Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Dec. 15, 2017

Аліна Шпак: «2005-го РФ змінила курс на глорифікацію радянського минулого»

Автор:

|

Травень 28, 2015

|

Рубрика:

Аліна Шпак: «2005-го РФ змінила курс на глорифікацію радянського минулого»

Аліна Шпак

Тривалий період існування без національної держави призвів до часткової втрати українцями власної національної ідентичності, відсутність якої, своєю чергою, унеможливлює поступ до демократичного європейського суспільства. Відновлення історичної справедливості для асимільованого роками народу є процесом непростим і тривалим. Тепер це завдання намагається вирішити Український інститут національної пам’яті. Про минуле, сьогодення та майбутнє кореспондент «Мосту» поспілкувався з Аліною Шпак, першим заступником голови цієї установи.

— Пані Аліно, Інститут національної пам’яті існує з 2006 року, але тільки зараз його діяльність стала справді помітною. Чи є якась різниця між установою, створеною дев’ять років тому, і нинішнім інститутом?
— Різниці в статусі немає. 2006-го Інститут був створений як центральний орган виконавчої влади, але з приходом до влади Януковича у такому форматі установу було ліквідовано. Великий спротив громадськості не дав йому змоги знищити Інститут остаточно, тому була створена установа з аналогічною назвою, але вже як науково-дослідний орган, що не мав владних повноважень. На її чолі став комуніст Солдатенко. Але вже в липні 2014 року було ухвалене рішення про повернення Інститутові національної пам’яті його початкового статусу, і тепер це знову — центральний орган виконавчої влади, тобто він має владні повноваження і здатний здійснювати національну політику у царині формування та збереження національної пам’яті.
— Які першочергові завдання ставить собі установа тепер, після повернення їй початкового статусу, і який історичний період ви вважає таким, що потребує найбільшої уваги громадськості?
— Йдеться переважно про XX ст., тому що воно, з одного боку, є до нас ближчим, а з іншого — найскладнішим. Адже тоді історія замовчувалася та перекручувалася. В межах XX ст. наше завдання — це декомунізація суспільної, історичної думки, простору в контексті тих чотирьох законів, які були прийняті Верховною Радою України (ВРУ).
Зараз ми не займаємось дослідницькою діяльністю, для цього є наукові установи, зокрема в системі Національної академії наук. Ключове завдання Інституту, як ми його бачимо, – це популяризація історії України, тобто сприяння тому, щоби вона була максимально досліджена. 8-9 травня ц. р. в українському телеефірі була соціальна реклама, ролики, ті самі маки, урочисте засідання ВРУ, урочистий концерт, святкові заходи. Це все — наші напрацювання, які ми реалізували спільно з Адміністрацією Президента й режисером Олесем Саніним.
— Ви вже згадували про важкі часи за президентства Януковича, а Володимир В’ятрович, нинішній голова установи, у своїй книзі писав про пряму залежність рівня відкритості й доступності архівів СБУ від курсу влади. Як зробити так, щоб історія не була залежна від політичної кон’юнктури?
— Є речі, якими користуються в усьому світі, тому нічого нового ми не вигадаємо. В першу чергу, це — ухвалення законів. Один із цих чотирьох законів (про декомунізацію. — Ред.) відкриває архіви радянських спецслужб. Документи, що входять до сфери дії цього закону, не можуть бути таємними, окрім як у тому разі, коли сама людина, що стала жертвою режиму, звернеться з вимогою не розкривати інформації про неї.
Що ж до закону, який спричинив найбільше дискусій, — про засудження комуністичного і нацистського тоталітарних режимів та заборону їхньої символіки, — то він чітко вказує, що прізвища людей, причетних до політичних репресій, чи назви, пов’язані зі встановленням радянської влади, наприклад, річниця жовтневого перевороту 1917 року, не можуть бути відображені в топоніміці, назвах юридичних осіб, громадських організацій і політичних партій.
Це й і є механізми незалежності. Тому для нас справді дуже важливі ці закони, бо вони вказують юридичний напрямок: держава дала нарешті оцінку, чим були 70 останніх років нашої історії, визнавши радянську владу тоталітарний режимом і сформувавши відповідне ставлення до нього. З огляду на те, що Україна не засудила тоталітаризму 1991-го, ми мали його повторення 2013 року.
— Чи можлива на тлі останніх подій якась співпраця з Російською Федерацією (РФ), адже величезний масив архівних матеріалів, пов’язаних із Україною, залишається зараз на її території? Можна якось їх отримати?
— Обмін документами з РФ ускладнився приблизно з 2005-го. На початку 2000-х рр. там був достатньо активний період вивчення архівних документів, вони справді відкривалися, і багато навіть іноземних дослідників їздило в Росію, були й видавничі проекти.
Але з 2005 року в РФ змінився гуманітарний курс. Росія взяла напрямок на глорифікацію радянського минулого, там почали розповідати про радянський період як про час ефективного менеджменту — звідси й відоме кліше про Сталіна як такого управлінця.
Тому зараз до архівів взагалі немає доступу. Тепер у РФ той період є цілком закритий. Там переслідуються дослідники, закриваються музеї, наприклад, «Перм-36», що розповідав про тоталітаризм того періоду. Тож ми можемо працювати лише з окремими дослідниками, представниками «Меморіалу», інших громадських організацій, але не з державою.
Ба більше, з кінця 2000-х Росія ініціювала підписання протоколу в рамках країн Співдружності Незалежних Держав, згідно з яким, учасники зобов’язувалися не розсекречувати документів без погодження з іншими підписантами. На щастя, 2011-го завдяки спротиву громадськості вдалося зупинити цей процес.
А Росія по-своєму визнає наші досягнення, там коментують всі дії України на найвищому рівні. Зокрема, нещодавно була зроблена заява Сергія Лаврова, міністра закордонних справ РФ, що декомунізаційні закони є дуже серйозною перешкодою на шляху до реалізації «мінських домовленостей». Ініціативу Інституту щодо маків у РФ прокоментували також як рішення України відзначати День перемоги «в бандерівських кольорах». Були також заяви Путіна, про неприйнятність того, коли Президент ухвалює святкування День захисника України.
— Повернімося до архівів каральних органів: наскільки складно зараз встановити долю окремої людини? До кого, в першу чергу, слід звертатися родичам?
— Встановлення долі репресованої людини зараз в Україні є дуже складним, майже детективним завданням. Річ у тому, що матеріали — розпорошені, немає єдиного архіву документів. Достатньо однотипні справи зараз можуть бути в архіві й Служби безпеки України (СБУ), і Міністерства внутрішніх справ або навіть у прокуратурі чи обласному архіві за місцем народження людини або виконання вироку.
Матеріали можуть також бути в РФ, а можуть і взагалі не зберегтись, оскільки великий обсяг документів було знищено внаслідок кількох чисток радянських архівів у 1950-х, наприкінці 1980-х і навіть у 1990-1991 рр.
Один із декомунізаційних законів передбачає, що всі архіви репресивних органів у майбутньому будуть передані до нас, в єдину архівну установу. По-перше, це суттєво спростить роботу з ними, коли вони будуть в одній структурі. По-друге, це не завдання СБУ — займатися історичними дослідженнями. Не може полковник спецслужб обслуговувати історичні запити, бо це — нелогічно. Тому ми позбавляємо силові структури та правоохоронні органи не властивих для них функцій. Мова йде про мільйони документів, тому нас очікує дуже велика робота. Тільки в архіві СБУ — майже мільйон справ.
— Як швидко при такій масштабній роботі з минулим ви сподіваєтеся отримати результат у майбутньому, і яким він має бути? Які ще проекти реалізовуєте?
— Ми працюємо не тільки з минулим, а й із сьогоденням. Великий обсяг роботи, якою ми займаємось, пов’язаний із Антитерористичною операцією. Адже наша місія полягає в увічненні пам’яті. Ми розробили свого часу методичні рекомендації для органів місцевої влади щодо вшанування пам’яті загиблих. У них передбачалося, що поховання мають відбуватися в секторах військових поховань.
Зараз триває підготовка, буде оголошено конкурс на типовий надгробок. Ідея полягає в тому, щоби коштом держави встановлювати уніфіковані надгробки. Вважаємо, що з виховної точки зору це матиме велике значення: коли ти приходиш на цвинтар, де є однакові надгробки, де є державна символіка, місце для щогли і державного прапора. Це місце є й протокольним до державних свят, де обов’язково мають покладатися квіти в День незалежності та День Конституції.
Ми ініціювали питання про створення в Україні військового кладовища десь під Києвом. Із масштабних проектів ми також розпочали роботу й ініціювали питання про створення національного пантеону героїв. Вже є відповідна постанова ВРУ. Йдеться про створення такого місця, яке було би сакральним, символічним і, знову ж таки, протокольним. Орієнтовно воно би мало розташуватися в центральній частині української столиці, де були б і символічні могили, і справжні, де можна було б показати цю тяглість від князів Київської Русі до наших часів, де були би постаті, причетні до різних етапів державотворення.
Стосовно ж новітньої історії, то серед наших постійно діючих проектів є «Майдан. Усна історія». Ми записуємо відео- й аудіоспогади учасників Майдану. Вже маємо до 500 таких записів. У межах проекту вже цього року буде видана книга спогадів польською мовою. Хочемо також видати цьогоріч цікаву книгу, де будуть спогади учасників трьох подій — Революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції гідності. Коли одна людина була учасником всіх трьох революцій. До 70-ї річниці завершення Другої світової плануємо видання з розвінчування міфів про цю війну. Проектів — дуже багато. Фактично до кожної історичної дати ми намагаємось видавати якийсь продукт, помітний у інформаційному просторі України.
Розмовляв Роман Лихограй

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...