Новини для українців всього свту

Monday, Sep. 23, 2019

Блаженнійший Святослав: «Християнське коріння — набагато більше, ніж конфесійність»

Автор:

|

Травень 08, 2019

|

Рубрика:

Блаженнійший Святослав: «Християнське коріння — набагато більше, ніж конфесійність»
Блаженнійший Святослав

Україна демонструє всьому світу унікальний приклад єдності двох традицій — православної та католицької. Про це розповів Блаженнійший Святослав (Шевчук), глава Української греко-католицької церкви.

Кругла дата сексуальної революції, про яку всі мовчали
— Європейські інтелектуали стверджують, що криза Європи сталася через те, що вона зневажила своє християнське коріння. Це справді так?
— Пригадую дискусію ще в 1990-х рр., коли студіював у Римі. Вже тоді було багато трактувань, а часом навіть непорозумінь щодо цього поняття. З одного боку, багато хто казав, що в сучасному мисленні Європа обмежується лише країнами Західної Європи. Їм заперечували, що географічне поняття Європи набагато ширше. Тому Святий Папа Іван Павло ІІ казав, що Європа і Церква повинні дихати двома легенями — Західною і Східною. Тут він також мав на увазі східну візантійську християнську традицію, яка є невід’ємною складовою європейської культури. А якщо наріжним каменем стає не те, ким є людина, а те, скільки вона споживає, а її гідність становить те, скільки реально вона може заплатити, тоді якісь категорії творення цієї Європи зазнають певної кризи. Й я поділяв неспокій, що Європа, яка зречеться свого християнського коріння, стане незрозумілою і для себе, і для світу. Тому що християнське коріння — набагато більше, ніж конфесійність. Тоді багато хто казав: давайте усунемо питання релігії для того, щоб воно не викликало проблеми з мирним співжиттям, бо релігія тоді бачилася як джерело якихось релігійних конфліктів. Пропагували думку, що якщо ми зречемося фундаментальності релігійного фактору або забудемо своє християнське коріння, то багатокультурність і багаторелігійність Європи не буде нести в собі небезпеку якогось майбутнього конфлікту на релігійному ґрунті. Але з часом виявилося, що таке мислення саме є джерелом потужної кризи.
— Ви казали, що й інституту сім’ї загрожує знищення. На нас ще чекають битви за найбазовіші формулювання в сімейному законодавстві…
— У будь-яких війнах чи скандалах переможців не буває. Гадаю, що ми всі разом виграємо лише тоді, коли зможемо знайти щось, що нас єднає й єднальним майданчиком має бути об’єктивна істина, зокрема, правда про людину.
— В законі має бути написано, що дитина повинна мати батька і матір, і що батьки — це чоловік і жінка, а не безособові люди. Хіба це не очевидно?
— Для мене ці теми є близькими, бо я поглиблено вивчав богословську антропологію і був викладачем цієї дисципліни. Всі дискусії, точаться довкола центрального поняття — хто ж така людина? Це питання поставили ще гуманісти епохи Відродження. Але дуже гостро воно постало після Другої світової війни, коли людство пережило цілі низки геноцидів. Тоді вперше на глобальному рівні людство почало говорити про декларацію прав людини, що людина — якась дуже особлива істота, яка має святі, недоторкані права, і головним правом є її право на життя. Християни є і були учасниками цієї дискусії. Папа Бенедикт XVI казав про три колони, які тримають цю європейську ідентичність — римське право, грецька філософія і юдейсько-християнська релігія. Однак новітні різні антропологічні уявлення стали заручниками так званою сексуальної революції 1968 року. Цікаво, що торік була чергова кругла дата цієї революції, але про неї всі промовчали. Бо щойно тепер людство починає усвідомлювати, наскільки глибокі рани воно отримало внаслідок спотворення розуміння людської статевої приналежності.

