Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, May. 23, 2017

Анатолій Криволап: «Комусь для розкриття таланту потрібне багатство, а комусь — злидні»

Автор:

|

Грудень 01, 2016

|

Рубрика:

Анатолій Криволап: «Комусь для розкриття таланту потрібне багатство, а комусь — злидні»

Анатолій Криволап

Нещодавно Анатолій Криволап суддював на конкурсі з живопису серед художників-студентів в Ужгороді: тут змагалися представники всіх художніх вищих навчальних закладів (ВНЗ) України. От і випала нагода поспілкуватися з найдорожчим художником України (за оцінками експертів, роботи мистця у середньому продаються за 70 тис. USD, рекордна вартість його картини на аукціоні Phillips у Лондоні склала 186 тис. USD).

Я вже наполовину закарпатець!
— На конкурсі когось зі студентів виділяли, консультували?
— Намагаюся такого уникати. Якщо вдасться побалакати з конкурсантами, просто підійду та підкажу якісь технічні моменти. Може, комусь це буде цікаво. А консультувати митця — дуже небезпечно, бо це навіяти комусь своє бачення.
— Ви сприймаєте світ через колір. Якого кольору Ужгород?
— У моєму сприйнятті, а я тут часто буваю от уже впродовж десяти років, це мабуть, рожевий.
— Це пов’язано зі сакурою?
— Не тільки. Я завжди йду від інтуїції, це мій основний компас у сприйнятті світу.
— Як часто ви тут буваєте?
— У мене будинок під Ужгородом! Це село Стричева, біля Великого Березного. Там унікальні гори, потічок надзвичайний. Княгиню видно.
— Там найбільший метеорит у Європі впав…
— Тому можна сказати, що я вже наполовину закарпатець.

Київ — синій, а Львів — сіро-коричневий
— А Київ якого для вас кольору?
— Київ — моє улюблене, рідне, єдине місто. Він синього кольору, між синім і блакитним. Якось побачив пейзаж — від виходу з майданчика філармонії відкривається шикарний вид на Поділ і Дніпро. Коли це побачив, мене наче якесь сяйво пронизало. Це було як друге народження.
— А як щодо Львова?
— Сіро-коричневе місто. Люблю Львів, часто там буваю, але ніколи його не писав. Малював ще колись давно, студентом, акварелі, а от не сформував своє бачення міста й досі. От у Шарм-ель-Шейху (Єгипет) відпочивав чотири роки поспіль по два тижні. Але тільки на четвертий рік відчув, як його потрібно малювати. Й як тільки це зробив, він для мене став нецікавим.
— Як розгадана загадка?
— Саме так. Там, до речі, проста загадка — сонце одне і те ж, небо трохи зелене. Але є якась атмосфера, якої нема більше ніде. Мені дуже важило до неї докопатися. Аж раптом до мене дійшло, що це земля і небо, які ніколи не знали морозу та снігу, і що це золото, вони золоті, колір цього міста — золотий.

Закордонні митці для українських студентів
— Ви колись також були студентом, причому, та система викладання в художньому інституті вас не задовольнила, тому почали самостійні пошуки в мистецтві. Цікаво, якби були сучасним студентом, залишилися б задоволеним освітою? Наші ВНЗ спроможні виростити достойного художника?
— Не зовсім. Але академічне навчання художнику дуже потрібне. Та разом із тим, є дуже багато напрямків, яких, на жаль, в Україні немає. Наприклад, фото, інсталяція, контемпорарі-арт. Художникові-студентові завдання одні ставлять, а він потім на виставці бачить зовсім інше. Тому я заснував премію свого імені (у грошовому еквіваленті — 130 тис. грн., а також можливість подорожі до однієї з провідних культурних столиць Європи. — Ред.), аби люди могли їздити, дивитися, порівнювати, бачити інше. Було б чудово, якби художні ВНЗ додали в програми нові сучасні напрямки. Розумію, що в Україні немає таких фахівців, тоді варто запрошувати лекторів з-за кордону, хоча б раз на місяць, раз на квартал для публічних лекцій.
— А чому з-за кордону, хіба нікому викладати?
— Проблема не тільки в цьому. От я художник, але не хочу бути викладачем. Я волію витратити цей час на творчість. Люди, котрі займаються новими напрямками, не будуть викладати. Вважаю героями тих, хто викладає й одночасно сам пише. Для мене це — пожертвувати часткою творчості. Ось тому варто запрошувати гостей із ВНЗ, де це вже давно викладається.
— Мабуть, варто навіть закласти в бюджети ВНЗ кошти на такі лекції?
— Без сумніву, хоча б у кількох найбільших художніх ВНЗ — у Києві, Львові, Харкові. Такі потужні заклади просто мусять таке створити.

