Новини для українців всього свту

Thursday, Jan. 21, 2021

Андрій Павлишин: «Серед «патріотів» ця книжка викликала скажену лють»

Автор:

|

Грудень 11, 2020

|

Рубрика:

Андрій Павлишин: «Серед «патріотів» ця книжка викликала скажену лють»
Андрій Павлишин

У львівському видавництві «Човен» побачила світ українською мовою книжка польського юриста, видавця та публіциста Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року». Це високо фаховий історичний нон-фікшн, написаний на основі ґрунтовної документальної бази матеріалів. Книга стала справжнім викликом для польського суспільства, передусім для націоналістичного середовища. Її переклав українською львівський історик і перекладач Андрій Павлишин.

Розплата за прихильність до українців
— Давно знаєтеся з Ґжеґожем Ґауденом?
— Ми знайомі вже дуже багато років. Він працював директором Інституту книжки у Кракові. Зусиллями Ґжеґожа ця інституція придбала велику ділянку, на якій збудували великий сучасний будинок — розкішний центр, в якому на стипендіях від Інституту могли мешкати перекладачі. Мені також пощастило там пожити.
Ґжеґож належить до тих патріотів, котрі завжди підтримували та сприяли українським проєктам. За це йому двічі довелося поплатитися. Першого разу його звільнили з посади головного редактора газети Rzeczpospolita, а пізніше — з посади директора Інституту книжки, коли вдруге до влади прийшла партія «Право і справедливість».
— Звідки з’явилася ідея цієї книжки?
— Ґжеґож часто бував у Львові на Форумі видавців, їздив до Дрогобича на фестиваль Бруно Шульца. А інколи приїжджав просто так. Ми годинами ходили Львовом, вивчали його закутки, я розповідав йому усе, що знав про минуле Львова. Сюжет львівських погромів 1918 року якось виник мимоволі. Він спершу не повірив, що таке було можливо. Взявся перевіряти. Виявилося, що це справді було так, але бракувало інформації. Тому Ґжеґож вирішив взятися за цю справу серйозно й написати правдиву книжку. Їздив до інших країн на пошуки необхідної інформації, безкінечно сидів з планшетом в Інтернеті та стягував різні книжки то з бібліотеки США, то десь з Австралії. Постійно радився, часто приїжджав до Львова, щоб набратися свіжих вражень. Ставив себе на місце свого героя в потрібному місці в конкретно визначений час.

Хто відступає від історичних наративів, вважається злочинцем
— Якою була реакція на цю книгу в Польщі?
— Книжка написана дуже жорстко. В цьому переконається кожен, хто її прочитає. Але кожен факт підтверджений посиланням на документи. Це документи епохи, створені за гарячими слідами, а не спогади, записані кілька десятків років після події. В процесі написання книжки Ґжеґож давав почитати рукописи своїм друзям-історикам. Вони висловлювали сумніви: «Чи варто взагалі зачіпати цю тему?» Сто років поляки про це мовчали. Сто років ця тема затиралася в суспільній свідомості, ховалася в найдальший куток. Але Ґжеґож вирішив, що цю травму треба пропрацювати. Віддав цю книжку у серйозне видавництво Universitas, де ціла бригада вчених кілька місяців перевіряла кожен факт, звіряла кожне посилання з книжки. Щоб ніхто не зміг подати на неї судового позову. Після цього почалися тихі, перелякані розмови в кулуарах. Адже відкрито ніхто не виступив. Бо тим арґументам і фактам неможливо було нічого протиставити. Але, безумовно, в певному середовищі так званих патріотів (будьмо відверті — націоналістів і нацистів) ця книжка викликала скажену лють. Якби Польща не була країною Європейського Союзу, а мала б такі закони, як у Росії, з Ґжеґожем, швидше за все, повторилася б історія академіка Дмитрієва: його просто запроторили б до в’язниці. І хоча в Польщі існує закон, який дозволяє садити до в’язниці за історичні погляди, але він стосується Другої світової війни і пізнішого часу. Польща має певні сформовані історичні наративи і той, хто від них відступається, вважається злочинцем. Вже були спроби притягнути декотрих українців, громадян Польщі, за цієї статтею, але, на щастя, вони провалилися. А от щодо події сторічної давності — такого нема. Тож у Ґжеґожа були вільні руки.
— Що спонукало вас взятися за переклад цієї книжки?
— За фахом я історик. Тож мені доводиться читати багато книжок. В Польщі, як і в нас, у сфері історіописання панує німецький стиль сухих конструкцій. Вони більше схожі на цеглини, які неможливо вгризти комусь, крім вузьких спеціалістів, які мають для цього сталеві пристосовані зуби. Натомість ця книжка написана в традиції французької школи «Анналів». Французькі історики минулого століття вирішили писати про історію так, аби це була зрозуміло і доступно всім без винятку. Вони прагнули зробити історію цікавою, щоб люди хотіли купувати та читати книжки з таким же задоволенням, із яким дивилися кінематограф. Книжка «Львів: кінець ілюзій» має дуже добру композицію. Вона легко читається. Має нерв та емоцію. Крім цього, ми з Ґжеґожем працювали разом: я бачив, як ця книжка народжувалася. Тож мені захотілося, щоб вона дійшла також і до українського читача. Зрештою, вона й дуже важлива для українського суспільного дискурсу.
— В чому її важливість для українців?
— У ній автор деконструював травми, темні закутки історичної свідомості своєї нації. Й я впевнений, що таке ж завдання стоїть перед українськими істориками, авторами історичного нон-фікшну. Нам треба не вихвалятися реальними чи вигаданими подвигами предків. Не треба копирсатися в ранах, завданих нам, а замість цього варто спробувати проаналізувати рани, які завдавали ми. Стати нацією, яка усвідомлює, що людина грішна, отже, й нація може мати свої гріхи. Бо така її природа. Звісно, можна пробувати заперечувати, але це все одно, що плювати проти вітру, їдучи на велосипеді.

