Новини для українців всього свту

Saturday, Jun. 6, 2020

Антоніо Лукич: «Мої думки тихі» — про дорослішання та про втрату зв’язків зі своїм корінням»

Автор:

|

Лютий 05, 2020

|

Рубрика:

Антоніо Лукич: «Мої думки тихі» — про дорослішання та про втрату зв’язків зі своїм корінням»
Антоніо Лукич

Нещодавно відбулася українська прем’єра комедії «Мої думки тихі», дебютного повнометражного фільму 27-річного режисера Антоніо Лукича.

«Мама б’є по губах за мат, у мене не було вибору»
— Фільм «Мої думки тихі» ґрунтується на реальних подіях?
— Фундаментом для створення сценарію стала історія мого товариша Діми Кравченка, котрий після закінчення інституту не визначився, чим хотів займатися, тому працював фрілансером на сайті Upwork. Якось він отримав дуже загадкове замовлення від якогось німця, котрий попросив записати звуки тварин української фауни, і за кожну тварину пообіцяв по 25 USD. Він узяв свого батька і вони поїхали до Черкаської області у пошуках корівок і свинок. Як виявилося, це чудова нагода провести час із батьками. Ось цей стик спілкування і чудернацькі ситуації, які з ними відбувалися, стик драми та комедії, й став основою для подальших досліджень у нашому сценарії. Згодом у батько трансформувався у діда, а дід — у маму. Звісно, деякі моменти додумані та дописані. Але сценка з папужкою відновлена практично документально.
— Сміх у залі викликав саме тонкий іронічний гумор, або комічність ситуацій, а не брутальні жарти з вульгарним підтекстом або «смачні» матюки…
— Просто мене мама б’є по губах за мат, у мене не було вибору. Я взагалі не фанат вульгарщини. Особливо, якщо це мат заради мату, бо це лише псує кіно. Але бувають ситуації у житті, коли окрім лайливого слова інше не пасувати, та мені не довелося його використати.
— Чи багато рис дісталося персонажу Ірми Вітовської від вашої мами?
— Мама дуже задоволена, що такий фільм взагалі зняли. Вона справді переживає, що люди можуть подумати, ніби я знімав буквально про неї. Певна річ, я надихався якимись опорними точками наших взаємин, але це не автобіографія.
— Події у фільмі відбуваються в Ужгороді та на Закарпатті. Увічнили свою малу батьківщину у великому кіно?
— Я закінчив школу в Ужгороді, а потім опинився в Києві. То ж ця історія відчутно пов’язана і з моїм особистим досвідом переїзду і повернення додому. Частина зйомок була експедицію по Закарпаттю, ми йшли маршрутом наших героїв — від Ужгорода до тих Рахівських боліт у горах.

Драма про неможливість двох людей поспілкуватися
— Крім гарної акторської гри, у вас красива картинка — пір’я розлітається, свічки мерехтять, і все це в чудовому музичному оформленні, що навіює релігійні мотиви. Так і було задумано?
— Одне з найпопулярніших запитань, які мені зараз задають: навіщо була потрібна перша сцена з ченцями? Насправді ж вона — одна з найважливіших, і не більше, ніж епіграф до фільму. Вона ставить головне питання: чи існує в нашому житті диво? Те, наскільки ми в це віримо і чим наповнюємо нашу віру, і є відповіддю на це запитання. Релігійна тема — це певний ключ до розгадування шляху нашого героя, котрий у гонитві за примарним ідолом і фальшивими цінностями втрачає зв’язок із реальністю і не чує те, що йому каже єдина небайдужа до нього людина — його мати. Це кіно про дорослішання і про втрату зв’язків з реальністю і зі своїм корінням. Це драма, що базується не на вбивствах чи смерті, а на неможливості двох людей нормально погомоніти.
— Ірма Вітовська, котра зіграла у вас головну героїню, сказала: «Мої думки тихі» — це справді інтелектуальна трагікомедія, бо у ній, крім смішного, за кожним персонажем стоять величезні пласти болю»…
— Якщо вірити Ірмі, то вона після прочитання сценарію навіть якийсь час плакала, бо не сприйняла цей фільм, як комедію.
— Багатьох актрис пробували на роль мами, чи одразу бачили у ній Вітовську?
— Чесно зізнаюся, що писав цю роль під Ірму. Коли знаходиш свого персонажа, то в процесі написання сценарію вже буквально чуєш його голос і намагаєшся будувати фрази і пластику таким чином, щоб цей актор міг органічно зіграти. На Ірму мені порадила звернути увагу саме моя мама. Вона не лише розмовляє, а й думає українською, а не перекладає подумки. А мені були потрібні саме такі актори. Це був великий виклик для мене російськомовного, але мені хотілося передати органіку української мови, яка звучала б не як калька, зроблена на вимогу Держкіно знімати фільми українською. На жаль, у багатьох фільмах мова саме так і звучить: глядач не відчуває зв’язку ні з героєм, ні з мовою, бо мова йде окремо від персонажа.

Кінематограф — це атракціон із супергероями
— Для Андрія Лідаговського — це також дебют у великому кіно?
— Авжеж. До цього він знімався в моїй короткометражці «У Манчестері йшов дощ». Андрій — це така «паличка-виручалочка» або страховка, що навіть якщо фільм буде зовсім паршивим, люди все одно посміхнуться — тому, який він незвичайний.
— Колоритна парочка — тендітна мама Галя і синок Вадим, котрий переріс її на кілька голів…
— Він дуже високий, але всередині — ще геть дитина. І це парадокс, який я хотів передати в кіно.
— До цього, «дорослого» повнометражного кіно у вас був вдалий «юнацький» досвід зйомок короткометражних фільмів. Це були ваші студентські роботи?
— Атож, у мене є мої дипломні фільми 4-го курсу і 5-го курсів, які помилково називають короткометражними фільмами. Але це — просто дипломні роботи, які перевиконали свою першопочаткову задачу. «В Манчестері йшов дощ» отримав «Золотого дюка» 2017 року за кращу короткометражну роботу і, природно, мені потім стало легше спілкуватися з продюсерами та шукати якісь контакти для подальших проєктів. Тобто, якщо говорити про мій шлях режисера, то я йшов ось таким «олімпіадним» шляхом: шкільна олімпіада, районна, київська — фестиваль «Пролог», «Молодість», Одеський фестиваль. І потім уже — чемпіонат Європи — Міжнародний кінофестиваль у Карлових Варах.
— То нагороди відіграли свою важливу роль?
— Не певен, що саме нагороди. Іноді хороший показ важливіший, ніж нагороди.
— Ви також встигли попрацювати і в серіалах. Як вам той досвід?
— Це дуже хороший досвід, мені він був цікавим. Серіали зараз у світі перетягнули на себе естафету серйозної розмови. Кінематограф вийшов із серйозних розмов — це суто атракціон із супергероями. Якщо хочеш чогось серйозного або вартісного, дивився «Дивовижну місіс Мейзел» чи «Полювання на Унабомбера». Вважаю, що перспектива тепер — за серіалами.
— Плануєте зараз щось знімати?
— Хочу провести роботу над помилками. Відчуваю, що мій дебютний фільм відбувся, але мені тепер хочеться зробити невеличку камерну історію, де маленькі люди будуть провідниками якихось великих сенсів. Це буде ігровий фільм.
— Це буде інтелектуальне кіно?
— Швидше емоційне. Я йшов у професію з ідеєю, що режисер — незалежна і вільна професія, а насправді — вона дуже залежна від усього, зокрема, і від рішення наших чиновників, які вирішують, підтримувати культуру, чи ні.
— Яке кіно, на вашу думку, є патріотичним?
— «Патрі» — це ж слово батько, тобто, це має бути щось, що формує правильну систему цінностей і змушує мислити. Це насамперед якісне кіно, яке буде виграшно представляти Україну на міжнародних форумах чи просто показувати, що є така країна, щоб нас бачили, принаймні, на мапі світу. Це вже хороший патріотичний фільм, а як цього досягти, кожен режисер вирішує для себе сам.
— «Мої думки тихі» можна вважати патріотичним кіно?
— У нашому фільмі — дуже патріотична мама. Вона показує синові Закарпаття, а це і є патріотизм. Вона каже: поглянь, як у нас красиво — у нас можна плавати на водах, у нас можна ходити в гори, у нас є чим зайнятися і взагалі гарно жити!

Глибока аудиторія зараз у дефіциті
— Своє майбутнє пов’язуєте з Україною?
— Я б із великою цікавістю попрацював в якійсь іншій системі виробництва кіно, можливо, американській чи якійсь іншій, але зараз це не є моєю метою. Україна — дуже благодатний ґрунт для зйомок, для досліджень людини, оскільки ми живемо в дуже непростий час, час постійних змін. Навіть на обличчях наших людей дуже багато чого позначається, наші обличчя — це відбиток нашого минулого, яке ми всі тягнемо за собою. А для кіношника ці обличчя — просто золотий скарб, тому в Україні є що знімати й є що розповідати. Поки що я хочу працювати з нашим матеріалом і нашими людьми, настільки мені це буде вдаватися.
— Для якої авдиторії ви знімаєте?
— Для розумної, що здатна зробити над собою бодай мінімальне зусилля, щоб подивитися на те, як живуть люди поряд. Це не широка, але глибока авдиторія, і вона зараз у дефіциті — насправді дуже мало людей, котрі реально розуміють культурний і життєвий контекст. Усі живуть у своєму ближньому колі обставин — це спроба прогодуватися та вижити. Всім, у принципі, байдуже, що діється навкруги, відбувається потужне збагачення інтер’єрів і всім абсолютно наплювати на екстер’єр того, де вони живуть.
— Як можна вплинути на цю ситуацію?
— Перед прем’єрою фільму «Мої думки тихі» ми їздили в промотур Україною — зустрічалися з глядачами, давали пачки інтерв’ю на місцях, намагалися привернути увагу людей до українського кіно. Кінематографом можна виховувати і прививати щось ціннісне, щось важливе. Вважаю, що мій фільм також у чомусь може бути і виховним — через сміх люди долучаються до якоїсь слушної думки, через сміх очищаються від неґативу.
Розмовляла Любов Базів, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply