Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

Анатолій Дімаров: «Шкодую, що жив у такий страшний час, коли не можна було писати правду»

Автор:

|

Липень 24, 2014

|

Рубрика:

Анатолій Дімаров: «Шкодую, що жив у такий страшний час, коли не можна було писати правду»

Анатолій Дімаров

29 червня не стало письменника Анатолія Дімарова — патріарха сучасної української літератури, 92 роки життя якого вмістили в собі всі найбільш переломні події в історії України ХХ ст. Ці думки письменника були записані за місяць до Євромайдану, коли всі ще обговорювали перспективи вступу України до Європейського Союзу (ЄС) і не знали, що чекає на країну найближчим часом. Головною проблемою української держави Дімаров незмінно називав сусідство з Росією. Дізнавшись навесні про анексію Криму, він сказав: «Бачте, Каїн теж був старшим братом»…

«Усі писали на виробничу тематику, а я — про сім’ю та виховання дітей»
— Писання ніколи не давалося мені легко. Після 1990-го, коли вже не було цензури й ніхто мене не шматував, я написав двотомник спогадів «Прожити і розповісти». Коли мене припинили друкувати, я зв’язався з геологами й посунув у гори. Років п’ять уже майже нічого не пишу. Усі теми, що мене цікавлять, вичерпав, а повторюватися, сіяти словесну полову не хочеться.
Останніх 15 років я працював над дуже короткими речами — такими собі новелетами. Вони ввійшли до книжок «Зблиски» та «Божа кара», хоча там їх названо етюдами. Якщо письменник хоче написати геніальну річ, він має прагнути, по-перше, щоб у його тексті не було жодного зайвого слова й, по-друге, щоби жодне слово в тексті не можна було переставити, бо інакше втратиться його цінність. Найкращий приклад — анекдот: чотири-п’ять фраз, а все є — початок, розвиток сюжету та закінчення-вибух.
Мене не раз плескали по плечу зі заздрісними вигуками: о, ти – багатий, наклади великі! Наклади й справді були більш ніж 100 тис. — уявляєте зараз такий наклад! Я брався за теми, офіційно майже заборонені, бо ж усі писали на виробничу тематику, а я — про сім’ю та виховання дітей.
Мені ніколи не доводилося копатися в словниках, бо в мені це відчуття мови, життя українського жило з народження. Слова, які я мав би забути, зринали самі. От хоча би слово «бендявся» — яке ж соковите! Або в Мохначі на Черкащині сусідка Галя, коли їй треба було із чимось допомогти, кричала через паркан: «Анатолію Андрійовичу, гуляйте до мене». Тупоголовий редактор виправив це на «ходіть до мене».
Коли я починав писати, майже ніколи наперед не знав, чим усе закінчиться, як поведуться герої, житимуть вони чи повмирають. Але над першою фразою іноді сидів і мучився й місяць, і два, і три. Бо саме та правильна перша фраза вела мене далі.
Страшенно не люблю, коли наперед пророкують, що от він стане таким і таким, а тут редакторка не втрималась та написала: «Анатолій Дімаров — письменник для всіх народів і на всі часи». Ну, слухайте — таке написати! Час — великий рецензент і оцінювач, не робіть за нього його роботу! Скількох ми піднімали вгору, а тепер навіть соромимося згадувати. Ідіотизм це, не можна так писати про живих людей.
Дивлюся я на цих сопливих, які матюки пишуть. Розумієте, це ж найлегше — матом писати. А вони ще й цим пишаються. Невже не можна те саме сказати так, аби не образити читача? Я ніколи не вживав нецензурної лексику.
Ось, скажімо, втратила дівчина цноту. Описують же зарази усе — від початку до кінця: що відчувала вона, що відчував він… Ну, навіщо в цьому порпатися? Мені теж колись треба було написати, що дівчина цноту втратила. То я написав так: «І все було би благополучно, і вона б так і пішла дівчиною, так солов’ї ж — як затьохкали, як затьохкали, так вони й незчулися, як усе спеклося та зварилося». Воно ж? Воно. І не ліз нікуди, і не тикав пальцем, і не облизував язиком.
Мене приймали в Спілку письменників як поета. Через мої вірші в мене закохувалися вчительки молоденькі. Я, як поет, не відбувся — і слава Богу. Дружина сама перекопала мої папери, відібрала вірші та видала за свій рахунок і без мого дозволу книжечку моїх поезій «На війні і по війні».
Але прозу писати – набагато важче, це треба щодня як проклятому працювати, мучитися над словом. У кожного речення м’язи мають бути такі, як у Кличка. А головне — письменник має вже першою фразою спіймати читача на гачок.
За запитання про високу мету літератури я би вас повісив догори дриґом. Яка висока мета?! Школа життя, інженери людських душ — усе це, пробачте, така херня. Усе це лише для того, щоби хтось твоє писання прочитав і йому цікавіше жити стало. Навчити чогось свого читача я ніколи не зможу.

