Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Nov. 18, 2017

Ахтем Сейтаблаєв: «Кожен бажаючий підім’яти українців під себе силою, отримає відповідь у геометричній прогресії»

Автор:

|

Серпень 11, 2016

|

Рубрика:

Ахтем Сейтаблаєв: «Кожен бажаючий підім’яти українців під себе силою, отримає відповідь у геометричній прогресії»

Ахтем Сейтаблаєв

Біографія Ахтема Сейтаблаєва немов втілила сучасні віхи історії кримськотатарського народу. Він народився поблизу Ташкента (Узбекистан) — у місцях, куди сталіністи депортували кримських татарів під час Другої світової війни. У часи перебудови повернувся разом із сім’єю в Крим. Знімався у фільмах «Мамай», «Татарський триптих», сам зняв знаменитих «Чемпіонів із підворіття» й «Осінні квіти». Але піком кар’єри діяча став фільм «Хайтарма», який буквально підірвав серця українців співчуттям до трагедії цілого народу. Стрічка зібрала безліч нагород на кінофестивалях: гран-прі «Корони Карпат» у Трускавці, стала лауреатом російської премії «Ніка», а також була визнана найкращим фільмом, а сам п. Сейтаблаєв найкращим режисером 2014 року на італійському фестивалі «Кімера». Новий фільм «Її серце», зйомки якого зараз проходять в Грузії та Києві — це повернення до теми окупації півострова, депортації кримськотатарського народу та ґеноциду під час Другої світової війни.

«Хайтарма» стала пророцтвом
— Коли ми побачимо стрічку «Її серце» ?
— Це — історія 20-річної кримськотатарської дівчини, котра в період із 1942-го по 1944 рік врятувала від смерті близько 90 дітей, більшість із котрих були євреями. Ризикуючи власним життям, Саїді Аріфова поселила їх у дитячому будинку в Криму, навчала традиціями ісламу та Корану, видаючи за кримських татар. Вже закінчився блок зйомок у Грузії, тепер проходять зйомки в Києві. Сподіваюся, що до кінця цього року фільм запустять у прокат.
— В Україні вийшов закон, що забороняє прокат російського кіно. Як це відбилося на вас?
— Бачу в цьому дуже багато позитивних моментів. З’явилася нагальна потреба створювати власний контент із українськими артистами. Дуже радію за моїх колег, котрі живуть не в столиці, бо географія пошуку акторів значно розширилася. А отже, з’явилася можливість практикуватися не тільки в театрі, а й на знімальному майданчику. А ще — заробляти гроші. І нехай це не такі суми, як у російському кіно, але це — хороший початок.
— А як складається доля вашого фільму «Хайтарма»?
— Він заборонений до показу в Росії, але живе вже своїм життям. Періодично надходять пропозиції показати стрічку на фестивалях, в посольствах України в різних країнах, для нашої діаспори. Один із найсвіжіших прикладів — це демонстрація «Хайтарми» в Сянгані. Загалом ця робота вже була показаний у 40 країнах світу, починаючи з Польщі і закінчуючи США та Канадою.
— Зараз цей фільм виглядає пророчо. Ви думали, що історія повториться, коли його знімали?
— Ні, звісно. Я навіть припустити не міг, що через 70 років повторитися ситуація, що описується в цій стрічці. Якби я це знав тоді, то закликав би готуватися до цілком конкретних речей. На жаль, фільм справді став пророчим. Певна річ, я сподіваюся, що в повному, жахливому масштабі ці події не повторяться, але смерть навіть однієї людини — це також трагедія.

