Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Aug. 18, 2018

Аксинія Куріна: «Українському кіно бракує школи»

Автор:

|

Травень 31, 2018

|

Рубрика:

Аксинія Куріна: «Українському кіно бракує школи»

Режисер, сценарист і кінознавець Аксинія Куріна розповіла про масове й авторське кіно в Україні, про те, де режисери беруть сюжети для сценаріїв і що потрібно зараз українському кіноринку.
— В останні чотири-п’ять років активізувалося виробництво українських фільмів. Із чим це пов’язано?
— Держава відновила фінансування українських фільмів, тому їхня кількість зросла. У 2009-2011 рр. з’явилися пітчинги: у Держкіно зібрали комісію, яка читала сценарії й їх оцінювала. Змінилася система, навіть виникло фінансування на перспективу — до 2013 року. Після того, з огляду на конфлікт на Сході, була пауза, потім фінансування знову відновили. Маємо результат — збільшення кількості фільмів.
— Чи українські фільми вже на тому рівні, що можуть конкурувати один із одним за увагу глядача?
— Конкуренція за увагу глядача відбувається не між українськими фільмами, а між українськими фільмами та глобальною індустрією розваг. Адже українському глядачеві доступні і голівудські фільми, і всесвіт ігор, YouTube й інші види розваг.
— А які тенденції спостерігаються у вимогах глядачів до українських стрічок?
— Одна із тенденцій — це посилення клубного руху. Мої знайомі дистрибутори кажуть, що в Києві є понад 60 кіноклубів. Це свідчить про те, що в українського глядача є запит не лише на авторське та документальне кіно, але й на соціалізацію. Люди хочуть дивитись кіно разом, хочуть не лише розважатися, а хочуть його обговорювати і спілкуватися між собою. Й їх не влаштовує та пропозиція, яка є в кінотеатрах.
— В таких клубах дивляться лише авторське кіно?
— Авторське кіно, кінокласику — все найкраще, що було зроблено у світовому кінематографі, і те, що зараз називають арт-гаусом, документальне кіно.
— А яка ситуація на ринку України з переглядами масового кіно?
— Ми живемо в країні, яка перебуває серед лідерів піратських переглядів. Наші люди активно переглядають усе, що є в мережі. Якщо говоримо про пропозиції в кінотеатрах, то є певні лідери прокату. Звісно, це голівудські фільми, бо в нас є компанія-монополіст, яка займає 80 % ринку і має права від провідних голівудських виробників. І вона дуже активно розміщає ці фільми в кінотеатрах. А є інший сегмент, в якому є українське, європейське, російське і так зване фестивальне кіно. Але воно мізерне, бо наші кінотеатри, на жаль, спрямовані винятково на те, щоб займатися дистрибуцією голлівудської продукції. Я не проти, але погано, коли так мало залишається для всього іншого. Якщо говорити про українське кіно, то торік завдяки кільком жанровим фільмам воно було помітніше в прокаті — «Кіборги», «Дзідзьо», «Сторожова застава». Це фільми, які, порівняно із минулими роками, пройшли помітно, і зібрали певний бокс-офіс. Продюсер «Дзідзьо» стверджує, що не лише окупив фільм, а й заробив на ньому.
— Крім цих фільмів є чимало інших, знятих за творами сучасної української літератури: «Століття Якова», «Гніздо горлиці», «Червоний», «Дике поле». Чому режисери вибирають до екранізації літературний матеріал?
— Бо це вже готовий твір. Як у випадку, наприклад, із «Ворошиловградом» Жадана — твір уже популярний. Сергій Жадан — один із найвідоміших українських письменників, у нього багато прихильників. Це цілком природний процес, коли люди беруться за екранізацію тих чи інших книг. Просто режисери інколи не дуже добре розуміють, чим відрізняється літературний твір від його екранізації. Адаптація літературних творів — окрема спеціалізація в професії. Чесно кажучи, я часто чую фразу «немає сценаріїв, немає сценаріїв», але не розумію, про що йде мова. Наприклад, вже не перший рік існує конкурс «Коронація слова», який об’єднує літературу та кіно. Маю підозру, що продюсери просто не читають цих сценаріїв, не стежать за цим.