У сучасному світі більше цінується різноманітність, ніж єдність
— Вам не здається, що відділення Церкви від держави — лише модний мем? І що справа Церкви — встановлювати свою межу з державною владою?
— Ще з часів Французької революції, яка проголосила засаду світськості держави, стосунки між Церквою та державою розумілися дуже по-різному. З одного боку, це бачилося, як абсолютна сепарація, усунення Церкви зі суспільного простору і зведення її до простору культових споруд. З іншого, світськість держави розуміється як визначення певних меж своєї компетенції. До прикладу, Церква присутня в суспільному просторі, соціальному служінні, шкільництві, чи капеланстві. Тепер виникає запитання, яку модель державно-церковних стосунків обере Україна надалі?
— Нам набридли номінально віруючі еліти, але релігійним людям подобається, коли політик будує церкви і приступає до Таїнств…
— Гадаю, що на політика треба насамперед дивитися як на людину, котра має не лише матеріальні, а й духовні потреби. Проблема щодо політика виникає аж тоді, коли він стає нечесним. Якщо він любить Господа Бога і свого ближнього лише один день у тижні, тоді він фарисей. Пригадаймо собі Італію після Другої світової війни, коли порядні католики розуміли, що є виклик для Італії — перетворитися в ще одну комуністичну державу на подобу Куби чи якоїсь країни так званого Варшавського договору й альтернативою цього побачили об’єднання католиків в окрему політичну партію. Але потім виявилося, що це спричинило багато проблем, бо політиків, котрі називали себе християнськими, пізніше звинуватили в зловживаннях. Це вдарило по Церкві, яка заплатила своїм авторитетом за політичну перемогу тієї чи іншої групи. Або візьмемо Сполучені Штати, де є Католицька церква і різні протестантські спільноти. Вони створювали свої політичні партії для того, щоб прийти до влади, бо це чи не єдиний спосіб захистити свої власні інтереси. Але гадаю, що такого типу історичні моменти, коли Церкви брали участь у політичному житті, давно минули. Церква не повинна брати участь у політичному житті.
— Я б дуже хотіла, щоб ми спільно молилися, але поки що не можемо причащатися разом…
— Не можемо. І ця констатація є причиною нашого болю. Але зараз Україна (до речі, так висловлювався і Папа Іван Павло ІІ) є лабораторією екуменізму. Нікому так не лежить на серці, нікому, я б сказав, не болить оце роз’єднання між християнами, як українцям. Бо і в Константинополі, і в Римі вже звикли до того прикрого факту поділу. В сучасному світі більше цінується різноманітність, ніж єдність. Гадаю, що це не те, що хоче Христос, бо його заповідь, яку він залишив своїм учням: да всі єдино будуть. На Тайній вечері, коли Христос передавав нам цю чашу свого тіла і своєї крові, він молився до свого Отця за єдність між своїми учнями. Тому треба шукати цієї спільної чаші, шукати єдності, шукати того спільного коріння, шукати цієї спільної мудрості. Це виклик, завдання, дорожня карта і духовна місія, яку мають спадкоємці Київської церкви як перед Україною, перед українським народом, так і перед вселенським християнством — східним і західним.
— Ваші ієрархи уникають давати оцінки Московському патріархату. Але як це було можливо: у величезній імперії, де мало не всі вважалися християнами, після 1917 року, без жодних бунтів і спротивів знищують священство та валять церкви. А тепер етнічні українці з Лаври приєднуються до Московської церкви та морально знищують автокефалістів. Хто це має досліджувати?
— Чому українці так легко долучилися до будівництва чужої держави і чужої імперії? На це запитання ще треба шукати вичерпної відповіді. Ми оперуємо певними фактами, але мені здається, що певного розуміння історичних процесів нам ще й досі бракує. Але ми відчуваємо, що в певний момент настало відчуження Церкви від свого народу. Церкви, яка стала інструментом або гвинтиком чужої імперії. Це сталося, і тому тепер ми констатуємо, що з моменту відчуження Церкви від свого народу, коли говоримо про православну ситуацію, відразу народився рух пошуку своєї Церкви. Те, що, скажімо, ми зараз називаємо рухом за автокефалію. Тобто, якщо ця Церква, до якої я відчував себе приналежним, певної миті стала для мене чужою, ну я природно шукатиму своєї. Такий процес відчуження був поетапний, але фатальний, як на мене. Але такий процес відчуження Церкви від свого народу може статися не лише, коли йдеться про чужу державу. Може статися таке й у своїй власній державі. Я стежив за дискусією в Росії, коли згадували соту річницю революції 1917 року. Пригадую, як деякі інтелектуали російські задавали собі запитання: як так сталося, що ті самі люди, котрі ходили до церкви, які хрестилися у священика, котрий їх вінчав, сповідав на смерть їхніх батьків, відспівував їхніх родичів, в один день одягнули кашкети зі зірками, прийшли і його вбили. А церкву, яка була орієнтиром для життя цілого їхнього села, міста, держави, знищили в один момент. Що сталося? Чому? Багато було різних відповідей, але одна, яка мені заімпонувала, була про те, що Церква в певний момент через її одержавлення відчужилася від свого народу. Церква почала жити своїм життя, а люди своїм. А коли в певний момент двоголовий орел упав, у свідомості тих людей мала бути знищена й Церква як частина того двоголового орла.
Печать того мислення проектується зараз і на Україну. Тому інколи виникає велика небезпека близького шлюбу між Православною церквою і державною або політичною системою.
— Хочу запитати про телевізійний серіал «Молодий Папа», що ви про нього думаєте?
— Чесно скажу, що я не дивився того фільму. Може, ви мене спонукаєте його переглянути. Це може бути цікаво, як певна гіпотеза: а що було б, якщо б. Можливо, я трошки ближче знаю реалії внутрішнього життя Римської апостольської столиці й маю особистий досвід спілкування з Папою. Ось тому серіал мені вдається не надто цікавим, тому я не витрачав час, щоб дивитися його чи серйозно осмислювати.
— Є думки, що це Ватикан замовив цей серіал…
— Не знаю. Дуже сумніваюся, що Апостольська столиця могла б таке ініціювати.
Розмовляла Лана Самохвалова, «Католицький оглядач»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...