Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 16, 2019

Аркадій Непиталюк: «У кінематографі якість залежить від кількості»

Автор:

|

Лютий 27, 2019

|

Рубрика:

Аркадій Непиталюк: «У кінематографі якість залежить від кількості»

Нарешті ми дочекалися часу, коли українських фільмів з’явилося стільки, що вони, буквально, змагаються за дату виходу своєї прем’єри, наприклад, під час новорічно-різдвяних свят вітчизняних комедій вродило так рясно, що ледь вистачило днів у календарі, щоб уникнути накладок. Про те, чи перейде ця кількість у якість, розповів Аркадій Непиталюк, режисер найсвіжішої української комедії «11 дітей із Моршина».
— Ви задоволені цією своєю стрічкою?
— Задоволений тим, що ми стартували, задоволений процесом роботи над фільмом та нашою чудовою командою. Першого вікенду ми зібрали 2,8 млн грн, а хотілося, щоб удвічі більше. Але і то добре.
— «11 дітей із Моршина» — дитячий чи сімейний фільм?
— Це сімейне кіно, незважаючи на «дитячу» назву. У фільмі є дитяча лінія, але доросла — суттєвіша.
— То дітей там справді 11?
— Їх більше, 15 чи 16, але основних, котрі здійснюють аферу — 11.
— Ви свідомо пішли шляхом поєднання «дитячого кіно» та «бойовика»?
— Такий багатожанровий рух ще на рівні сценарію скерував продюсер Сергій Лавренюк, котрий був і автором назви, й автором ідеї фільму загалом. Мені хотілося більше комедії, пропонував варіанти деяких сцен, епізодів, фрагментів, які інколи лякали моїх колег, бо були відверто комедійними. Люблю гумор, де жарти на межі, — «Тупий і ще тупіший», «Американський пиріг», «Гарячі голови», брутальні комедії, де є «чорний» гумор.
— А що є запорукою глядацького успіху?
— Цікава історія, хороший сценарій, його промоція, а також залучення зірок і медійних персон.
— В «11 дітях» є медійні персони. Як ви вважаєте, їхня присутність додала фільму популярності?
— Не знаю, але так чи інакше вони залучили певну частину глядачів до кінотеатрів. Скажімо, Ольга Фреймут, котра зіграла у нас саму себе, цікава телевізійним глядачам. Бандита грає Гарік Корогодський — також медійна особа, бізнесмен і шоумен. Напевно, без нього не дивилися б якусь провінційну історію про дітей із якогось Моршина. А хтось «клюнув» на співака Сергія Бабкіна, котрий грає роль начальника охорони торговельного центру.
— Цей фільм — продюсерський. Ви ж маєте досвід і в продюсерському, і в авторському кіно. В чому різниця?
— Продюсерське кіно — це імпульс чи ідея, яка йде від продюсера. Але продюсер — це зовсім не той, хто бере зі своєї кишені гроші чи десь їх знаходить, він створює ідею, задум, знає, що історія буде цікава глядачам і керує цією історією на всіх етапах. Авторське кіно — це те, в якому історія та сценарій створені однією людиною, котра сама й знімає це кіно як режисер.
— У ваших стрічках «Кров’янка» та «Припутні» дуже натуралістично показне українське село. Чому саме сільська тематика вас цікавить?
— У кожного автора є своя територія. І якщо він її опрацьовує, це означає, що він її знає, вона йому близька, рідна, й ці люди йому близькі й рідні. Я народився й виріс на Хмельниччині, тому мені близька територія сіл, провінційних містечок, райцентрів. І люди глибинки мені близькі, тому в моїй авторській і людській уяві спливають саме такі персонажі.
— Якщо у ваших авторських фільмах персонажі розмовляють «неправильною» живою мовою, то в «11 дітях із Моршина» — навпаки, «занадто правильно». І така тенденція, за моїми спостереженнями, з’явилася не лише у вашому фільмі, а й в інших українських стрічках. Ви вважаєте це вадою фільмів, чи на цьому не потрібно загострювати увагу?