— Яка ситуація в Україні зараз із сценаристами?
— «Коронація слова» якраз і була створена для того, щоб творами українських авторів заповнити вакуум, який був у нас 20 років тому. Тоді не було школи: сценаристів на факультетах почали готувати аж наприкінці 1990-х. У нас також не було і школи театральної драматургії. У нас немає літературного інституту. Якщо подивитися на американські університети, то там є цілі курси письма: вчать писати есе, навчають літературних прийомів. Це хороший навик для освіченої людини. А тут такого немає, є лише факультет журналістики. Але письменник і журналіст — цілком різні речі.
— Яким має бути масове кіно, щоб стати успішним і перейти в розряд блокбастерів?
— Потрібно мати бюджет блокбастеру.
— Як українські авторські фільми можуть отримати міжнародне визнання?
— Для того, щоб фільм зацікавив міжнародну аудиторію, він має бути професійно й якісно зроблений. Має використовувати локальні історії, але спілкуватися універсальною мовою, зрозумілою всім глядачам. Якщо говоримо про авторське кіно, то це має бути цікавий твір. Буває так, що режисер випускає хороший якісний фільм, будемо казати «маркетинговий продукт». Але він настільки унікальний, що в той період, коли він виходить, то виявляється непотрібним. Така історія сталася з «Рівнем чорного» Валентина Васяновича. Вважаю, що це надзвичайно цікаве кіно, й я бачу, що це приклад справжнього незалежного авторського кіно. Це був настільки радикальний експеримент як для сучасних кінофестивалів, що він не потрапив в орбіту жодного великого кінофестивалю. Це формалістське кіно, воно було б затребуване в еру «Золотого кіно», в 1960-1970-х Валентин став би зіркою у Каннах чи Венеції. Але зараз кінофестивалі стають все більш політизованими і вони також хочуть спілкуватися з широкою аудиторією. Тому простір для експерименту, для лабораторії звужується. Це один із таких негативних трендів, які зараз існують. Проте добре, що цей фільм показав і цю тенденцію.
— Чого бракує українському кіноринку зараз?
— Поняття кіноринок, крім виробництва, передбачає ще і дистрибуцію та прокат. Але не буду говорити про кіноринок. Скажу про кінематограф загалом. На мій погляд, українському кіно бракує школи. Практика Держкіно — це неефективне використання бюджетних коштів. Можна залити індустрію грошима, але не отримаєте якісного продукту, бо, незважаючи на те, що тут багато талановитих людей із хорошими ідеями, вони не володіють ремеслом. Кінофакультет не виконує своєї функції. Нові школи не виникли. Ті курси, які існують при кіностудіях, обслуговують інтереси індустрії телесеріалів. Вони не можуть замінити вищої освіти. Розумніше було б державі потратити гроші на створення міжнародної кіношколи, можливо, з представниками комерційної індустрії, можливо, це могла б бути післядипломна освіта серед курсів режисерів і сценаристів. У нас саме з ними проблеми, бо з операторами все більш-менш добре: вони працюють в рекламній індустрії з іноземними режисерами, тому більше пов’язані з новими технологіями, працюють професійно. А те, що пов’язане з культурою в широкому сенсі, з культурою виробництва тощо, з цим справи гірші. Тому, щоб українське кіно стало більш конкурентоспроможним (як і комерційне кіно, і сфера авторського кіно), людям потрібно надати можливість здобути якісну сучасну освіту. Щоб їх навчали, як у школах Франції, Німеччини, Польщі. Звісно, є талановиті люди, котрим школа не потрібна, але таких прикладів — одиниці. Тому: вчитися, вчитися і ще раз вчитися!
Розмовляла Марічка Цигилик, ZIK

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...