Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Feb. 20, 2018

Анатолій Кочерга: «Олігархам час ставати меценатами»

Автор:

|

Липень 16, 2015

|

Рубрика:

Анатолій Кочерга: «Олігархам час ставати меценатами»

Анатолій Кочерга

Усесвітньо відомий український бас Анатолій Кочерга віддав оперній сцені понад 40 років, із них останні понад два десятиліття він виступає у провідних театрах світу — «Ла Скала», «Метрополітен-опера», віденській «Штаатсопер» тощо.

Бог простить усе, але зради — ніколи!
— Анатолію Івановичу, у російській Вікіпедії про вас написано: «Украинский и советский оперный певец», а в українській — «Український оперний співак». То як вас правильно представляти?
— Як хочете, це не має значення! Хоча я справді народний артист СРСР і України, лауреат Державної премії імені Шевченка і навіть заслужений діяч польської культури.
— Ви вже кілька десятиліть живете за кордоном. Наскільки ментально відірвалися від України?
— Ніколи не відривався і не буду! Я — українець!
— Стежите за подіями в Україні? Наскільки глибоко у себе це впускаєте?
— На жаль (зітхає), дуже глибоко впускаю і дуже переживаю те, що відбувається на сході
нашої країни. Це ж просто безумство! Я вважав, що люди культурно виросли та навчилися
поважати одне одного, тим більше сусіди. А виявляється, це зовсім не так. Ми живемо у ХХІ ст. Ну як можна вбивати людей буцімто через те, що принижують якусь націю? Це все — брехня! Хто кого притискував? Ніхто в нас нікого не зачіпав, ніякого насильства навіть із точки зору мови не було ніколи! І раптом — якийсь сепаратизм тощо! Це — зрада! А ви знаєте, як карають за зраду? Розстріл! Бог простить усе, але зради — ніколи!
— В Україні є політична команда, за яку вболіваєте?
— У мене одна команда — Україна. Хочу, щоб вона жила та процвітала, щоб колись нарешті стала європейською країною. Але для цього нам треба навчитися жити без аґресії, з любов’ю до всіх, поважати одне одного і самих себе, жити чесно, коли для українця найвищою гідністю буде, якщо він не вкраде і не одурить. Це — дуже важливо.
— Як часто буваєте в Україні?
— Як тільки маю час і можливість приїхати попрацювати, повчити щось нове чи згадати
старе для майбутніх гастролей, я тут як тут. Зазвичай це — двічі на рік. Цього разу так склалося, що літо в мене — вільне, через те приїхав сюди надовше. Хочу трошки відпочити і голосом, і головою, і серцем. Займаюся побутовими справами — ремонтом у квартирі, щось змінюю, щось підкручую. Люблю займатися і прикладним мистецтвом.

Голос — як гроші: якщо є, то є
— Чи часто доводиться змінювати місце проживання?
— Весь час! Ми — як цигани, весь час у дорозі, весь час — на квартирах або в готелях. Залежно від того, що робиш. Наприклад, якщо постановка, то це може тривати й кілька місяців. Нещодавно був у Нью-Йорку десь 80 днів, це — дуже довго. А ціни там — ой-ой-ой! Уважаю, що Нью-Йорк — найдорожче місто у світі.
— Але кажуть, що там і гонорари високі…
— І забирають половину від того, що заробляєш! Плюс із нашої половини — ще оплата проживання та харчування. Із мене там стягнули федеральний податок, якого не мали
права стягувати, ми й досі займаємося, уже понад півроку, цією справою. Нічого не рухається! Тож заробітки — тільки у мріях!
— Які нові звички з’явилися у вас за час життя за кордоном?
— Коли потрапляєш за кордон і працюєш в оперних театрах, то майже нічого не бачиш,
тому що весь час забирає робота. Усе бачили донька, дружина, вона й зараз краще за
мене знає вулиці, місця, де можна зупинитися, щось подивитися чи купити.
— У чому проявляється конкуренція між артистами?
— Немає ніякої конкуренції! Усім хліба вистачить, тільки не деріться за нього, бо буде черствий. Краще їсти свіжий.
— Що потрібно українському артисту, щоб зарекомендувати себе за кордоном?
— Талант, голос і здоров’я. Співати всі вміють, але гарно співають не так багато людей у світі.
— Вас там відразу визнали?
— Ну, звісно! Тому й запросили. Двічі називали Шаляпіним нашого часу. Ну, Шаляпін, то й
Шаляпін, я його поважаю, це — просто феномен і як виконавець, і як співак, і як актор високого ґатунку. Якщо мене порівнюють із такими людьми, то треба не підвести, щоб не стати брехуном.
— Вас назвали одним із найзатребуваніших українських артистів на Заході. А затребуваність артиста залежить від віку?
— Слава Богу, що й досі так називають! Коли затребуваний, то вік значення не має. Є
така приказка: голос — як гроші, якщо є, то є. І якщо ти пройшов хорошу школу, якщо тебе не «скалічили» педагоги і до 36-38 років ти набув певної майстерності, співатимеш до старості.

