Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 25, 2020

Андреа Халупа: «Історія, яку мені розповів дідусь»

Автор:

|

Березень 18, 2020

|

Рубрика:

Андреа Халупа: «Історія, яку мені розповів дідусь»
Андреа Халупа

Сценарій до фільму «Ціна правди», який зняла польська режисерка Аґнєшка Голланд, написала Андреа Халупа — американська журналістка українського походження. Вона друкується в The Atlantic, Time, Forbes. Вперше про Голодомор Андреа почула в дитинстві від свого дідуся, який його пережив. А в студентські роки читала про життя репортера The New York Times Волтера Дюранті в Москві. Саме тоді дізналася про Ґарета Джонса, пригадала історію своєї родини і вирішила: «Точно напишу сценарій до фільму, який розповідатиме про це».

Шлях сценарію до втілення був довгим
— Коли вперше дізналися про Голодомор і коли це стало ідеєю для сценарію для фільму?
— Я була маленькою дівчинкою. Як українка в Америці, росла у середовищі, де всі знають про Голодомор. І дуже рада, що моя сім’я говорила про цю жахливу історію. Мені було тоді 7-9 літ. Потім, вивчаючи історію в Українському науковому інституті Гарвардського університету, зацікавилася Волтером Дюранті. Мене захопила історія його заможного та розпусного життя в Москві. Це — ідеальна тема для прокрастинації, коли потрібно вчитися. Чим більше дізнавалася, тим більше розуміла — це буде крутий фільм. Ідея з’явилася 2003-го. Перший сценарій написала 2006 року, а фільм знімали 2018-го. Шлях цього сценарію до втілення був довгим.
— Ваш дідусь переїхав із України до США. А де народилися ваші батьки?
— Мої бабуся і дідусь втекли з СРСР після Другої світової війни. Сім’я моєї мами — з Донбасу, а сім’я батька — зі Львова. Вони втекли до Німеччини, де опинилися у таборі для біженців. Мої батьки народилися вже в цьому таборі. А пізніше переїхали разом із іншими біженцями до Нью-Йорка.
— Ваш дідусь спілкувався українською?
— Аякже. Це також показує, як Голодомор змінив Донбас. Важливо знати, що російськомовні люди з’явилися там лише впродовж останніх поколінь.
— Що було найскладнішим у роботі над сценарієм фільму?
— Зараз важко повірити, що був такий час, коли західний світ захоплювався Сталіним. Зараз ми розуміємо, що Сталін і Гітлер були двома монстрами. Але був момент, коли люди на Заході сприймали Сталіна як противагу Гітлеру, особливо 1933 року.
— Повертаючись до Голодомору, варто використовувати щодо нього термін «геноцид»?
— Безперечно. Польський юрист єврейського походження Рафал Лемкін, котрий запровадив термін «геноцид», використовував Голодомор як класичний його приклад.
— А як реагували американські глядачі, котрі ніколи не чули про ці події?
— Джеймс Нортон, Ванесса Кірбі, Пітер Старсгаард сказали «так» сценарію, бо були шоковані, що раніше не чули про цей геноцид. Багато з акторів, котрі погодився взяти участь у цьому проєкті, зробили це, щоб показати правду. Дивлячись мій фільм, американці зараз бачать те, що відбувається в США. Ніколи не думала, що історія мого дідуся стане настільки добре зрозумілою громадянам США.

Київ виявився задорогим
— Якось долучаєтесь до українського життя в США?
— Америка — горда еміґрантська країна, як і Канада. Й українці Америки та Канади горді бути собою. У наших будинках є традиційні вишиті сорочки, на Великдень маємо писанки. Відзначаємо свої свята, багато людей відвідує українські церкви. Готуємо вареники, борщ. Я часто варю борщ — на цілий тиждень. Потім додаю сметану. І можу їсти його щодня. пишатися своїм походженням важливо. Україна дає світу стільки надії. Після усіх страждань її мало б уже не існувати, але вона є. Бо українці сильні та креативні — вони вижили та не втратили свою ідентичність упродовж стількох століть. Вони мають чому навчити світ. Наприклад, своїми революціями на Майдані.
— Чи можна порівняти методи пропаґанди та маніпуляції, які зараз використовує Росія у гібридній війні проти України, і методи пропаґанди, які використовували під час Голодомору?
— Ще й як. Російська пропаґанда не була успішною, але західна корупція допомогла їй такою стати. Росія залежить від журналістики західних країн. Коли американські журналісти згадують про війну в Україні, то кажуть про «проросійських повстанців», хоча насправді це російські солдати. На жаль, Росія дуже добре будує свою пропаґанду. Називають вторгнення у Крим «референдумом», і західні журналісти так само використовують словосполучення «кримський референдум». Це не був референдум, це було військове захоплення влади. Людей вбивали, викрадали і катували.
— Вперше ви приїхала до України 2005 року. Які були враження?
— Одразу закохалася і в Україну, і в людей. Почувалася, як удома. Це була найкраща країна для мене. Мені навіть снився красивий сон, що потрапила в обійми Бога. Жила в Україні п’ять місяців. Спершу поїхала до Львова, везучи з собою мемуари дідуся. Потім перебралася до Києва, який трохи схожий на Бруклін.
— А чому покинули Київ?
— Був задорогим для мене. Дуже хотіла купити квартиру і думала: о, це ж має бути легко, це ж країна, яка розвивається. Але ні, це виявилося неможливим.

