Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 22, 2019

Андрій Шкіль: «Росія звикла тільки брати»

Автор:

|

Липень 26, 2012

|

Рубрика:

Андрій Шкіль:  «Росія звикла тільки брати»

Народний депутат від БЮТ у Верхов­ній Раді України (ВРУ) останнього скликання Андрій Шкіль представляє парламентський комітет у закордонних справах, де він є заступником голови.

Суспільство розшаровують за мовною ознакою

— Пане Андрію, побутує думка, що закон про мови приймався з таким поспіхом заради приїзду Путіна. Це так?

— Не думаю, що для Російської Федерації (РФ) і для п. Путіна це аж так важливо. Для будь-якої дивної події можна вигадати скільки завгодно химерних пояснень. Приїзд Володимира Путіна, іменини Віктора Януковича, день працівника сільського господарства — усе, що завгодно.

— Чому ця подія — дивна?

— Бо з такою ж затятістю Партія реґіонів (ПР) проштовхувала хіба що ратифікацію «харківських угод». Тодішнє голосування можна пояснити хоча би тим, що йшлося про гроші. Принаймні прихильники угод бодай сподівалися на реальну знижку за російський газ. Тепер — щодо мови. У чинній Конституції чітко записано: «В Україні ґарантується вільний розвиток, використання та захист російської й інших мов національних меншин».

Прийнятий закон, який називає «реґіональною» мову, котра розповсюджена на території, де проживає не менше за 10 % її носіїв, просто переводить російську в розряд «технічної» робочої мови. Така постановка питання й російській мові не допомагає, й українську ліквідує, і державу руйнує. До всього, це ще й дуже «вартісний» закон, який потребує чималих фінансових вливань.

Та головне — у тому, що закон про мови в редакції, запропонованій ПР, розшаровує суспільство за мовною ознакою. Ще одне «покращення» від правлячої політсили — додаткова конфронтація в соціумі, штучне, не обумовлене жодними об’єктивними передумовами зіткнення громадян однієї країни. Тут я вбачаю й намагання перекреслити те, до чого Україна йшла протягом останніх 20 років: гуртування довкола мови, культури, української ідентичності. За роки незалежності виросло ціле покоління громадян, які, на щастя, є далекими від радянських реалій, які звикли ідентифікувати себе як українців. І ось у цю нову єдність вбивається клин розбрату! Я переконаний, що цей план не пройде, бо до якого би шулерства не вдавалася провладна частина ВРУ, в Україні не буде Вавилонської вежі, що накриє своїми уламками тих, котрі раптом перестають розуміти один одного й керуватися здоровим глуздом.

— Ви згадали про вартість закону. У Мінфіні порахували, що знадобиться від 5 до 17 млрд грн на рік…

— Я би сказав — не менше за 50 млрд. Щоби цей закон запрацював, потрібна приблизно така сума, і не на якийсь невизначений період, а відразу. Тож це — дорогий, «неповороткий», важкий у реалізації закон. Яким, між іншим, абсолютно не задоволені ті самі мовні меншини, в ім’я котрих він буцімто приймався, приміром, кримські татари. Тож треба запитати у піарників ПР, хто їх напоумив удатися до подібного кроку. Їхніх виборців це не об’єднає, а навпаки — консолідує опозиційний електорат.

Ще один гвіздок у тіло України

— І все таки повернімось до Путіна. Що можна сказати про його візит?

— Що це — візит глави сусідньої держави. До того ж, ми хоч і звикли, що п. Путін у РФ — постійно при владі, але наразі його слід розглядати як новообраного президента, який вирушає в традиційні післявиборчі поїздки. А про те, що цей візит несе розв’язання газового питання, нехай говорять політтехнологи. Можливо, Володимир Путін захоче якнайскоріше перебрати в російську економічну сферу наше авіабудування, можливо, забажає отримати щось іще. Та в кожному разі він буде брати, а не віддавати.

— Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров пообіцяв усім народженим у СРСР російське громадянство. Що іще може вигадати Росія?