Непростим словом у книжці стали «креси»
— Що під час перекладу книги було найскладнішим?
— У роботі перекладача, як і у всілякій іншій роботі, є свої завади. Але це частина нашої професії, тож ми цілком свідомі того, що з цим робити. В роботі над цією книжкою були певні так звані засадничі моменти. Їх ми вирішували разом із редактором Сашком Бойченком. Бо звичайне слово можна знайти в словнику, а справжня проблема виникає тоді, коли доводиться оперувати словами як знаками. Йдеться про ситуації, коли слова мають серйозне емоційне, міфічне навантаження. Різне у різних народів. Люди часто кальковано повторюють певні конструкції, не замислюючись, що вони насправді означають. Приміром, польські націоналісти люблять використовувати словосполучення «львівські орлята». І в нас часто це повторюють, калькуючи. Але не можна забувати, що це дуже емоційно та дискурсивно навантажений термін. Це все одно, що називати донецьких бандитів на службі в Росії «повстанцями за свободу».
Подібна ситуація з іншим проблематичним словом, як для нас, так і для поляків. Це слово «жид». У польській мові це єдине нормативне слово. У нас же цим словом є єврей. І воно не викликає такої гострої реакції. Але в Польщі інших варіантів цього слова немає. І вимовити його вголос порядній людині важко. Воно сприймається одразу як історично навантажене та дуже тяжке. Для мене непростим словом у книжці стали «креси». Це імперський термін, який вже давно прижився в польській мові. Його занесли через чорний хід у національну свідомість поляків уже у післявоєнний час, у 1990-х. Зараз це слово широко вживають у середовищі, яке ностальгує за довоєнною Польщею. Вживати його без коментаря у серйозній науковій книжці, та ще й присвяченій такому конфліктові, неприпустимо. Тому ми домовилися, що Ґжеґож підготує примітку, аби читачі розуміли, про що йдеться. Я спеціально вирішив зберегти це слово, хоч в інших текстах зазвичай використовую нейтральніше «національні околиці Другої республіки».
— Якої реакції на книжку очікуєте від читачів в Україні?
— Мені б хотілося, щоб Віктор Медведчук подав на неї до суду, щоб вона розійшлася таким накладом, як книжка Вахтанга Кіпіані (сміється). Я б хотів, щоб українці енергійніше читали книжки українською мовою. «Львів: кінець ілюзій» може прочитати кожен, хто просто вміє читати. Мені б дуже хотілося, щоб у суспільстві виникла потреба читання таких книжок. Щоб навколо неї виникла дискусія. Але не у форматі «ти дурень — сам такий!». А щоб обговорювали тему, проблему, щоб висувалися арґументи щодо стану й якості української історичної пам’яті. Ця книжка розповідає про непрості аспекти українсько-польських стосунків. Я хотів би, щоб вона потрапила насамперед до читачів у Центральній та Східній Україні. Бо в Західній Україні ми ще так-сяк знаємо про ці події через родинні оповіді. Натомість в інших частинах України часто недооцінюють українсько-польські стосунки. Але їх не треба переконувати в тому, що ця історія важлива. Для них треба створити можливості прочитати цю книжку. Варто створити розвинену, некорумповану країну, в якій хочеться жити. Країну, в якій є час для читання. Країну, де українське цінується, де його постійно в собі стимулюють, підтримують. Українцям треба здобути свою суб’єктність, збагнути, в чому полягає їхня гідність. Такі книжки, як «Львів: кінець ілюзій», допомагають це зробити. Вони вчать розуміти своє минуле та будувати нехибні стратегії на майбутнє. Показують, як мислити і говорити про такі речі. Я б хотів, щоб усі ці аспекти сприйняття в українському суспільстві реалізувалися. І в результаті ця книжка допомогла нам у нашому національному самостановленні.
Розмовляла Ксенія Чикунова, Zaxid.net

Раніше «Міст» розповідав, як знищують українські кладовища в Польщі.

About Author

Meest-Online