Новини для українців всього свту

Monday, Aug. 26, 2019

Анжеліка Рудницька: «Волонтерство — як наркоманія: затягує і не можна позбутися»

Автор:

|

Липень 31, 2019

|

Рубрика:

Анжеліка Рудницька: «Волонтерство — як наркоманія: затягує і не можна позбутися»
Анжеліка Рудницька

Майже кожні два тижні Анжеліка Рудницька зі своєю невеликою творчою командою їздить на схід України як волонтерка, співачка та радниця

«Хочу бачити результати своєї роботи на сході»
— Що саме ви робите в містах і містечках Луганщини та Донеччини й які завдання перед собою ставите?
— Наше завдання — максимально залучити в культурний процес людей, котрі там живуть, відволікти їх від важкого побуту, створити психологічну атмосферу, яка б давала їм надію і відчуття того, що вони є частиною нашої країни, і що ми їх любимо. Ми говоримо: війна на сході. А на якому сході? В Японії чи в Кореї? Війна відбувається в Україні! Це просто східна її територія. Й я не розділяю країну для себе.
— Тобто, навіть формулювання певним чином нас розділяє?
— Завдання реінтеграції — не дати відділити ще бодай якусь частину людей. Бо неможливо нашими скромними засобами та невеликою командою змінити за короткий термін те, що не змінювали 28 років. Роблю те, що можу. Малими, теплими кроками, наповненими натхненням, любов’ю, добром, співчутливістю і вдячністю можна творити велику країну. Іншого шляху немає.
— Як люди сприймають ваше тепло?
— Мені не пощастило зустріти там людей, котрі не люблять чи відверто погано ставляться до українського мистецтва. Але навіть із тими, хто не є нашими однодумцями, все одно знаходимо консенсус. Війна навчила мене ставитися до людей толерантніше, але я не припинила й бути принциповою, бо чим міцніше стоїш на власних позиціях, тим більше людина прислухається до тебе. Якщо відчуваю щось неґативне чи мені закидають якісь образливі фрази, можна ж у відповідь сказати: «Сам дурак!», а можна спробувати з позиції любові до ближнього сформулювати своє заперечення. І тоді ви вже не сваритесь, а дискутуєте.
— Ви ще й регулярно збираєте українські книги для того, щоб поповнювати бібліотеки Луганщини та Донеччини?
— Це моя приватна ініціатива. З початку війни почала возити книжки до бібліотек тих міст, куди ми приїжджали. Спершу це були просто тонни літератури, бо я не прискіпливо ставилася до відбору, але місцеві бібліотекарі навчили мене бути уважнішою, адже вони були змушені відразу списувати купу книжок, до прикладу, гороскопи тисячолітньої давності. Люди ж несуть весь непотріб, який вигребли зі своїх книжкових шаф, та тепер ми все це передивляємося, сортуємо.
— Тобто, харчів або речей їм достатньо, а від вас вони чекають інтелектуальної і мистецької допомоги?
— Так, і це чудово! Тому Міністерство культури й підтримує низові ініціативи. Ми не нав’язуємо, а підтримуємо те, що пропонують нам міста й містечка на сході.
— Ви вже п’ять років займаєтеся волонтерством, з них два роки — як радниця міністра культури. Після зміни Кабінету Міністрів продовжите діяльність у цьому напрямку?
— Це як наркоманія. Можна втягтися і не можна цього позбутися. Бо є відчуття відповідальності за країну, і коли їй важко, не можу розвернутися й поїхати деінде жити чи гастролювати. Впевнена, що якби приїхала до Канади й розповідала страшні історії про те, як росіяни вбили мого дядька на початку війни, чи про те, як помер мій тато, а в мене не було роботи й я намагалася вижити, мене б пожаліли й обов’язково знайшли б достойну роботу. Але я вибрала боротися, працювати, надихатися нашою країною та надихати інших. І хочу бачити результати своєї роботи на сході.

Ніхто не похвалить за гарне, а зробиш гидоту — покажуть усі
— Хочу поговорити про міську естетику? Наприклад, ми не вішаємо квіти на балконах, як це роблять у Європі…
— Ми вішаємо.
— Хіба ви особисто, але якщо пройтися центральними вулицями міста з історичною забудовою, то побачите лише поодинокі вазонки з квітами. Відчуття прекрасного довкола нас із нас викорінили чи ще не прищепили?
— Ми справді завжди говоримо про культуру так, ніби мається на увазі лише мистецтво. А культура — значно ширша. Але що нам нав’язують? З телеекранів ніхто ніколи тебе не похвалить за щось гарне, а зробиш гидоту — покажуть по всіх каналах! У своєму під’їзді я розвісила картинки: нехай тішать мене і людей. Вони були в симпатичних рамочках або натягнуті на дерев’яні основи. Прийшов якийсь дядько поміняти лампочки у під’їзді, ми його самі викликали, й усі ці картинки зникли. Я спершу засмутилася, а потім взяла і знову вивісила. Вазонки з квітами також крали дуже довгий час. А минулої зими ніхто не вкрав жодного.
— Один під’їзд до естетики вже привчили?
— Треба, щоб про це говорили публічні люди. Треба зробити це модним, щоб була у моді любов до країни не лише в гаслах, а й у дрібницях. А що модно зараз?
— Ви назвали Україну країною недолюблених людей. А як нам перетворитися на країну людей, котрі люблять і котрих люблять?
— Людину окрилює мистецтво. Не обов’язково бути митцем, моя мама — педагог у дитячому садочку, але до неї в групу записували своїх діток ще вагітні жінки, бо хотіли потрапити саме до неї. Бо у неї кожна дитина — Любочка, Богданчик, Андрійко, Олечка. У неї всі діти — найкращі в світі.

