Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Feb. 20, 2018

«Возз’єднався», бо своїх перелякався 355 років тому помер той, чий портрет міститься на п’ятигривневій купюрі

Автор:

|

Липень 26, 2012

|

Рубрика:

«Возз’єднався»,  бо своїх перелякався 355 років тому помер той, чий портрет міститься на п’ятигривневій купюрі

27 липня за юліанським календарем, а 6 серпня — за григоріанським, 355 років тому помер гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький.

Єзуїт-мусульманин

Він — один із тих, чий портрет бачив кожен українець хоча би на банкнотах номіналом п’ять гривень. Здавалося б, про вдостоєну такої високої честі постать її співвітчизники мали б знати якщо й не все, то принаймні головне. Та виявилося, що для заповнення всіх прогалин його біографії замало й 355 років. Достеменно не знаємо навіть його імені-прізвища та походження.

Адже, приміром, секретар польського короля Єронім Піноччі свідчив: «Хмельницьким він так названий від своїх; ім’я його батька було Хмель, а його звали Хмеленком». Хмелем називав цього гетьмана, поспілкувавшись із його оточенням, чернець-сирієць Павло Алепський. Та й сербські капітани зверталися в листі до нього як до «пресвітлого й благородного, Богом ізбраного пана Богдана Хмеля». Своєю чергою, київський

воєвода Адам Кисіль називав його… «хлопом». Натомість посланець Венеції до Хмельницького Альберто Віміна запевняв: «За своїм станом він — син шляхтича, який підпав під вигнання й був позбавлений шляхетського звання».

І Богданом його охрестити теж не могли. Такого святого не було, а тоді українцям давали тільки їхні імена. Швидше за все, Богдан — народна форма (тобто переклад) грецького імені Теодор (український варіант — Федір). Але гетьман не заперечував і проти того, аби його називали синонімом цього імені — Зиновієм. Сам, утім, так не підписувався.

Що ж до батьківщини його предків, то нею вважали як Хмельник поблизу Перемишля, так і Хмільник на Поділлі. А ще — Литву й Мазовію. Сліди перших Хмельницьких знаходили й на Волині, а перших Хмелів — серед київських міщан. Дотепер не встановлене й місце його народження. Ним значаться як Жовква, так і Олесько, що на Львівщині, Черкаси та Чигирин, де був підстаростою його батько, а також Суботів, Лисянка й Переяслав (до якого 1954 року додали через дефіс назву «Хмельницький»).

Немає достовірних даних і про те, коли народився гетьман — роком його появи на світ дослідники лише неофіційно визнали 1595-й. Зате відомо, що освіту він здобув у єзуїтів. Але одні вважають, що в Ярославі, інші — у Львові, а треті ж, зауваживши в почерку гетьмана сліди «київської школи» й церковнослов’янізми — у його мові, запевняли, що навчитися цього він міг і в Києво-Могилянському колеґіумі.

Частина біографів Хмельницького запевняла також, що він прийняв… іслам, аби, приспавши пильність турків, утекти з полону, до якого потрапив 1620 року під час битви під Цецорою. Деякі ж дослідники стверджували, що Хмельницького тоді викупили з неволі (за однією версією — його мати, за іншою — запорожці).

Лише частина істориків згадує про його участь у морських походах проти турків, у польсько-московській війні й повстаннях проти Речі Посполитої (у ранзі писаря Війська Запорозького та козацького сотника). Установлено також, що 1645 року Хмельницький їздив до Франції домовлятися про службу козаків її королю.

Але про його участь у бойових діях там свідчить лише те, що коли він розмовляв із послом із Франції, то назвав тамтешнього принца Конде своїм «старим вождем». Словом, біографія Хмельницького й дотепер — сумнівна та суперечлива.

Зрадником був навіть у СРСР

Та найбільше полеміки дотепер викликає його незавершений похід на Варшаву 1648 року й скликання ним Переяславської ради для «возз’єднання» з Московським царством. Що ж до відступу з-під Варшави, то історики пояснювали його як утомою повстанського війська, так і осіннім бездоріжжям, епідемією тифу, небажанням гетьмана поривати з польсько-литовською федеративною державою, від якої він домагався визнання України третім рівноправним партнером, а також потребою забезпечити свої тили.

Адже одразу після того, як союзником Хмельницького став кримський хан, козаки перехопили листи московського царя до польського короля з пропозицією узгодити їхні дії проти України, бо ще 1647 року вони зобов’язалися спільно воювати проти Криму в разі нападу татар на когось із них. Тому Хмельницький побоювався, що тодішні бунти в Московії лише відтермінували її каральну експедицію проти українців, неминучу тому, що наші співвітчизники демонстрували тоді царським холопам «заразний» приклад.

До слова, окрім постійних зрад кримського хана, це теж стало одним із поштовхів до Переяславської ради. Але мало хто в часи СРСР згадував про те, що навіть у цій державі Хмельницького спершу лаяли за «возз’єднання України з Росією»… Ще 1935 року Велика радянська енциклопедія (ВРЕ) запевняла, що Хмельницький «не міг бути вождем революції і зіграв у ній роль зрадника й лютого ворога повсталих козацько-селянських мас». Бо, уклавши й дотепер не зрозумілу угоду із царем чи то про військову спілку, чи то про протекторат, чи то про злиття держав, цей гетьман, як стверджувала ВРЕ, «сприяв закріпаченню колоніального панування Росії над Україною й кріпосного гноблення!»