Нації — єдиний подарунок Бога, який збереже людство
— Мої 90 років — це багато, хоча я є комаха проти історії України. Болісне відчуття в мене від того, що державу нашу злі сили штовхають у прірву. Ще Шевченко передбачив: «Загинеш, згинеш, Україно, не стане сліду на землі». Наш сусід, на нашу голову, без України не може жити і мріє про Україну-колонію.
Прогнозами я не займаюся, але вірю, що це не триватиме вічно й Україна все-таки поєднає все найпрогресивніше. Ми повинні зберегти свою націю, бо людина без національності перетворюється в ніщо.
Нації — єдиний подарунок Бога, який збереже людство. Уявіть, що ви вийшли на вулицю й зустрічаєте людей абсолютно однотипних — суне безлика людська маса. Нас намагаються на таку масу перетворити. На Україну є дуже багато ласих ротів. Погляньте на нашу історію, яку, як ви знаєте, не можна читати без брому. Хоча Винниченко теж доклав рук до важких сторінок української історії — бо ж був такий момент, коли Україна могла стати абсолютно незалежною державою, як Фінляндія, наприклад.
Своєю другою батьківщиною вважаю Волинь, Луцьк. Я туди приїхав сталіністом, партизанський загін організував. А коли наші війська звільнили Луцьк від німців, слідом за нами прийшли кадебісти. Чим вони зайнялися в першу чергу? Бібліотеками. Почали вилучати всі книжки, які видавалися в Західній Україні, і звозити в церкву, щоби пізніше спалити. Вони навіть «Капітал» Маркса викинули, бо ж за радянської влади «Капітал» видавали без останнього розділу, де автор переглянув свої погляди й сказав, що диктатура пролетаріату обов’язково приведе до диктатури одиниць і свавільного терору. Я тихенько вкрав «Капітал» і той останній розділ законспектував.
Я воював за Радянський Союз і за Сталіна. Але Луцьк зробив мене націоналістом. Дякую долі, що 1944 року потрапив до редакції газети «Радянська Волинь». Хоча, якщо чесно говорити, націоналіст я сьогодні хрєновий, із кулеметом нікуди не йду, і жінка мене весь час осмикує (сміється).
Нещодавно ось пішов у атаку. Дорогу тут перегородили, а я йдуі з ціпком. Виставили чотири ряди хлопчиків, і дорогу не можна перейти, щоб до Арсеналу поїхати. «Куда, дєд, прьошся? Відіш, нєльзя сюда». Я тоді згадав, як я вмів матюкатися, коли був боцманом на флоті. Від мене німці втікали, а тут якісь сцикуни дорогу мені перегородили! Ціпок у мене добрий, я з ним і пішов на них. Не втримався якийсь лейтенант і сказав: «Пропустітє сумашедшого дєда».

Найголовніше — прийти додому, у затишок, де є людина, яка вас розуміє
— У селі якось одразу було видно, що в тебе на душі. І селянська культура полягає в тому, що у своїх вчинках слід бути чесним не лише з іншими, а передусім із самим собою. Там поважають працю. Коли з дружиною вперше потрапив до Мохнача на Черкащині, зрозумів, яке це свято, коли посіяне тобою зерно раптом протикається зеленим! Ми багато втрачаємо, знищуючи село. Недарма українську культуру називали селянською. Бо в місті — народ прийшлий.
Зараз є різні погляди на сім’ю. Хтось виховує дітей, як японці, даючи їм із ранніх літ повну волю. І виростають гарні люди, але ж ментальність у них — інша. Вважаю, що основне у вихованні дітей — це приклад батьків. Для мене таким взірцем стала мама. Від неї навчився ставитися до жінки як до особистості, котру ніколи не можна ображати. Жінка — берегиня сім’ї. Не дивно, що жінка мудріше обирає супутника життя, вона бачить більше, ніж чоловік. Візьміть часи Запорозької Січі. Жінки ж вели господарство. Легко було Тарасові Бульбі на Січі, а потягав би він плуга!
Жінки зараз – набагато рішучіші за чоловіків. Не тільки в літературі, а й у політиці. Витоки цього, може, – ще в 1930-х, у часах колективізації. Коли треба було протестувати, саме жінки йшли наперед. Жінка, правда, може за якийсь дріб’язок хвилюватися як за найбільшу цінність. Я у своїй дружині таке помічаю. Може, це – добре, що вони глибше приглядаються до життя.
Інша тенденція — у сучасних молодиків теж проявляються жіночі риси. Скоро вони домогосподарками стануть. Через те жіночий рух не обминув і письменниць, які зараз вириваються на перший план. Чоловік ніколи б не зумів так спалахнути, горіти від зради, від горя, як жінка. Тільки рвучи серце та стікаючи кров’ю, можна написати геніальні речі. Чоловік біологічно на таке не здатен.
Книжки ніщо не замінить. Навіть кіно. Книжка — дуже затишна річ, адже вона зі мною може навіть мандрувати. Книжка збагачує, дає розраду, збуджує уяву. Людство читатиме книжки, доки житиме. Може, щоправда, друкуватимуться вони не на папері. Мені пропонували, щоби в Інтернеті вивісити мої твори. Я сказав — ні рядка! Бо це ж уже механічний процес. Мене екранізували, але це трошки не те: кожен режисер виступає співавтором твору, артистів можуть підібрати таких, яких на цій «посаді» я б ніколи не стерпів.
Коли хтось говорить, що старість — велика радість, я в це не вірю. Це — хизування. По-перше, старіючи, перестаєш дивуватися. По-друге, більше не обурює підлість і підступність, бо стикався з цим, воював усе життя і зрозумів уже, що святих немає.
На запитання про сенс життя ще ніхто у світі не зміг відповісти. Дуже багато вчених намагалося, і в підсумку всі вони приходили до ідеї Бога, хоча й називали його вищим розумом або інопланетянами. Батько мій дуже релігійним був і мріяв, що я також здобуду релігійну освіту.
Тепер останнє слово, як перед смертю. Усі оці зрушення соціальні — не головне в житті. Найголовніше — прийти додому, у затишок, де є людина, яка вас розуміє. Оце й важливо — берегти своє кубельце.
Записала Тетяна Терен, УП

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...