для сучасної людини часто є порожніми темами, котрі треба наповняти чимось новим і сучасним. Говорити зараз про український світ — дуже успішно й доречно. Дуже часто нас, українців, Україну, українську культуру хочуть представити як частину більшого цілого. Тим нам відмовляють у самобутності. Насправді наша українська культура є цілісна сама в собі. Нам дуже болить, коли нас називають «малоросами», а нашу землю — «малоросійською». Саме мислення «Великоросія», «Малоросія» — це калька з грецької термінології. Але в грецькому контексті воно мало протилежне значення. Велика Греція — це були грецькі колонії. А Мала Греція — то був центр культури, джерело того всього, що греки виносили по своїх колоніях. Тож, коли хтось говорить про «Малоросію», ми повинні наповнити це поняття цілком іншим змістом. Це є корінь усього того, що пішло по «Великоросії», тих окраїн, які вважають себе дотичними до культури Київської Русі. Тому коли хтось хоче нас втягнути в «русскій мір» — він відмовляє нам у самобутності. А коли ми говоритимемо про «український світ», то мова йтиме про цілісність нашої власної культури, мови, світогляду.

І друге — асиміляція. Ця річ, як на мене, є дуже важливою й цікавою. Ми свого часу говорили про асиміляцію як про певну небезпеку для українців, що живуть поза межами України. Проте наші громади завжди намагалися протистояти цій асиміляції, не розчинитися в «морі» тієї чи іншої країни. І завжди українська Церква була берегинею від тої асиміляції. Проте тепер асиміляція існує й на рідних землях, знана під назвою «русифікація». І тут УГКЦ повинна зіграти свою роль. Бо жодна з конфесій не має такої мережі, яка би поєднувала діаспору з українцями, котрі живуть в Україні. Багато років саме наша Церква була єдиним мостиком для багатьох осередків українців, які живуть за кордоном.

У побудові «русского міра» Церкву використовують як пропаґандиста

— Коли патріарх Кирило будує «русскій мір», то за ним стоїть уся російська влада. А хто за вами стоїть?

— Якось так ставалося в історії нашої Церкви, що ми ніколи не розраховували на стовідсоткову допомогу когось. А робили своїми силами те, що було нам під силу. Коли мова йде про «русскій мір», то це — не церковний проект, а державний. А Церква використовується в ролі ідеолоґа, пропаґандиста, аби, найперше, відновити чи реставрувати Радянський Союз, що є утопією. Але це проявляється в дуже цікавий спосіб. Наприклад, Росія фінансує при посольствах за кордоном створення громад із росіян, білорусів і українців. Ці спільноти виступають паралельно до ідентичних громад, скажімо, українських. І коли потрібно представляти в тій чи іншій державі українську культуру, український народ, то виявляється, що справжня українська громада не має ексклюзивного права репрезентувати Україну, бо є ще якісь, котрі теж беруться говорити від імені українського народу. І не важливо, що там розмовляють російською. Звісно, Росія дуже добре фінансує ці громади. Натомість українська влада свої громади навіть не може забезпечити підручниками з української мови. Я був якось присутній при такій розмові, коли голова української просвіти просив допомоги посла України в отриманні підручників з української мови. Посол просив вибачення, казав, що вони навіть виписані, але стоять на складі в якомусь порту, бо немає коштів, аби їх доставити.

— Московський патріархат зацементувався на місці Десятинної церкви. Як ви ставитеся до цього?

— Нам шкода, що дефакто, попри всі правила, закони, одна конфесія приватизує собі якусь частину історії Київської Русі, зокрема пам’ятку тих часів — Десятинну церкву. Вона є дуже важливою для всіх Церков, які зараз є Церквами Володимирового хрещення. Тому, як на мене, якби навіть пам’ятка відійшла до однієї конфесії, вона би мала бути відкритою для всіх. Проте зараз бачимо, що відкритості на місці Десятинної церкви не буде. Свого часу ми дуже багато разів говорили, що в Києві з боку влади мусить бути симетричне ставлення до всіх Церков Володимирового хрещення. Ми є канонічною Церквою. Московський патріархат отримав частину того спадку, Київський патріархат — також. Лише УГКЦ в Києві наразі не має своєї спадщини київського християнства.

— А як би ви сформулювали своє ставлення до Російської православної церкви (РПЦ)?

— Це — наші сусіди. У нашій історії, у нашому сьогоденні є складні моменти. Було би дуже добре, аби ми бодай навчилися бути добрими сусідами. Про це вже не раз казав мій попередник Блаженнійший Любомир.

— Недавно патріарх Кирило був у Польщі з офіційним візитом, який сприйнятий неоднозначно. Навіщо, на вашу думку, він туди їздив?