— Та багато чого. Ми ж не будемо їм підказувати, чи не так? Звісно, що фокус із російським громадянством — ще один крок у напрямку «збирання російських земель», ще один гвіздок у тіло України й інших пострадянських держав. Практичної ж користі з такої заяви — нуль. Почнемо з того, що подвійне громадянство в Україні заборонене законом. До того ж, скажіть, а які переваги дає російське громадянство? Безвізовий в’їзд у РФ? Він і так безвізовий. А Росії входження в європейський безвізовий простір аж ніяк не «світить». Тут нічого цікавого не очікується, хіба що її ексклав — Калінінградська область — отримає окремий статус. Що ж до заяви п. Лаврова, то, екстраполюючи її на Україну, можна сказати, що це — не більше ніж звичайна піар-акція.

— Ще одна заява, але вже з вуст Григола Вашадзе, міністра закордонних справ Грузії: спільною загрозою для України та Грузії зараз є Євразійський Союз. Усе й справді так серйозно?

— Серйозно, бо проблема полягає в тому, що РФ шукає своє геостратеґічне місце в Європі. Вона хоче контролювати Азію, зокрема Афганістан, хоче впливати на Індію, бути гравцем у Північній Африці. Але це все належить до категорії мрій і бажань. Монополізація ж пострадянського простору, згідно із задумом Росії, має відбуватися «за замовчуванням». Причому в ролі монополіста виступатиме, природно, сама РФ, а Україні, Білорусі тощо залишиться тільки жертвувати суверенітетом.

— І що — жертвуватимуть?

— Тижні зо два тому Узбекистан вийшов з Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Тиск із боку РФ був настільки сильний, що президент Каримов був змушений піти на це. І це притому, що Узбекистан разом з азійськими республіками, Вірменією та РФ був одним із засновників ОДКБ. Настрої довкола Нурсултана Назарбаєва, президента Казахстану, також віддають фрондою: він прагне зберегти те, що ще можна врятувати. І те, що він пропонує розмістити штаб-квартиру Євразійського Союзу в Астані, свідчить про відсутність повного підкорення інтересам Москви з боку Казахстану. Росія прагне монополізувати нашу зовнішню політику. Саме це, а не мова, є її пріоритетом. Хіба за часів СРСР у Польщі російська мова була другої державною? Ні, не була. Нею й так усі володіли, але мовне питання не виступало як першорядне. Росії потрібна вся Україна, а не її частина. Їй потрібні виходи на наші західні кордони. Тому Путіну від Януковича толку мало: той зараз просто розколює країну, а РФ прагне забрати нашу державу цілісною. І якщо в обмін на це Україна взагалі заборонить використання російської мови, Росія й оком не зморгне. Он у Казахстані заборонили трансляцію матчів Євро-2012 російською мовою, і що — чи РФ зробила із цього приводу бодай якусь заяву? Це її абсолютно не хвилює, головне — те, що центр прийняття зовнішньополітичних рішень перебуває не в Астані, а в Кремлі. Єдине, чого хоче Москва, — це чітке виконання її директив у сфері міжнародної політики.

Треба чітко розуміти, що РФ, яка вважає себеправонаступницею й ідео­лоґічною спадкоємицею СРСР, прагне відтворити ті наддержавні структури, які існували в совєтський період для контролю та домінування над іншими так званими соціалістичними республіками. У цьому контексті Митний союз, до якого РФ за всяку ціну бажає залучити Україну, може бути співвіднесений із Радою економічної взаємодопомоги — над­урядової організації, яка свого часу об’єднала весь соціалістичний табір, — на противагу капіталістам. А ОДКБ — це віддзеркалення ідей Варшавського договору, котрий залучив усе ті ж підконтрольні СРСР країни, що були покликані об’єднати свою військову міць проти потужностей країн — членів НАТО. Радянський Союз намагався побудувати біполярний світ, де з одного боку буде він сам, а з іншого — «вороги». Те саме тепер робить і РФ, насаджуючи де тиском, а де й шантажем свій «русскій мір». Але якщо пріоритетами України є євроінтеґрація, вступ до ЄС, демократія та всі суспільні цінності, притаманні аж ніяк не Москві, а західним країнам, то тоді наш шлях мусить пролягати не в Митний союз, не в ОДКБ, не в Євразійський Союз, а зовсім в іншому — європейському — напрямку.