— Коли ми зустрічалися на Тернопільському фестивалі з кінокритиками, то один із них, Ярослав Підгора-Гвяздовський, дорікав саме з приводу мови, що вона, мовляв, у нас не органічна, а занадто літературна. Я ж вважаю, що має бути різна українська мова на кіноекранах, адже навіть літературна мова є різна. Я прибічник живої мови, але тут був продюсерський проект, і коли ми формували мовну політику фільму, продюсер наполягав, щоб головні герої розмовляли такою українською, яка буде сприйнята і зрозуміла в усіх реґіонах України. Але епізодичні персонажі — хтось суржиком говорить, хтось — львівською говіркою…
— …хтось навіть російською.
— Російською у нас говорить тільки персонаж Гарі Корогодського. Ми його зробили російськомовним лише тому, що йому органічніше, він українською, може, і зіграв би, але це було б набагато гірше.
— Ви якось сказали, що ще 20 років тому кіно в Україні не було, а зараз нема куди прем’єру в кінотеатрі поставити, бо купа нових українських фільмів майже одночасно виходять. Кількість має перейти в якість, чи якість не залежить від кількості?
— В кінематографі якість таки залежить від кількості. Коли почнуть знімати багато фільмів, почне з’являтися більше людей, котрі потенційно спроможні робити гарне кіно. Наприклад, якщо на рік будуть знімати п’ять стрічок, то лише п’ятеро людей зможуть себе спробувати, а якщо 55 чи 105, то серед такої кількості знайдеться більше талановитих і здібних до кінематографа людей. будемо більше пробувати, помилятися, але будемо вчитися на власних помилках, і кожен наступний фільм робити кращим за попередній.
— Які проблеми українському кінематографа ще треба подолати?
— Зараз держава виділяється більше грошей на кіновиробництво, виникає купа нових кінопроектів, які треба забезпечити тими, хто їх втілить у життя — потрібні сценаристи, режисери, продюсери, оператори. І тут виникає проблема професіоналів. Звісно, є якісь фахівці, вважаю, що у нас операторська школа дуже гарна, але є проблема в сценаристах. У нас ще не відпрацювалася гарна сценарна школа і немає достатньої кількості людей, котрі писали б і якісно забезпечували нові кінопроекти. Немає й стільки режисерів, котрі вміють працювати зі жанровим кіно. Та й продюсерів не вистачає. Бо потрібно не просто очолити проект і знайти на це фінансування, треба довести його з розумом до потрібного результату.
— Але ж у нас є університет ім. Карпенка-Карого, де вчать цьому всьому…
— Так, і я там викладаю вже майже 17 років.
— Там навчається багато людей, і щороку сотня з них випускається. Вони що, потім не знаходять себе у цій професії?
— Багато людей кажуть, що у нас немає якісної кіноосвіти, плюються на університет Карпенка-Карого, кажуть, що там усе застаріле — обладнання, програма, викладачі. Я сам там викладаю й можу сказати, що справді є певні недоліки, які хвостом тягнуться з радянських часів, їх треба кардинально змінювати. Але вважаю, що до нас вступають найкращі абітурієнти в царині театру та кінематографа з усієї країни. Є й багато чудових викладачів. Може немає якоїсь техніки, павільйонів чи ще чогось, але середовище, в якому вони «варяться», скеровує їх у потрібному напрямку. Ще дуже мало часу минуло, щоб фахівці, котрих готують університет Карпенка-Карого, університет культури чи якийсь інший університет, на практиці напрацювали свої професії, свої вміння. Наша кіноіндустрія поки що формується, і тільки в сформованій індустрії вже будуть формуватися гарні фахівці. Потрібен час.
— Ви увійшли у велике кіно в досить дорослому віці. У вашій справі вік — це недолік чи перевага?
— І перевага, і недолік. Звісно, у мене більший життєвий досвід, хоча, в когось, можливо, в 20 років він солідніший, ніж у мої 50. Але я безперервно 15 років працював на українському телебаченні в різних форматах, багато пройшов, мені не треба цьому вчитися на знімальному майданчику. Життєвий досвід мені допомагає створювати історії й якісно їх втілювати. А недолік — здоров’я вже не те! Бо після кожного фільму чи проекту відходиш, лікуєшся, хвороби тебе наздоганяють.
Розмовляла Любов Базів, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...