«Не маю учнів, це їм тільки шкодить»
— А як щодо вас? Маєте учнів? Чи можливо, їздите на лекції в художні ВНЗ?
— Ні. Я давно відмовився від педагогічної роботи. З одного боку, це подвиг: бо ти жертвуєш часом, коли міг би писати. Крім того, треба мати талант, аби навчити художника. Я колись мав учнів, проте це не дало жодних результатів, крім сліпого наслідування. Вони просто перебирали мої фарби, і нічого з того не вийшло. Адже коли художник буде під впливом, йому знадобиться дуже багато часу, щоб вийти з-під нього. Свого часу я дуже любив Глущенка, але спеціально не знайомився з ним, аби не потрапити під вплив. Художник — це сформована ідея, атлант, який має гіпноз, і його роботи мають гіпноз. І ти завжди ризикуєш потрапити під його дію. А ще сильні мають виживати самі, їхній шлях і так складеться.
— Цікава позиція, бо чимало студентів воліли б стати вашими учнями…
— Можливо, але я не хочу псувати їх і забирати час. От він буде ходити, вчитися у мене кілька років. А може, у нього талант до чогось іншого? Він просто уб’є час, поки це збагне. То буде час, утрачений для його розвитку. А це — нечесно з мого боку.
— Ви якось сказали, що вашим головним учителем був колір…
— Це був такий дикий кінь, якого треба було осідлати.
— А, може, такий шлях також вартий наслідування?
— Немає в переліку професій ще однієї такої, де треба було б стільки учитися, як художникам. Вони вчаться довше за усіх, навіть за лікарів: сім років школи або п’ять училища, а тоді ще шість — в інституті. Це складна поетапна професія. І коли вже бачу художника, котрий формується, то дуже делікатно можу щось підказати, і то суто технічні речі. Адже колір також кожен сприймає по-різному. Як і всі люди. Комусь колір подобається, хтось не сприймає. Тут треба бути обережним. Також варто мати на увазі фактор педагогічного таланту. Рєпін не створив жодного великого художника, зате сам був прекрасним майстром. А от Чистяков, котрий був посереднім художником, виховав цілу плеяду в російському мистецтві, зокрема, такого майстра, як Врубель.

«Художник бачить тільки своє, а колекціонер може порівнювати»
— Вас називають найдорожчим художником України…
— Це журналістський штамп, який до мене прилип. Кожен художник хоче бути багатим і знаменитим. Просто комусь багатство, спокій потрібні для розкриття його таланту, а комусь — навпаки…
— …треба бути бідним художником?
— Ось приклади. Тіціан усе життя прожив у багатстві, він працював до останнього дня. Рембрандт був багатим і плідно працював, але й коли був бідним — також писав свої шедеври. Рубенс — дуже багатий. Але є і протилежні приклади.
— Ван Ґоґ?
— Або Врубель. Родом із багатої сім’ї банкіра, з блискучою освітою, але прагне краху, кохає до самознищення. Йому потрібно було рвати себе — десять років знадобилося, аби він став Врубелем. Ґоґен те ж саме — він мав сім’ю, дім, але покинув усе й поїхав шукати себе. Хочу сказати, що природа дає талант і дає умови для того, аби він проявився. Той талант керує життям людини. Він або рве людину — і тоді вона віддає себе творчості, або навпаки — дає усі блага, бо коли він спокійно почувається, талант цей має змогу проявитися.
— Тобто, за вашою теорією, бідність чи багатство для художника — справа вищих сил?
— Так. І не лише щодо багатства чи бідності. Комусь потрібні скандали, комусь — увійти в іншу площину свідомості. Тому використовуються алкоголь і наркотики. Це все колосально індивідуально. От вам ще один приклад — Пікассо та Моранді. Пікассо був публічною людиною, йому потрібні були скандали, піар. А Моранді викладав у якомусь містечку в Італії і писав усе життя свої глечики. Але для мене він значно вищий за Пікассо. Моранді прорвався у такий світ, до якого багато кому не дотягнутися, його картини — це межа між буттям і небуттям.
— Можливо, поняття «бідний художник» формують колекціонери, аби дешевше купувати картини?
— У цьому випадку — хіба такі люди, котрі лише намагаються наблизитися до мистецтва. Але вони його ще не знають, не розуміють. Зазвичай, колекціонери — це настільки високопрофесійні люди, що багатьом художникам до них іще рости й рости. Художник бачить тільки своє, а колекціонер може порівнювати, аналізувати. Ця когорта людей завжди була елітною. Якби не було колекціонерів, не було б і розвитку мистецтва. Уже в XVI ст. з’явилися сім’ї, що мали колекції з 40 тис. робіт.
— У нас зараз достатній прошарок такої еліти — для розвитку мистецтва в Україні?
— Приємно зазначити, що так. Це прошарок достатньо молодих людей, від 25 до 40 років. Таких фахівців стає все більше, вони розуміють мистецтво, для них це стало частиною життя.
Розмовляла Тетяна Когутич, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...