Жодних перспектив, поки є ця влада

— Чи піде українська влада на повідці ідей північного сусіди?

— Звичайно, піде, але впевнений, що народ цього не допустить. А влада поки що боїться народу.

— А які настрої в Європарламенті? Там іще залишились оптимісти?

— У Європарламенті немає песимістів, там 99 % — оптимістів плюс 1 % людей, які просто не займаються цим питанням. Більшість розглядає Україну як європейську країну, представницю спільного європейського дому. Це характерно й для лівих депутатів, і для правих, і для Мартіна Шульца, нинішнього очільника Європарламенту. Як на мене, позиція сьогоднішнього, умовно кажучи, «соціалістичного» голови є значно радикальнішою, ніж його попередника.

— Микола Азаров нещодавно заявив, що темпи євроінтеґрації України прискорилися. Чи ви це відчули?

— А що, п. Азаров у цьому розбирається? Чи, може, його радники? Це взагалі не завдання уряду — коментувати подібні процеси. Це завдання президента, а президент сказав, що пауза з ЄС піде Україні на користь.

— Пане Андрію, є дві цитати: голова представництва ЄС Тейшейра каже, що ЄС таки «не братиме паузи перед підписанням Угоди про асоціацію з Україною». Водночас, голова Європейської ради ван Ромпей заявляє, що ЄС підпише угоду тоді, коли переконається, що в Україні панує верховенство закону. То що там із тією угодою?

— Жодних перспектив, доки є ця влада й доки існує загроза демократії. Хіба що станеться диво, і чинні владоможці повернуться на демократичний шлях — тоді так. Якщо ж вони гайвеєм мчатимуть до авторитаризму — тоді ні.

— Тобто угода — у підвішеному стані?

— Угода чекає на нового підписанта. Або на іншого президента, або п. Януковича в новій іпо­стасі, у що зараз абсолютно не віриться. Звичайно, у Європі вам прямо про це ніхто не скаже. Скажуть, що треба ще багато працювати тощо. Ця пауза справді піде на користь Україні — під час неї зміниться влада.

— Якщо стосовно Європи Віктор Янукович узяв паузу, то НАТО він узагалі «здав в утиль». Тим не менш, ви, як представник профільного комітету, берете участь у семінарах Роуза-Рота, у сесіях НАТО. Про який формат спів­праці з Північноатлантичним альянсом зараз ідеться?

— Україна продовжує виконувати Річну національну програму (черговий етап цієї програми президент Янукович затвердив своїм указом від 19 квітня 2012 року). Нинішня влада не заявляла про нейтралітет, вона заявила про позаблоковий статус. Україна не згортала стосунків із НАТО, тож та співпраця, яка триває, усе одно наближає нас до НАТО. 15 останніх років Україна готувалася до вступу в Альянс, а тому здатна оборонити себе лише в системі колективної безпеки. Вибір є тільки поміж НАТО й ОДКБ. Якщо ми рухаємось до вступу в ЄС, то, звісно, альтернати до НАТО не існує. Ця проблема — насущна та дуже актуальна, бо всі ці розмови про те, що нам ніхто не загрожує й у нас немає ворогів, є мантрами для самозаспокоєння. Цікаві дані: станом на 31 грудня 2011 року, в Україні було 144 тис. військовослужбовців, тоді як міліціонерів — 357 тис. Чи не означає це, що влада визнає лише внутрішнього ворога — народ, і навіть гіпотетично не припускає існування ворогів зовнішніх?

— Яких несподіванок чи новин слід очікувати від нашого зовнішньополітичного відомства на період виборів?

— Ніяких. Хіба що у відносинах РФ і України. А на західному фронті — без змін.

Розмовляла Наталія Лебідь, «Оглядач»

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...