Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 15, 2017

Анна Шевченко: «Іти вперед і не озиратися на історичну пам’ять»

Автор:

|

Вересень 25, 2014

|

Рубрика:

Анна Шевченко: «Іти вперед і не озиратися на історичну пам’ять»

Анна Шевченко

Анна Шевченко — британська письменниця українського походження. Її дебютний роман «Спадок» присвячено українській історії. Він став подією у британській літературі. Його вже видано в 20 країнах світу, а нещодавно вийшов і переклад українською. Також Анна Шевченко спеціалізується в крос-культурному управлінні ризиками та вирішенні конфліктів. Перекладачка чотирьох британських прем’єр-міністрів і радниця з міжкультурних питань — у двох із них. Експерт із політичного примирення та конфліктів Британської урядової миротворчої організації. Анна Шевченко приїздила до Львова репрезентувати на Форумі видавців український переклад «Спадку». Її новий роман «Гра» також про події в Україні — зокрема, ідеться про Ялтинську конференцію та ризик початку нового світового військового конфлікту саме з Криму. «Гри» українською ще не переклали.

Про український голод у Європі
— Якщо говорити про зацікавленість світу Україною… Чи є ця зацікавленість?
— Є так званий український голод в Європі. Немає достатньої кількості присвячених Україні книг. Є публіцистика й аналітика, але мало літературних творів про Україну. Їх зараз починають видавати, але там бракує якісних книжок — тих, які не просто розказали б історію, а показали б українські барви.
Ці барви для мене особисто — це як живопис Марії Примаченко. Трохи наївні, але дуже глибокі та щирі. Британці взагалі дуже мало читають перекладів — на відміну від, скажімо, французів, іспанців чи італійців. Важливо розуміти, що британці читають насамперед детективи, що містять покрокове розслідування злочину. Це – такий британський менталітет. Тому я, коли писала «Спадок», обрала саме таку схему — пошук і знаходження правди. Британцям важко зрозуміти якісь сплески емоцій і щось подібне. Легше їм зрозуміти публіцистику та щоденники. Також вони люблять гумор — тонкий і трохи навіть сюрреалістичний. Саме тому там добре читаються переклади Андрія Куркова.
— Чи для вас поява українського перекладу «Спадку» та початок перекладу роману «Гра» — це важливо?
— Дуже важливо і дуже емоційно складно. Я сама ніколи б не сіла його перекладати — це тривало би десять років. Адже перекладаєш не слова, а душу. Книжка перекладається не тільки в плані мови, але і менталітету. Наприклад, мій роман геть інакше звучить французькою. Китайською я не читаю, але знаю, що слово «козаки» так само звучатиме мандаринським діалектом. А от у німецькому виданні я досі не зрозуміла, кого з героїв зображено на обкладинці. Після читання українського перекладу «Спадку» я вирішила, що наступний мій український переклад я редагуватиму сама.
— Роман «Спадок» — твір про Україну, що писався для британського читача. Яким є ключ для перекладу менталітетів у цій ситуації? Чи все сказане вдалося перенести в український текст?
— Я взагалі була здивована, що книжку захотіли читати в Україні. Вона писалася з метою розкрити Україну для британського читача. Саме тому для мене найпозитивнішою рецензією у Великій Британії був відгук, що я надала «легкий блискавичний курс української історії».
Я вважала, що в Україні всі цю історію знають. Дівчина-героїня роману — це алегорія України. За сюжетом, у 1960-х рр. в неї відбирають пам’ять у КДБ. Такої алегорії української інтелігенції у Великій Британії не зрозуміють, але в Україні — так. Коли я читала переклад, увесь час виникало бажання щось переписати. Але ця дитина вже народилася та пішла у світ.

«Я не пишу логічно»
— Чи можете узагальнити, які саме «шви» в перекладі проступають так сильно, що хочеться переписати?
— Найскладніше для мене — те, що мій наступний роман, який будуть перекладати українською, присвячено Криму, Ялтинській конференції та можливості початку наступного світового конфлікту з Криму. Тому мені хотілося переписати його, з огляду на те, що відбулося на півострові.
— Це передчуття війни й тривога — звідки вони?
— Не знаю. Я не пишу логічно. Коли пишу, то бачу історію, вона мені розказується. Але знаю, звідки тривога. Річ у тім, що коли я пишу, то завжди роблю паралелі з історією. А історія повторюється.
— Пам’ятаю ваш вислів: «Історія мститься». Які сторінки української історії мстяться сучасній Україні?
— Однозначно 1972 рік. Коли мені кажуть, що треба піднімати пам’ять, то я з цим не погоджуюся. Я живу в країні, що має досвід Ірландії. І в цій країні, щоби досягнути порозуміння, певні сторінки історії закрили, щоб тільки зараз, 20 років потому, комісія з історичної пам’яті почала відкривати справи, архіви, працювати з кожною сім’єю окремо. Заради майбутніх поколінь та їх примирення хотілося б дивитися вперед, а не в історичну пам’ять.

Немає єдиного українського бачення
— Припускаю, що між двома романами «Спадок» і «Гра» є письменницький шлях. Що це за дорога?
— Це — шлях з минулого в майбутнє. «Спадок» — це мої київські спогади, мій біль і пам’ять. «Гра» — це історія 12-річних хлопців, котрих історія наздогнала у віці 40 років. Я сама мусила пройти цей шлях. «Спадок» — це книга пам’яті мого діда. П’ять сторінок його щоденників у незміненому вигляді увійшло до роману. Історія мого діда — це історія всієї інтелігенції з «шестидесятників». Більшість із них зламалася, як і мій дід. Саме це впливає на наше життя тепер — це помста історії.
— Як її зупинити?
— Мені б хотілося сказати, як буде писатися майбутнє. На жаль, не помічаю єдиного українського бачення. Наприклад, у мого покоління була сформульована віра в прихід комунізму. Який образ майбутнього створено перед сучасними українцями? Здається, є віра в майбутнє в Європі, але чим є ця Європа? Це — безвізовий режим? Віра, що «завтра все буде»?
— Чи є в Україні міжкультурні проблеми?
— Найбільша проблема, яку бачу особисто, — це різне розуміння свободи різними реґіонами. У західній Україні є хутірське відчуття свободи — індивідуальне відчуття свободи, коли людина може все пережити в своєму маленькому світі, але може й вийти у великий світ, тому що має внутрішнє відчуття свободи. Таке ж відчуття мають ті, хто виїжджав з України на заробітки. З іншого боку, у східних реґіонах є почуття свободи у системі, яка захищає та дає все необхідне. Вони — не погані і не добрі, у них просто різне відчуття свободи.

Про культуру висловлювання
— Щоразу, коли чую порівняння між Західним та Східним реґіонами України, починаю думати, де в цій історії перебувають Київ, Черкащина, Полтавщина, Сумщина чи Чернігівщина?
— Я живу в Лондоні, тому про інші реґіони розкажіть мені ви. Я, як киянка, знаю, що Київ завжди був ліберальним містом, але це місто завжди вагалося, завжди було «між нашими та вашими».
— Як жити далі? Як продовжувати мирне життя?
— Потрібно іти вперед і не озиратися, не розбиратися, хто що зробив у минулому. А ще — потрібно реалізовувати реформи та задовольняти базові потреби людей. І децентралізацію робити, і хліб вчасно в крамниці привозити. Далі — пам’ятати, що українці мають добре розвинену культуру висловлювання, вираження самих себе, але не мають культури діалогу та прийняття точки зору інших людей. Потрібно бути толерантними, приймати інших, уміти слухати.
— Культурні ініціативи можуть бути чинником примирення?
— Набагато краще працюватиме не мовна культура, а візуальна та музична. З огляду на мовні питання, потрібно взаємодіяти з тими культурами, що функціонують поза мовою, допомагають зняти посттравматичний синдром. Мистецтво слова тут не спрацює — хоча й розумію, що цими словами сама собі стріляю в ноги.
Розмовляла Ірина Славінська, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...