«Із Києва про позицій виступити не отримую 27 років»
— Я колись чула вас у «Фаусті» в Національній опері, і це було фантастично! А коли київська публіка зможе послухати вас знову?
— Уже 27 років ніяких пропозицій не надходило. Чому? Запитання не до мене, а до театрального керівництва. Не знаю, чим вони думають, чим керуються. Ну, не хочете, то й не треба, я не нав’язуюсь!
— А як глядач у Національній опері буваєте?
— Якось був випадок, коли приїхав сюди, і в Опері якраз ставили «Бориса Годунова». Пішов до театру, але виявилося, що захворів виконавець Бориса Годунова, і мені довелося переодягтися, загримуватися та співати у другій дії. Тому тепер із певним острахом ходжу
до театру (сміється).
— Коли їдете на гастролі, якісь особливі вимоги в рейдерах висуваєте?
— Мені це не потрібно. Це, мабуть, коли людям чогось бракує психологічно, тоді їм потрібні якісь рейдери.
— Що вам найбільше ріже око, коли приїжджаєте в Україну?
— Дороги. Ну це ж просто неможливо! Навіть моя манюнька внуця, трирічна Демочка, каже: «Тут стільки ям, що можна ноги поламати!» Мені навіть соромно. Не знаю, як їй це пояснити: люди є, техніка є, матеріали є, а доріг немає! Знайти урну в місті — також проблема! Від цього і бруд, і сміття накруги. Кличко, ну зроби урни по Києву! Це ж так просто. А вони вирішили велосипедні доріжки прокласти. Вони нам потрібні, як зайцю стоп-сиґнал! Зробіть дороги, збудуйте кілька простих багатоповерхових гаражів для автівок і не висталяйте космічних цін, аби люди хотіли туди заїхати. Кияни не хочуть там паркуватися, бо страшенно дорого! Але це ж — не заробіток, а повага до людей, до свого міста. Любити треба Київ!
— А якісь зміни у простих громадянах помічаєте?
— Мені б хотілося пишатися культурою нашої нації. І ті самі урни, ті ж плювки на вулицях,
сміття у своїй оселі, а особливо у під’їздах — це також культура. Мені б хотілося, щоб коли казатимуть, що це — українець, усім ставало зрозуміло, що він — із країни, де на високому рівні розвинутий і туризм, і класичне мистецтво, й усе інше. А ще мені хотілося б, щоб люди душею та серцем були розкриті не тільки до попси, а й поважали класику. Популярна музика — це добре, вона заполонила все навколо! Але ж вона — дуже поверхова й нічого глибинного для душі та серця не дає. Це — як метелик: відлітав літо, личинка — і його не стало.

Завдяки спон сорам «Метрополітен­опера» ще сто років житиме, як кіт у маслі
— У Європі великий попит на класичну музику?
— Там навіть такого запитання не виникає — усі зали заповнені! Я, наприклад, недавно у Празі три дні поспіль виконував симфонію Шостаковича «Бабин Яр» і три дні поспіль величезна зала Празької філармонії була повна. Мало того — я співав російською, але в кінці вся зала вставала! А от у Києві мені досі не довелося співати цю симфонію!
— А хто в західних країнах займається культурною політикою?
— Якщо брати конкретно музичну, то в першу чергу — музичні установи та навчальні
заклади. А ще — величезна кількість людей, котрі люблять музику та безпосередньо є спонсорами проведення того чи іншого заходу або навіть цілого репертуарного року. Приміром, у нью-йоркської «Метрополітен-опера» — понад 1 тис. спонсорів. Та вона житиме, як кіт у маслі, ще сотні років! Так само Зальцбурзький фестиваль існує завдяки спонсорам, котрі жертвують, аби він жив вічно. Без культури не буде країни.
— Ваша донька вивчала культурний менеджмент у Лондоні. Чи розмовляли з нею про культурну стратеґію України?
— Вона каже, що тут просто не люблять музику як таку, що для багатьох мистецтво — це гроші. Звісно, без грошей не можна, але ж не до такої міри, щоб вони ставали іконою життя. Якщо маленькі дітки побачать, що звучить музика, а послухати її збирається багато людей, отже, це — добре, їхні душі теж озвуться до цього.
— У Відні наших олігархів не зустрічали?
— Та на чорта вони мені потрібні! Вважаю, що Україна, мабуть, тоді заживе, коли перестане
існувати таке поняття, як олігарх! Треба бути меценатами і душею, і на практиці та допомагати своїй країні, а не тільки красти! Вони ж, мабуть, забувають, що в труні немає кишень, вони туди нічого не заберуть, усе лишиться тут!
Розмовляла Надія Юрченко, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...