Новини для українців всього свту

Friday, Jul. 19, 2019

Андрій Юраш: «Єпископат УПЦ МП готовий піддатися на авантюру Москви»

Автор:

|

Березень 14, 2013

|

Рубрика:

Андрій Юраш: «Єпископат УПЦ МП готовий піддатися на авантюру Москви»

Хиткий міжконфесійний спокій в Україні перебуває під загрозою. Відомий релігієзнавець Андрій Юраш застерігає, що священнослужителі Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) планують реанімувати призабуту політику протистояння з опонентами, характерну для 1990-х рр. До таких висновків експерта підштовхнула низка останніх подій: Собор Російської православної церкви (УПЦ), доповідь митрополита Володимира та висловлювання окремих українських богословів.
— Пане Андрію, як оцінюєте роботу Собору РПЦ? Чому не справдилися слова патріарха Філарета про ліквідацію УПЦ МП?
— Патріарх Філарет лише використав інформаційний привід, а його заява мала на меті досягнення одночасно двох речей — засвідчити свою присутність і надіслати певні месиджі власній громаді та православним у Східній Європі. З іншого боку, він хотів унеможливити постановку цього питання навіть теоретично, якщо воно спонтанно виникне в когось із єпископату. Остання заява патріарха Філарета цілком укладається в схему його медіального представлення. Він неодноразово вже використовував цей засіб для попередження громадськості про деякі складні ситуації в релігійній сфері. Пригадую, як після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах патріарх Філарет казав, що нова влада готується ліквідувати Київський патріархат. Тоді ситуація прораховувалася й такий сценарій не виглядав реалістичним, хоч патріарх Філарет кілька разів звертався з подібними заявами до широкої громадськості. Подібну ситуацію можемо констатувати й зараз.
— На цьому Соборі увагу приділяли міжцерковним стосункам. Серед іншого, згадувалося питання про дійсність Таїнства хрещення в УПЦ КП…
— У плані пропорційному питанню канонічності Хрещень у так званих розкольників приділялося мінімально часу. Про це йшлося кількома рядками в доповіді митрополита Володимира, яку на Соборі зачитав владика Антоній (Паканич). Варто зауважити, що в контексті стосунків ієрархів РПЦ і УПЦ МП намітилися певні зміни. Єпископи в Україні, насамперед ті, що тепер формують політику й мають вплив на ухвалення рішень, зрозуміли, що зараз є інше замовлення з їхнього духовного центру, із Москви, і вони починають переформатовувати політику своєї Церкви. У Москві це замовлення називають посиленням місіонерського духу Російської церкви. Що це означає на практиці? Насамперед — наступальність, аґресію, відвоювання позицій, які російське православ’я втратило на пострадянському просторі. Патріарх Кирило як дієвий менеджер хоче повернути те, що перебувало у безроздільній власності РПЦ. Причому реалії, які існують в Україні, Молдові, інших пострадянських країнах, до уваги не беруться.
Риторика, яка прозвучала в цьому зверненні, – невипадкова. Аґресивної інтонації щодо Української греко-католицької церкви (УГКЦ), відвертих нападів у офіційних документах УПЦ МП на так званих розкольників ми не бачили вже десь від 2004-2005 рр. Навпаки – керівництво УПЦ МП останніми роками почало утверджувати новий дух, дух пошуку порозуміння, усвідомлення того, що є українські реалії, які принципово відрізняються від російських. Здавалося, ієрархи УПЦ МП усвідомили, що ця Церква не може розраховувати на абсолютну монополію в Україні, тому вона зобов’язана шукати контактів з іншими Церквами. Відбувалися безпосередні контакти з УГКЦ, зустрічалися навіть патріарх Святослав і митрополит Володимир, пройшло кілька засідань за «круглим столом» за участю делегацій УПЦ КП і УПЦ МП. Для того, щоби забезпечити оці екуменічно-миротворчі кроки, вище духовенство УПЦ МП, як вірилося, повністю знівелювало дух ненависті, ворожнечі, який панував у 1990-х рр. Я добре пам’ятаю, як усі тодішні засідання починалися зі заяв про «розкольників» і категоричних вимог покаяння. І ось тепер бачимо своєрідне повернення до тієї політики.
— Хто буде її впроваджувати в життя в Україні?
— Гадаю, що патріарх Кирило зараз проводить кастинг, аби з’ясувати ступінь аґресивності, послідовності та принциповості у відстоюванні інтересів РПЦ і всього «Русского міра». Глава РПЦ — гарний політик, він розуміє, що такі одіозні фігури, як митрополити Агафангел, Іларіон чи Павло, не можуть очолити Київський престол. Тому він шукає претендентів серед молоді. Зараз багато хто каже, що найімовірнішим кандидатом на митрополичу кафедру в Києві може стати митрополит Антоній (Паканич). Тому доповідь, яку він виголошував у Москві, призначалася не так для України, як для першопрестольної. Це був його перший вихід на подіум із декларацією про готовність до аґресивних кроків, готовність виконати замовлення Москви.
— УПЦ МП не обов’язково виконувати всі забаганки Москви. Адже вона має статус самоуправної, чи-то автономної, як стверджує дехто з богословів…
— УПЦ (МП) не має жодного автономного статусу. Лише людина, яка ніколи не читала Статутів УПЦ МП, РПЦ, може поширювати цю тезу. 5-й пункт Статуту стверджує, що УПЦ МП є невіддільною частиною РПЦ. 1-й пункт каже, що вона є самоуправною частиною РПЦ. Слова «автономна» ніде в Статуті немає. РПЦ у жодному документі — чи в томосі 1990 року, чи в інших документах Помісних і Архієрейських соборів – ніколи не використовувала цього терміну. А для Москви такий стан речей є вигідний, бо штучний статус самоуправної Церкви можна ліквідувати за сприятливих умов. Зрештою, у самій УПЦ МП, особливо серед вищого духовенства, важко знайти прихильників автономії, автокефалії.
— У доповіді владика Антоній згадав, що УПЦ (МП) не визнає розкольників у середовищі Католицької церкви. Чи можна розцінити цю фразу як попередження ієрархії УГКЦ: мовляв, не втручайтесь у справи православні, бо в разі чого швидко переглянемо свою точку зору?
— Так, це – така собі форма шантажу: мовляв, УПЦ МП може з якихось тактичних задумів піти на зближення з дрібними, невпливовими, географічно локалізованими альтернативними групами, які хоч у чомусь опонують священноначаллю УГКЦ. Проте якщо говорити відверто, то таких груп не так-то й багато. Скажімо, так званих підгорецьких отців зараз уже важко навіть теоретично зараховувати до Католицької церкви. Вони так далеко відійшли у своїх богословських уявленнях, що де-факто порвали з католицизмом. Це – своєрідний релігійний рух сектантського типу, який діє за власними законами. У них залишилася лише певна обрядова прив’язка до греко-католицизму. Залякування УГКЦ, у кінцевому підсумку, зводиться до того, щоб обрізати й унеможливити будь-які її контакти з УПЦ КП, іншими Церквами києвоцентричної традиції та відновити класичну релігійну двополюсність в Україні: є канонічна, пов’язана з Москвою, УПЦ МП, до якої мають повернутися «розкольники», і є канонічна УГКЦ, пов’язана з Ватиканом. Усі ж інші, не згідні з таким становищем, — це маргінали, приречені на поступове вимирання.
Утворити ж цю двополюсність Московська патріархія пропонує цілком неприйнятними методами. Бо хіба можна групку людей, які називають себе правовірними греко-католиками, прирівнювати, з одного боку, до багатомільйонної УГКЦ, а з іншого – робити знак рівності між УПГКЦ як внутрішньою опозицією в греко-католицизмі та УПЦ КП як сектантською групою всередині УПЦ? УПЦ МП руками УГКЦ намагається відкинути на узбіччя активного релігійного життя УПЦ КП і Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ).
Розмовляв Юрій Оленець, РІСУ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...