Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 20, 2019

Андрій Шкіль: «Від їжі в тюрмі помираєш повільно, без неї — швидше»

Автор:

|

Листопад 03, 2011

|

Рубрика:

Андрій Шкіль: «Від їжі в тюрмі помираєш повільно, без неї — швидше»

Вирок Юлії Тимошенко дещо притлумив розмови про те, яким загалом є перебування екс-прем’єра в слідчому ізоляторі (СІЗО). Доти вони велися переважно у фривольно-знущальному ключі: Юлії Володимирівні пригадали й заплетення коси, і макіяж, і стильний одяг: хто, мовляв, опікуватиметься тепер good-look’ом ув’язненої

№ 1? Хоча насправді тюрма — це аж ніяк не смішно. Авторка цих рядків побувала в п’яти в’язницях — слава Богу, як екскурсантка. Зокрема, й у знаменитому Лук’янівському СІЗО, де утримують Леді Ю. На початку 2000-х у складі су­п­роводу Ніни Карпачової мені довелося поїздити пенітенціарними закладами, як полюбляла називати ці установи уповноважена з прав людини. І хоч від часу відвідин мною першого з таких «закладів» уже минули чи не дві п’ятирічки, враження й досі доволі гострі. Багато що забулося, а от те, у яких умовах перебувають українські ув’язнені, намертво зачепилось за краєчок пам’яті.

Але одна річ — зайти та вийти, повернутись у затишний офіс, запарити кави й почати писати статтю, а зовсім інша — залишитися на нарах і рахувати дні (місяці, роки) до фінального Freedom! — майже як у фільмі Мела Ґібсона. Мабуть, більше жахіття годі собі уявити. Адже доводилося бачити й такі камери, що день смерті в них — мав рацію Екклезіаст — кращий за день народження. Одначе все це — ламентації непричетної людини, яка лише напіввідкрила двері в тамтешнє пекло. Значно важливішими є свідчення тих, хто на власній шкурі випробував «принади» тюрми.

Пропонуємо інтерв’ю з Андрієм Шкілем, народним депутатом від Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ), який десять років тому перебував за ґратами за участь в акції «Україна без Кучми». Пан Шкіль провів у неволі 13 місяців — дев’ять перших припали на одиночне ув’язнення в СІЗО СБУ, чотири останніх — на Лук’янівський СІЗО (там у камері разом з Андрієм було ще семеро кримінальників). Він вийшов на свободу 12 квітня 2002 року — після перемоги на виборах по 121-му мажоритарному округу Львівщини.

— Пане Андрію, почнімо з «вікна у світ»: які газети можна було читати в СІЗО?

— Щодо газет — багато залежить від того, у якому статусі перебуває в’язень. Якщо йому заборонено все, то він має право лише на одержання тих видань, які передплачено в СІЗО. Однак у СІЗО СБУ був дозвіл на передачу будь-яких газет чи журналів, окрім тих, що мають зроблені від руки написи, закреслення тощо. Часописи потрапляли до мене зі запізненням на добу, тому що їх неодноразово перевіряли. Пізніше, десь через місяць, вони перестають запізнюватися, якщо перевіряючий бачить, що на сторінках нічого немає. Нав’язувалися «Киевские ведомости», «Факты», «Демократична Україна», «Урядовий кур’єр». Найцікавішим із того, що передплачував СІЗО СБУ, була газета «Голос України» — найбільш придатна для читання.

— Чи можна було залишити при собі мобільний телефон? Скільки би це коштувало?

— У СІЗО СБУ це, швидше за все, неможливо. Що стосується Лук’янівки, то не знаю, скільки це коштує там. Але чутки про те, що час від часу вилучають мобільні телефони, постійно ширяться тюрмою. Через шість камер по коридору зафіксували роботу мобільного телефону, шукали один апарат, а вилучили два. Відбирають ще фотоапарати та відеокамери. Говорили, що за один рейд якось було вилучено близько 25 мобільних і, здається, 15 фотоапаратів.

— А навіщо в тюрмі фотоапарати?

— Так само, як і відеокамери, — навіщо? Дехто фотографує, потім повертається на волю зі знімками. Хтось любить тюремні «двіженія», «дороги» — для когось це романтика. «Дорога» — це коли між двома камерами протягується нитка й утворюється такий собі міжкамерний зв’язок, за що охорона карає. Але це все одно робиться, закручуються послання: «Братва з такої-то хати вітає вас», — вступ на 15 слів, а далі: «Передайте це в руки тому-то».

— А ви таким займалися?

— Звичайно, ні. По-перше, за мене це вирішило керівництво СІЗО. Тому що мене посадили в камеру, відділену від спілкування з іншими. Наді мною була господарська частина, де працюють люди зі системи слідчого ізолятора, котрі водночас є ув’язненими. Під нами був кабінет оперативників, а збоку — туалет, яким користувалася господарська частина. Тобто я був відрізаний і за всього бажання спілкуватися (хоч у мене його й не виникало) було неможливо.

— А що з приводу харчування?

— Я не куштував тюремної їжі. Коли мене перевели в Лук’янівку, я голодував. По виході з голодування жив передачами, які мені носили рідні. За умови, що тебе підтримують із волі, завжди можна дати собі раду. Якщо ж тобі не надсилають харчів, перед тобою два виходи — помирати повільно або помирати швидко. Від тюремної їжі ти помиратимеш повільно, без неї — швидше. Із їжі, яка нам давалася, ми вживали картоплю: її витягувалося з тюремної баланди, вимивалося приблизно в 20 водах, дрібно нарізалося й тушкувалося.

— Чи ставлення до політв’язнів відрізнялося від ставлення до іншого континґенту?