«Я робила своє»
— Як познайомилися з Аґнєшкою Голланд?
— Через соціальні мережі, зокрема, через проєкт «Діджітал Майдан», я познайомилася з істориком Тімоті Снайдером, а він знав Аґнєшку. Після Майдану вони провели у Києві конференцію. Я написала йому і попросила адресу її електронної пошти. Надіслала свій сценарій, і вона одразу відповіла «так». Мої знайомі казали: не розраховуй на це. Але я робила своє.
— Й як із нею працювалося?
— Феноменально. Під час першої зустрічі вона сказала мені: «Дуже важливо знімати фільм в Україні». Вона завжди відштовхувалася від особистої історії, а її власна біографія — неймовірна. Аґнєшка виростала у соціалістичній Польщі. Її батьки були журналістами. За офіційною версією, її батько наклав на себе руки. Це сталося після допитів поліції. Коли ж молода жінка поїхала вчитися у кіношколу в Празі, у Чехію увійшли російські війська. За свою активність Аґнєшка сиділа у в’язниці. Пізніше в СРСР її арештовували лише за те, що вона робила фотографії. Коли ми працювали над сценарієм, Аґнєшка порадила: зроби солдата в селі трохи розгубленим; тоді у Празі радянські солдати не мали уявлення, де вони, це ми їм сказали. Вони були розгублені. те саме трапилося в Україні: російські солдати, котрі відбували свою службу, самі не знали, де опинилися. Репресії повторилися з тією самою жорстокістю. Тож багато з особистого досвіду Аґнєшки потрапило до сцен фільму.
— Як прийшли до рішення показати Голодомор через так звані історії простих людей — не через масовість, а через кілька образів?
— Ми не можемо передати всього жаху тих подій. Тому показали лише окремих людей, аби можна було збагнути, наскільки жорстоко це було. Гадаю, що нам вдалося передати жахіття, але ми не робили цього так довго, щоб люди не могли витримати. Глядач бачить лише фрагменти, і може уявити, як виглядала ціла історія. Багато сцен було зробили в стилі Альфреда Гічкока. Створюючи сцену вбивства, він показує пістолет, ніж, а не понівечене тіло. Він показує глядачу деталі, щоби той зрозумів задум.

«Доволі непогано знаю українську»
— Чи багато змінювали в сценарії у процесі зйомок?
— Я зробила кілька версій, адже історія цікава сама по собі, було дуже багато героїв із реального життя, через призму яких можна розповісти цю історію. Я хотіла показати її через розповідь про групу чоловіків — західних репортерів у Москві, й їхнє особисте сприйняття. Я зробила сценарій настільки простим, наскільки це було можливо. І чим простішим його робила, тим більш історичним він ставав. Ґарет працював у Лондоні, потім поїхав до Москви. Він використав свої «круті» зв’язки з колишнім прем’єрміністром, аби переконати радянську владу, що йому можна поїхати до України, куди ніхто не міг дістатися. Під час поїздки він утік, побачив села, людей. Пізніше розповів про це. Усі ці моменти — правда. Навіть героїня, яку зіграла Ванесса Кірбі, — реальна, справді була молода жінка, котра працювала на Волтера Дюранті й потім покинула цю роботу.
— Чи була якась реакція Росії на фільм?
— Були російські дистрибутори, котрі зустрічалися з нашими аґентами, цікавилися проектом. І хоча він їх справді зацікавив, але сказали: ми не зможемо купити цей фільм для російського ринку. Ми ще мали одну дивну пропозицію від російського кінофестивалю в Лондоні. Вони повідомили, що включили в свою програму показ фільму в Росії 2020 року.
— Над чим працюєте зараз?
— Батько мого чоловіка брав участь у студентському повстанні в Румунії 1956-го. На це їх надихнуло угорське повстання 1956 року, яке розпочалося маршем студентів та інтелігенції у Будапешті. Але учасників заарештували, і батько мого чоловіка відсидів шість років, ставши лідером-повстанцем у в’язниці. Я б хотіла розповісти про нього. прагну показати, що брехня СРСР була величезною.
— Ми зараз спілкуємось англійською, але я знаю, що ви розмовляєте українською. Де її вивчили? Від батьків?
— Мої батьки трохи вчили мене української, але недостатньо. Я краще вивчила її у Гарварді — в Українському дослідницькому інституті. Після того доволі непогано знаю українську.
Розмовляла Христина Заник, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply