Новини для українців всього свту

Wednesday, Jul. 17, 2019

Блаженнійший Любомир: «Тепер, коли намагаємося наблизитися до ЄС, хочемо критично й спокійно включитися в те, що в Західній Європі є доброго»

Автор:

|

Листопад 21, 2013

|

Рубрика:

Блаженнійший Любомир: «Тепер, коли намагаємося наблизитися до ЄС, хочемо критично й спокійно включитися в те, що в Західній Європі є доброго»

Архіпастирське служіння Блаженнійшого Любомира (Гузара) Церкві й своєму народові визначає духовна проникливість і зріла та виважена християнська позиція в різних аспектах духовного й суспільного життя України. Як десять років тому, так і тепер харизматична постать владики вирізняється високим моральним авторитетом, загальновизнаним в Україні та поза її межами. Він виділяється з-поміж інших лідерів активним пошуком духовної рівноваги християнина та громадянина в мінливому суспільстві, ледь іронічною незворушністю мудрого ченця щодо марнот світу цього й особливо дохідливою та простою мовою про святі й складні речі.

УГКЦ пережила бурхливе відродження
— Ваше Блаженство, на науковій конференції, присвяченій патріархові Йосифу Сліпому, ви згадували про нього як про свого духовного батька та попередника…
— Се цілком природно. То як у великій родині, де є дідусь, батько, син, онуки. Церква в певному сенсі нагадує нам такий природний триб життя, за якого ціхи духовності та спосіб дії старшого священства перебирають на себе молодші. І так із покоління в покоління переходить. Бачите, хоч часто говоримо про непорозуміння між поколіннями, але в кожній родині існує передання поглядів на важні справи та способи їх вирішення. І та тяглість, коли одне покоління передає наступному важливі знання та певні набутки й творить духовну традицію. Так і в Церкві.
— Коли ви перебували в студитському монастирі, вам, як одному з найближчих сподвижників і довірених осіб, Блаженнійший Йосиф поклав на плечі великий хрест. Чи мали ви сумніви, коли патріарх вибрав вас на свого наступника?
— Бачите, є така річ. Коли я вступив до монастиря студитського уставу й став частиною чернечої родини, обитель у Ґротта Ферраті неподалік Рима існувала задовго ще перед моїм приходом. Я лишень намагався добре брати участь у його справах, що мені доручали.
І хоч згадувана вами подія відбулася в монастирі, але цілком не залежно від монастиря чи монастирського життя. Настав відповідний час, то був 1977 рік, коли Блаженнійший Йосиф попросив мене взяти на себе ту відповідальність. Він пояснив чому. Справа була дуже проста. В Україні Церква була переслідувана, органи совєтської безпеки за всім стежили й знали, хто, що та як. А Блаженнійший добре розумів ситуацію зсередини, хотів уберегти Церкву від потенційної загрози.
Була реальна небезпека, що КГБ, знаючи про ієрархію УГКЦ у підпіллі, якогось дня може всіх наших єпископів винищити. Тоді це стало би дуже критичною справою для нашої Церкви. І тому, щоби убезпечити Церкву від цього, Блаженнійший Йосиф запросив нас трьох: о. Івана Хому, о. Степана Чміля й мене, і сказав, що наше завдання — бути готовими до такого розвитку подій.
Тобто, якби в Україні ліквідували всіх єпископів, тоді ми мали подбати, щоб апостольська традиція єпископів не була перервана. Нам потрібно було висвятити певних священиків на єпископів, котрі би задовольняли означені вимоги до єпископських свячень, добре знали ситуацію в підпіллі й уміли собі та вірним давати раду в тих часах.
Наступного року Церква відзначатиме 25 років виходу з підпілля, хоча першу заяву про вихід із підпілля було оголошено ще 4 серпня 1987-го. За цей короткий період УГКЦ пережила бурхливе відродження: достатньо поглянути лишень на новоутворені митрополії з їхніми дієвими інституціями — від молодіжних комісій до харитативних допомогових організацій, від постання християнських шкіл і ліцеїв до розбудови Українського католицького університету. А разом із тим постав патріарший осідок у Києві — величний Патріарший собор.
— Який підсумок цих процесів?
— Хоча Церкву 45 років гонили та переслідували, вона вистояла, ніколи не припиняла існувати та сповнювала свою місію служіння Господові й народові. Того не можна забувати: декларація про її вихід із підпілля 1987 року, незабутні події 1989-1990 рр., а далі — проголошення України. У тих подіях священство та вірні Церкви брали активну участь. Зауважу, що Церква не випадково відродилася – вона реально існувала та жила духовним життям. А вже з незалежністю нашої держави почала повніше оживляти себе у своїх питомих структурах і формах.
Безумовно, за роки безбожництва було дуже багато заподіяно шкоди, але з Божою поміччю за нових сприятливих обставин Церква ті інституції повертає до життя. Щоправда, нам іще залишилося багато речей, які потрібно розвинути, головно в ділянці освіти. Наприклад, шкільництво, хоч маємо кілька шкіл, але їх повинно бути набагато більше. Те ж стосується різних товариств, організацій, видавництв і інших важливих структур і інституцій, які ще треба закласти.