Малюю голкою і ниткою малесенькі ювелірні роботи
— Ви ще створюєте неймовірні вишиті картини. Як називається ця техніка?
— Це маленькі ювелірні роботи. Я їх малюю голкою і ниткою. Коли майже рік була паралізована, стала малювати подумки, але не могла відтворювати за допомогою кольору — фарбами лежачи не особливо помалюєш. Тому використала цю техніку. Мистецтвознавці не називають це вишивкою. Кажуть: голкова техніка, бо ти створюєш не ужиткові речі, а свій всесвіт. Зі своїми роботами я побувала на всесвітньому фестивалі культури і мистецтв у Південній Кореї, де репрезентувала Україну й отримала нагороду World Masters. Таких нагород вручили 60 на весь світ.
— Ви не збиралися й пов’язати своє життя з музикою. Планували кар’єру журналіста?
— Коли у мене постав вибір — стати журналістом чи музикантом, обрала журналістику. Бо, як говорив мій тато: журналіст — це все. Можеш бути, ким захочеш, і проживати безліч життів разом із іншими людьми, коли з ними спілкуєшся, й пишеш про них. Мене це захоплювало. Діти «заробляли» виклянчуванням, а я могла написати — й отримати винагороду. А от щодо співочої кар’єри, то постійно були якісь великі проекти, в яких я співала по одній фразі. А першою сольною піснею стала «Іграшка» на слова Олександра Бригинця і музику Володимира Бебешка. У ній ідеться про нині дуже модну гендерну проблему.
— Ви допомогли створити українську «фабрику зірок» — «Територію А»…
— Можна й так сказати. Збирали співаків, котрих помітили десь на конкурсах чи фестивалях, показували і розповідали про них. Настя Каменських — це ще з тих часів, й Оля Полякова також. Хіба що Олега Винника ми тоді не знали, але це тому, що він у хорі співав і займався народною музикою. Ми взяли усе, чого не було в українському ефірі: хіп-хоп, реп, рок і змішали разом. Нашим форматом була українська прописка й українська мова.
— Пригадую й інші імена: Юрко Юрченко, «Аква Віта», «The Вйо», Марина Одольська — вони тоді були мегапопулярними, але потім зникли…
— Людям важко втримувати хвилю після великої слави. Це вимагає постійних інвестицій і реально складно психологічно. Треба мати команду, яка за тобою стоїть.

Хочеш стати зіркою — шукай шлях на телебачення
— А без команди і продюсера — зовсім ніяк?
— У світі продюсер — це той, хто створює музику, шукає ідеальне аранжування для пісні, стежить, аби все було по-модному. У нас продюсером називають менеджера. А менеджерів узагалі по пальцях можна перелічити. Хоча за дипломами — всі менеджери, але по факту не можна знайти хорошого адміністратора, котрий займався б концертами і вмів робити це системно.
— Мені здається, що зараз артисту легше вийти на широку аудиторію, ніж було раніше. Адже є Інтернет, соціальні мережі, Youtube…
— Не так багато людей стали «зірками» через соціальні мережі й Youtube. Вони, безумовно, мають свою аудиторію, але для загалу залишаються невідомими. Але ми прив’язані до телеекранів. Тому, хочеш стати зіркою — шукай шлях на телебачення. Масова культура захопила наших співгромадян настільки, що вони проголосували за того, хто взагалі нічого не тямить у державному управлінні. Тепер у нас є президент із телевізора. Я б дуже хотіла, щоб він змінився і перетворився на державника. І щоб вибачився перед країною за ті «жарти», які ми слухали задовго до того, як він став президентом.
— Раніше ж казали: якщо Зеленського оберуть, все буде супер, всім буде весело. Справдилося?
— Гадаю, що найменше сміється сам Зеленський. Адже кожна популярна особистість звикла купатися в любові прихильників — аплодують, носять на руках, беруть автографи, роблять селфі. А політика — зовсім інше. Я навіть певною мірою йому співчуваю.
— Зараз багато людей із шоу-бізнесу подалися в політику, вам не пропонували прикрасити список якоїсь політичної сили?
— Всі політики, з якими розмовляла, кажуть, що, коли йдеш у політику, треба одягнути на себе скафандр, а на нього — ще й шкуру динозавра, щоб бути непробивним. Мені дуже хочеться зробити ще щось для своєї країни, але я не готова вислуховувати дурниці, які мене не стосуються.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Loading...