— Сам жест і послання, яке було дане суспільству — як російському, так і польському, — були однозначно позитивними, тому що це було все-таки послання примирення. Той жест, очевидно, є лише початком процесу, що би мав оздоровити рани, які були в історії тих двох народів. У Польщі багато хто цей жест порівняв із жестом, який було здійснено 1956 року між польським і німецьким єпископатами, що призвело до оздоровлення в багатьох речах між польським і німецьким народами після Другої світової війни.

Якщо цей візит був щирим, він обов’язково дасть плоди. Нам би дуже хотілося, аби щось подібне відбулося й в Україні. Для нашої Церкви є досить цікавим те, що досі патріарх Кирило, коли йшлося про помісні Церкви Вселенської (Католицької) церкви, вів зустрічі лише на рівні Апостольської столиці. Було тільки спілкування на рівні двох глав Церков: Святішого Отця й патріарха Московського. А тут патріарх Кирило вперше зустрівся з главою локальної Церкви. Для нас це важливо, бо щоразу, коли ми заявляли, що главі УГКЦ треба вести напряму діалог із РПЦ, нам казали, що для них це — не рівень. Тому дуже часто розмова йшла між Апостольською столицею та РПЦ про нас, але без нас.

«Недавно почув словосполучення «дешеві виборці»

— Як би ви охарактеризували виборчий процес в Україні? Чи українців знову обдурять?

— Мені важко відповісти на всі аспекти такого питання. Скажу про кілька складових. Перше — наші виборці доведені до розпачу. І замість того, аби забезпечити тим людям нормальні умови існування, їм дається якась подачка, яка є сотою частиною того, що їм належиться. Але, на жаль, наші люди — легковірні. Вони «ведуться» на ці подачки. Другий аспект — корупція. Уже те, що хтось купує голоси й хтось їх готовий продати, — кричущий факт корупції. У корупції завжди є два учасники. Можливо, саме тому корупція найбільше проявляється під час виборів. Недавно почув словосполучення «дешеві виборці». Мені подумалося: це як треба зневажати тих виборців, щоби про них так говорити. Купуючи-продаючи голоси — продають нашу Батьківщину, наше майбутнє. Третя річ: у нашому громадянському суспільстві відсутня протидія злу. Мені прикро про це казати, але це — факт. Знову ж таки, недавно від простого громадянина почув таке: «А навіщо мені справедливий суд, якщо він вирішить справу не на мою користь?» У мене тоді виникло запитання: а чи ми самі хочемо тієї справедливості? Ми вимагаємо від влади чесних виборів. Але ми в жодному разі не можемо знімати тут із себе відповідальності.

— Багато вже говорилося про те, що священики повинні бути поза політикою й не аґітувати за ту чи іншу політсилу. Але священнослужителі покликані розрізняти добро і зло. То навіщо їм самоусуватися від політичних процесів?

— Тут є кілька моральних засад. Священик не може прямо вказувати, за кого голосувати. Це не є його завданням, бо він має вказувати на вічні істини, які треба впровадити в суспільне життя, зокрема, коли йдеться про громадянську відповідальність. Він має виховувати вірян. А коли він указуватиме їм, за кого конкретно голосувати, то диктуватиме їм певну поведінку, таким чином, він сприйматиме їх як нерозумних дітей, які самі не здатні розрізнити добро і зло. І вважаю, що наші люди — досить свідомі, часом свідоміші за тих, хто хоче ними маніпулювати. Наша Церква на Синоді постановила заборонити священикам аґітацію. Якщо священик це робитиме, то підпаде під дисциплінарні стягнення.

— 25 серпня минув екватор президентства Януковича. Коли він ішов у президенти, то обіцяв «покращення життя вже сьогодні». Ви особисто відчули оте «покращення»?

— Правду кажучи, ні. Напевне, це було лише передвиборне гасло. Пригадую такий випадок. Після Помаранчевої революції до Блаженнійшого Любомира у Львові прийшов один посадовець і почав вихвалятися, як вони боротимуться з корупцією. Блаженнійший вислухав і каже: «Краще би ви інакше говорили, бо з корупцією щось усі борються, але ще ніхто її не поборов. Немає тої шкали, за якою би можна було виміряти ту корупцію. Ліпше би ви говорили про свою програму, як збираєтеся людям зарплату підвищити, як створити робочі місця. Аби ми за рік-два могли це побачити». Цей посадовець пішов від Блаженнійшого розчарований. Можливо, за ці 2,5 року хтось і покращив свій добробут, але точно не пересічний громадянин.

Розмовляла Оксана Климончук, УП

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...