Українці не мають довгої вікової державної традиції
— Коли глава УГКЦ стане кардиналом?
— Тут важливим є інше. Глави УГКЦ завжди були зі своїм народом у найважчі періоди бездержавності. У ХVIII ст. головним завданням унійних київських митрополитів була оборона прав Церкви від латинських впливів і польської та російської займанщини. Далі внаслідок поділів Польського королівства Україну розірвали між собою цісарська Австро-Угорщина й царська Росія, і нашу Церкву почали винищувати царі. 1787-го було видано постанову про заборону діяльності греко-католицьких друкарень, а 1794 року цариця Катерина II ліквідувала греко-католицькі структури на Правобережній Україні. Згодом цар заборонив вибори митрополита.
Єдиною територією Російської імперії, де ще зберігалася Греко-католицька церква, залишилися Холмщина та Підляшшя. Але царська влада вчинила з ними ще жорсткіше: 24 січня 1874-го сотня російських солдатів розстріляла громаду вірних села Пратулина тільки за те, що вони не схотіли переходити в православ’я. Тоді загинуло 13 мирян, було також поранено близько 180 осіб, а ще понад 580 осіб вивезли до Сибіру.
Натомість, унійна Церква продовжувала існувати в межах Австрійської імперії, згодом була відновлена Галицька митрополія. У ХIX ст. маємо яскраві сторінки діяльності УГКЦ і великих українців: кардинала Левицького, Маркіяна Шашкевича, кардинала Сембратовича, котрий наприкінці XIX ст. почав успішну боротьбу з пияцтвом, чим Церква зробила велику прислугу нашому народові. А з короткою перервою маємо двох їхніх великих наступників — Андрея Шептицького, котрий вів свій народ 45 років, і Йосифа Сліпого, який 40 наступних років провадив його дорогою геройського мучеництва. Ми є тільки скромними продовжувачами їхніх великих діл.
— Який ваш погляд на входження України в Євросоюз?
— Наш народ віками був під різними окупаціями. Богу дякувати, 23-й рік живемо в незалежній Україні. Але такий стан для нас є новим, адже не знаємо, як має бути — моє покоління вчиться бути незалежним. Бо, на жаль, українці не мають довгої вікової державної традиції. І тепер склалася така ситуація, коли переживаємо зближення до Європи.
Хоч і маємо певну християнську тяглість, яка є звернена до східних духовних і літургійних практик, а Західна Європа більше звернена до Рима, але суть її лишається тою самою. Західна Європа, попри те, що там є дуже багато позитивних складників і певних елементів, не є раєм на землі, але, з іншого боку, Захід не є й пеклом, як би сильно дехто не бажав бачити його там. Тепер ми критично, спокійно, без зайвих емоцій хочемо включитися в те, що в Західній Європі є доброго. У першу чергу, саме в християнську демократичну традицію. Мусимо бути обережні, не брати всього, бо там також є певні негативні елементи, які ми повинні оминати. Але вікові духовні надбання європейської традиції християнства для нас є надзвичайно пожиточними.

«Мені не бракує часу, а бракує сил»
— Владика Софрон (Мудрий) першим із наших єпископів зрезигнував із правлячого єпископа й передав правління владиці Володимиру. Але владика Мудрий і надалі успішно видає свої нові книги, зустрічається з людьми, бере участь у духовних заходах, не покидає активної праці. Подібно до нього Блаженнійший Любомир передав берло влади молодому владиці Святославу, але й надалі відбуває численні зустрічі з молоддю та студентством і займає активну громадянську позицію. Чим спричинена така зміна формату служіння?
— Це залежить від того, хто що хоче робити й до чого більшу має здатність і сили. Владика Мудрий займається своїми викладачами та студентами духовної академії, пише й друкує книжки. А я намагаюся бути корисним у іншому. Уже прийшла на чолі з Блаженнійшим Святославом молодша генерація священиків, котрі продовжують працювати не менше, ніж ми, на духовній ниві. Вони також нічого нового не зачинають, як і ми не зачинали, бо нам це передали наші попередники, а ми передаємо своїм наступникам. Але не тільки нас є двоє таких. Погляньте, як у східній Україні розгорнув поважну місійну діяльність владика Андрій (Сапеляк), а він має трохи менше віку, ніж владика Софрон. Словом, ми діємо приватніше, хто ще до чого чується здатним.
— А чи будемо мати честь бачити вас на святкуванні 90-ліття владики Софрона (Мудрого) у листопаді ц. р.?
— Якщо Бог дасть здоров’я й силу, бо я вже одержав запрошення. Я хотів приїхати та відзначити пам’ять Блаженнійшого патріарха Йосифа з тутешньою громадою. Але програма врочистих заходів є досить довга. Мій вік не дозволяє вже витримати її вповні, бо тепер мені не бракує часу, а бракує сил. Щодо мого співбрата владики Софрона, то немає найменшого сумніву, що йому належиться гідне вшанування, бо він дуже багато зробив добра для Церкви, і я дуже хочу бути на цьому святі.
Розмовляв Роман Івасів, «Католицький оглядач»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...