Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 18, 2019

Блаженнійший Любомир: «Ми не хочемо своїх дітей відсилати за кордон, не хочемо їх втратити»

Автор:

|

Вересень 26, 2013

|

Рубрика:

Блаженнійший Любомир: «Ми не хочемо своїх дітей відсилати за кордон, не хочемо їх втратити»

Народні депутати України знову не дійшли згоди, чи потрібно приєднуватися до Конвенції про захист дітей і співробітництво з питань міждержавного всиновлення, яка спрямована на впорядкування механізму цього процесу. Пропонуємо до вашої уваги думку Блаженнійшого Любомира (Гузарп) щодо сирітства, інтернатів, національного та міждержавного всиновлення.
— Владико, прокоментуйте, будь ласка, ситуацію щодо міждержавного всиновлення сиріт в Україні. Деякі політичні сили навіть кажуть: «Треба взагалі заборонити іноземцям усиновлювати наших дітей!» Що ви думаєте із цього приводу?
— Ми повинні пригадати собі, що останніми місяцями особливо звертається увага на те, як виглядають інтернати для дітей в Україні. Президент, відвідуючи одне з таких місць — «Промінь надії» в селі Макарові Київської області, – згадав про те, що треба дуже серйозно зосередитися на стані інтернатів, на тому, як вони ведені та яка з них користь, і пор те, що робити, щоби вони справді почали належно служити.
Різні люди стверджують, що стан тих інтернатів є поганим, є багато зловживань, крадіжок, дітям не дають того, що держава їм призначає, діти голодують, терплять. Тому відкладати вирішення цього питання — це, з одного боку, вияв байдужості, а з іншого — свого роду жорстокість і нерозуміння ситуації.
Дії народних депутатів свідчать про байдужість супроти терплячих дітей. Коли ж говоримо про зміст такої Конвенції, то ми повинні бути свідомі того, що найкраща ситуація — природна, коли дитина має батька і матір, які про неї турбуються. Є багато випадків, коли дитина залишається без батьківської опіки. Сирітство, кругле сирітство, нездатність батьків забезпечити виховання дитини – що в такому разі робити? Уже довгі-довгі роки в різних країнах світу стараються організувати інтернати, сиротинці, намагаються різними способами забезпечити виховання дітей, опіку над ними, аби вони могли нормально розвиватися й іти в життя здоровими дітьми.
Усиновлення — дуже гарна розв’язка, адже є люди, справді готові прийняти дитину як свою. Навіть є люди, які мають уже своїх дітей, готові прийняти й інших, які позбавлені батьків, і їх виховувати разом зі своїми. А інтернат завжди буде залишатися установою, а не родиною. Тому все ж зостається можливість усиновлення за межами України.
Хтось міг би сказати, що ми не хочемо відсилати своїх дітей за кордон, не хочемо їх утратити. Але чи справді краще втратити дитину в Україні? Чи, може, дати їй шанс нормально розвиватися, хай навіть серед чужих людей, де вона все ж таки залишиться людиною та буде розвиватися як людина? Я сам знаю кілька випадків усиновлення поза межами України, коли хвору дитину прийняли, пригорнули. І хоча зараз вона й виростає поза своїм нормальним національним середовищем, але має все, що потрібно, аби забезпечити нормальний розвиток: опіку, школу, інші приготування до зрілого життя.
Ми зараз говоримо про те, що українські діти – усиновлені закордон, але чому виключаємо іншу можливість: може, є чужі діти, які будуть усиновлені в Україні? Наведу особливий приклад: коли нацисти прийшли в Україну й почали винищувати євреїв, було дуже багато випадків, коли українські родини приймали єврейських дітей, дбали про них, виховували їх, забезпечили їм нормальний розвиток і умови життя. Ми, українці, виховували чужих дітей. Я чув свідчення однієї жінки-єврейки, яку виховали українці. Вона з великою вдячністю говорила про цих людей.
— А чому іноземці їдуть сюди та всиновлюють українських дітей, якщо в їхніх країнах є свої діти-сироти?
— Тут треба взяти до уваги одну річ: це – політична думка. Не людська, не соціальна, а чисто політична. Ми знаємо, що Росія відмовилася дозволяти американцям усиновлювати своїх дітей, але це на суто політичних підставах. Я би запитав таку річ: що думає той, хто каже: «Чому американці, будучи членами великого народу, понад 300 млн осіб, їдуть у різні країни світу й там одружуються, що їм – мало американок?»
Ні, із певної причини та людина має якийсь стосунок до особи іншої національності. Може, ті американці хочуть мати зв’язок з Україною, приймаючи потребуючу дитину? Чому в нас в Україні все ще є діти, яких треба всиновлювати? Невже немає батьків? Безумовно, треба заохочувати українських батьків усиновлювати українських дітей, але не можна нікого примушувати. Життя — дуже дивне, й обставини бувають різні. Я можу собі уявити, наприклад, що хтось у Італії хотів би взяти українську дитину. Можливо, його батько або дідусь загинув на українській землі під час війни… Але не думаю, що ціла Італія тільки тим дихає, щоби всиновлювати українських дітей. Це не є масовим явищем також і в Америці чи в іншій країні. Та не треба створювати зайвих перешкод.
Коли у Верховній Раді голосували за цю Конвенцію, яка каже, що коли вичерпано всі можливості знайти для дитини сім’ю в Україні, ми звертаємося до пошуку іноземної родини для дитини, депутати розділилися на кілька груп. Партія «Свобода» й комуністи голосують проти цього документа, переконані, що в нас усе добре, і висловлюються про те, чи не варто заборонити іноземцям узагалі всиновлювати українців. Інша частина голосує «за», розуміючи, що це – важливий документ. А президентська партія просто утрималася від голосування, хоча сам президент цю конвенцію й вніс.
— Що можна сказати, що спонукати підтримати цей документ? Діти не можуть більше чекати?
— Ви поставили дуже складне питання. Я б узяв батіг і всіх би вибив добре, тоді, може би, їм розум прийшов. Гадаю, що ті, хто береться голосувати в таких важливих справах, повинні перш за все й понад усе любити людей, бо це — найважливіше. Кожна дитина — незахищена, але ті бідні діти, що позбавлені батьківської опіки й оборони, є особливо незахищеними.
Прес-служба Альянсу «Україна без сиріт»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...