Крим повернеться до складу України
— Якось я розмовляв із редактором газети «Кримська світлиця», яку закрили у Криму. І він із гіркотою казав, що у кримців зараз превалює гіркота розчарування: мовляв, Україна їх по кинула. А у вас є відчуття, що ми боремося за півострів?
— Маю дуже двояке відчуття з цього приводу. З одного боку є така ініціатива, як громадянська блокада. Й є багато громадян, котрі багато роблять для того, щоб Крим повернувся в Україну і звільнився від окупантів. З іншого боку, існування того ж горезвісного закону про існування вільної економічної зони в Криму абсолютно не вкладається в ніякі ідеологічні чи моральні рамки. І, природно, у людей, котрі живуть у Криму і стикаються з щоденним пресингом із будь-якого найменшого приводу, а часто і без приводу, з кожним днем все міцнішає відчуття того, що нічого не робиться. Як можна не розуміти цих почуттів, коли всі ми живемо в безпеці, у вільній країні, але ніяк не реагуємо на своїх громадян, котрі опинилися в умовах концтабору!
У мене в Криму є багато друзів і родичів. Ми зідзвонюємося, я постійно моніторю ситуацію, і, на жаль, мушу визнати, що у них є багато болю і розчарувань. Але при цьому люди не втрачають надію. А наше завдання — достукатися до нашої влади. Та ж громадянська блокада Криму показала, що активісти здатні діяти набагато мобільніше й ефективніше, ніж державна машина. Три місяці тривала блокада, поки Кабінет Міністрів України не заборонив торгівлю з Кримом на державному рівні. Адже до цього все обростало абсолютно безсовісними товарно-грошовими відносинами. Й я вірю, що Крим повернеться до складу України, хоч би яким неймовірним це не здавалося.
— Яким шляхом?
— Гадаю, це буде комплекс економічних і політичних заходів. Але ми маємо бути готовими і до того, щоб звільняти Крим зі зброєю в руках. Тому що зустрілися з абсолютно аморальним гопником із підворіття. Маю на увазі Путіна. А ми його намагаємося заохочувати мовою Чехова та Ліни Костенко, якої він не розуміє. Його може переконати лише сила. Тому кожен бажаючий силовим методом підім’яти українців під себе має чітко розуміти: отримає відповідь у геометричній прогресії. Для цього я ратую за легальний продаж гладкоствольної зброї. Громадяни України повинні мати можливість захистити свій будинок. У нас має бути вільна країна вільних людей.
— Ви з Адою Роговцевою багато їздите звільненими територіями сходу України з виставою «Будьте як вдома». Які настрої там у людей?
— Та по-різному… В основному, їм бракує спілкування. Після кожного нашого спектаклю, який триває 1,5 години, ще по дві-чотири години відводимо на особисте спілкування з глядачами. Звісно, це в першу чергу Ада Миколаївна з ними розмовляє. Люди хочуть знати і чути буквально про все. Вони питають про життя у столиці, так само переживають, і самі розповідають на особистому прикладі, як у їхніх реґіонах «працюють» російські засоби масової інформації. Особливо це впливає на дітей, котрі виросли на тій території.
— Уявляєте, яка це зброя масового ураження?
— Я — так! Добре б, аби це уявляли всі ті люди, від котрих залежить виконання відповідних законів. Але, слава Богу, зараз вже є прогрес у цьому напрямку. Захищається наш інформаційний простір, запускається власне виробництво фільмів. Але те, що було упущено десятиліттями, так швидко не відродиться.

«Там живуть мовчки»
— У Києві відкрито Кримський дім. Чи відчуваєте ви на собі його роботу?
— Я — ні.
— Що ж тоді треба зробити, щоб підтримати кримськотатарську культуру?
— Зберегти мову, створивши для цього відповідні умови. Зараз уже відкрита недільна кримськотатарська школа в Києві. Повноцінної поки що немає, але їх і в Криму не було. В Україні має бути розуміння, що всі національні меншини — а їх більше ста — повинні мати не тільки право, а й можливість розвивати свою національну культуру та традиції. І щоб це підтримувала держава. І не треба давати гроші. Достатньо прийняти низку законодавчих актів, які зацікавили б інвесторів, що вкладають гроші в культуру. Дуже часто чую, що це — не на часі, ніша для крадіжок. Але ніколи не повірю, що творчі люди — всі без винятку корупціонери, і вкрадуть більше, ніж чиновник чи народний депутат. А одна копійка, вкладена в культуру, віддасться стогривневою банкнотою через рік або два. Та й чи можна поставити на шальки терезів фінансову віддачу і неможливість в Україні сепаратизму саме тому, що юний чоловік отримав щеплення любові до своєї країни і своєї культури через вивчення поезії, літератури, живопису, театру? Тому ніяких грошей не шкода, щоб стратегічно розвивати культуру в своїй країні.
— А ваші родичі досі живуть у Криму?
— Я пропонував їм переїхати на материкову Україну. Ніхто не захотів. Зараз дуже багато балакають про ситуацію в Криму, але можу сказати, як моя мама: там живуть мовчки. Але кожен пручається, як може. І вимагати від людей, котрі опинилися в концтаборі, опору зі зброєю, безглуздо. Мені завжди дуже дивно чути від буйноголових патріотів тут, як потрібно чинити кримським татарам там. Кримці протестують, і велика частина зниклих там безвісти громадян України — це саме кримські татари. Опираються ті, у кого вистачає сил. У кого вони вичерпалися, чинять опір мовчки.
Розмовляла Ліліана Фесенко, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...