— По-різному було. Усе залежало від людей, звичайно. Хтось ставився краще, хтось — гірше, хтось — однаково, як і до інших. Ті, хто не у форменому одязі — лікарі, господарська частина, — зазвичай ставилися краще, могли передати, приміром, свіжішу білизну, поміняти ковдру. Мені спочатку видали ковдру, що була трохи більша за рушник.

— Чи переходили в’язні на українську мову у вашій присутності?

— Мало зауважував, аби таке відбувалося. Хоча в камері поступово звикали, що я спілкуюся тільки українською, і коли я щось казав, то інші потім переповідали сказане один одному також українською.

— А чи знали люди у в’язниці, що ви в ній перебуваєте?

— Звичайно, слава перед нами приїхала за тиждень, двічі обійшла тюрму.

— Як складалися стосунки зі співкамерниками?

— Знаєте, там можна жити за правилами або ж за так званими понятіями. Я був прихильником того, щоби жити за правилами. Маю на увазі не ті, що на стіні висять, а принципи міжлюдського спілкування. Є певний етикет — треба за собою прибирати, не залишати бруду, тобто поводитися так, як ти на волі живеш. Якщо оточуючі бачать, що ситуація — саме така, вони з тобою спілкуються, як із людиною. А рівною чи не рівною їм, то вже інша річ. Хоча в основ­ному вони таки відчувають певну різницю між собою й нами, адже вони тут за гроші сидять, а ми — за переконання.

— На що зазвичай витрачається час у камері?

— 90 % часу йде на спілкування зі судом, прокуратурою та слідчими. Адже більшість ув’язнених відчуває необхідність захищати свої права. Залишок часу — це, звичайно, розмови, спілкування. Навіть дискусії. Ми дискутували з багатьох питань: починаючи з того, що знищило Македонського — римські мечі чи його власна зухвалість, і закінчуючи роллю радянської зброї в Другій світовій війні. Підіймалася й тема української мови. Я довів на прикладах, що вона — досконаліша та логічніша. Ось дивіться, кажу, українці святкують Воскресіння Христа раз на рік, а росіяни, виявляється — щотижня, кожного сьомого дня, у «воскресенье», за яким чомусь настає «понедельник», а не «повоскресник».

— Яким було ставлення тих, хто сидів у тюрмі, не до політв’язнів, а до подій 9 березня, загалом? Чи володіли вони взагалі інформацією щодо ситуації в Україні — того ж таки касетного скандалу?

— Достовірною, правдивою інформацією зазвичай не володіли. Щось чули уривками. Але треба знати настрої, які панують у Лук’янівці. Майже всі, хто там перебуває, уважають себе за несправедливо ув’язнених. Буває, що це так і є, буває, що ні. Там чимало людей, котрі постраждали через свої, так би мовити, економічні «переконання», бо думали, що в Україні можна мати свій бізнес і не залежати ні від кого. На виборах 2002 року Лук’янівка дала 90 % за опозицію, але керівництво СІЗО, звісно, зуміло сфальсифікувати остаточний результат.

— Чи мали ви передчуття того, що переможете?

— Таке передчуття виник­ло десь за десять днів до виборів. Мені снилися тоді провокативно добрі сни.

— Що ж ви обіцяли виборцям, перебуваючи за ґратами?

— Мої агітатори обіцяли єдине: що вони привезуть на округ Шкіля, якщо більшість віддасть за нього свої голоси. А коли це станеться, усі зможуть самі мені сказати, що вони хочуть, аби я для них зробив.

— Тепер повернімося до Юлії Володимирівни, яка перебуває зараз у Лук’янівському СІЗО. Існує безліч версій щодо того, виправдають її чи ні. Ви сподіваєтесь на те, що…

— Ми, звісно, до останнього сподіватимемося на справедливе рішення за апеляцією, проте готові до всього. А загалом, не буде ніякого демократичного дива, ніякої демократії там, де суспільство не стає на її захист. Проблема — не в тому, що ухвалено вирок лідерові найбільшої опозиційної партії, і навіть не в тому, що всі розуміють заангажованість і необґрунтованість цього процесу. Проблема полягає в тому, що наступним кроком стане ліквідація демократичних інститутів в Україні. Тому ми зобов’язані реаґувати на це.

— Але ж, приміром, у Франції зараз судять екс-президента Жака Ширака. Проти нього порушено дві карні справи, слідство в одній із них триває ще з 2007 року. Однак за весь цей час ніхто не висловив сумніву в тому, що у Франції є демократія…

— І весь цей час Жак Ширак перебував за ґратами? Він навіть не мав підписки про невиїзд, відпочивав собі, де хотів, два місяці провів на французькій Рив’єрі. Розумієте, там — суд, а не карні структури, які подекуди виконують його функцію в Україні. До того ж, може, ви маєте інформацію про те, що президент Франції Саркозі вже заявив з приводу свого попередника, що провину його — доведено, і що пан Ширак буде сидіти в тюрмі? Чомусь Європа зараз переймається зовсім іншими питаннями — тим, як забезпечити просування України в Європейському Союзі (ЄС) і запобігти її сповзанню в тоталітарну прірву.

— До речі, із приводу Європи. Деякі експерти вважають, що Захід змусить президента Януковича помилувати Ти­мошенко, тим більше що Віктор Федорович стає зараз буцімто цілком щирим «євроінтеґратором».

— Із боку влади це — лише гра. Гра для тих 60 % українців, котрі хочуть бачити свою державу в ЄС. І ще це — спроба заробити бонуси в торгівлі з Кремлем. По суті, за нинішньої влади вся наша євроінтеґрація перебуває в руках Кремля: варто лишень Володимирові Путіну знизити ціну на газ, як Віктор Янукович забуде про Європу.

Розмовляла Наталія Лебідь, «Оглядач»

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...