Отже, видання трактувало Переяславську раду як «спілку українських феодалів із російськими», яка «оформила початок колоніального панування Росії над Україною». Зрадник перетворився на героя щойно через дев’ять років після того, як його затаврувала ВРЕ — потому як перший секретар

ЦК КП(б)У Хрущов написав до генсека ЦК КПРС Сталіна: «Виповнюється 290 років від дня приєднання України до Росії за договором, що його було укладено в Переяславі-Хмельницькому Богданом Хмельницьким. ЦК КП(б) України просить відзначити цю дату, зважаючи на скажену антиісторичну аґітацію проти об’єднання українського та російського народів, що її проводили в Україні німецько-фашистські й українсько-німецькі націоналісти… Ми хочемо добірно висвітлити не так сам факт приєднання України до Росії, як позитивне значення цього факту для історії українського і російського народів. За весь час існування радянської влади в Україні ця дата відзначається вперше».

Сталін не заперечував, а тому всі газети в СРСР вийшли тоді зі заголовками «Священний союз» чи «Навіки разом». А українців запевняли: «Воля й щастя України — у непорушнім сталінськім союзі з російським народом і всіма радянськими народами-братами».

Що ж змінилося з 1935 року? Після того, як напад нацистів на «першу у світі країну робітників і селян» не спричинив повстання в Німеччині, у СРСР відкинули доктрину пролетарського інтернаціоналізму й зробили ставку на патріотизм «цементуючої російської нації».

Ось так у «родині рівних республік-сестер» з’явився «старший брат» — «великий» російський народ. Та позаяк, за словами історика Івана Лисяка-Рудницького, «русифікація радянської системи викликала небажаний і небезпечний побічний ефект» — «неминуче провокувала націоналістичну реакцію серед неросійських народів», то Переяславську раду почали трактувати як «приєднання, котре для України було якнайменшим злом».

Від страху перед своїми

Натомість тих істориків, котрі писали в унісон із ВРЕ редакції 1935 року, звільняли з роботи. Зокрема Михайла Брайчевського, який насмілився визнати: «Об’єднувалися не народи, а держави, одна з яких була феодальною, а друга — в особі старшинського уряду — прагнула (усупереч волі власного народу) до реставрації феодалізму. Контраґенти Переяславського договору аж ніяк не були виразниками народних інтересів — ані цар Олексій Михайлович, ані Богдан Хмельницький та його уряд… Обидві сторони були єдині в одному — у прагненні встановити в Україні феодальні порядки».

Адже проти феодалів гетьман повстав лише після того, як один із них, чигиринський підстароста Чаплинський, викрав у нього наречену Мотрю напередодні їхнього вінчання й забив до смерті канчуками його сина. Та навіть після цього, за твердженням історика Віталія Пономарьова, «у пошуках справедливості Хмельницький дійшов до короля Владислава ІV, який, за переказом, здивувався: «Хіба в тебе, дурню, немає шаблі?».

Та коли повстанці Хмельницького, прогнавши з України поляків, дали йому підстави заявити: «Я став уже паном усієї Русі й не віддам її нікому», то він віддячив їм… по-українськи. Однак надамо із цього приводу слово авторитетнішому Брайчевському: «Одним із прямих і безпосередніх наслідків національно-визвольної війни було масове покозачення селян, тобто їх перехід із феодального залежного стану в стан особисто вільних дрібних виробників. Цей процес викликав неґативну реакцію з боку панівних кіл українського суспільства — шляхти, яка вціліла, і старшини, що прагнула зрівнятися в правах зі шляхтою. Ця угода становила класовий зговір української старшини, котра активно феодалізовувалася, із російським царизмом, орієнтований на збереження (чи точніше — реставрацію в Україні феодального ладу. За своїм характером і спрямуванням це був антинародний акт, призначений приборкати повсталі маси трудового населення, зрада національних інтересів. Хмельницький і його оточення бачили в царизмі ту силу, яка мала допомогти їм тримати в шорах непокірну чернь. У певному розумінні царизм дійсно виступав у ролі «захисника», але аж ніяк не захисника українського народу».

Зокрема, гетьман, наполягаючи в першій статті угоди з Москвою, аби цар підтвердив «вольності військові», у другій — заспокоював: мовляв, мова йде лише про 60-тисячне Військо Запорозьке. Тобто пропонував затвердити статус вільних від феодальної залежності козаків усього за 60 тис. козаків.

Решті ж повстанців свого 300-тисячного війська, закликаних його ж універсалами боротися проти «лядської неволі», він у козацькому статусі відмовив. Бо хто ж тоді мав працювати на його, у тому числі, добробут? Адже, як констатував історик Микола Костомаров, «Хмельницький був сином свого віку, засвоїв польські поняття, суспільні звички». А позаяк рівноправність українців його не влаштовувала, то він обмежив кількість офіційних козаків, ще укладаючи Зборівську та Білоцерківську угоди з поляками.

А тим, кого не визнав козаками, звелів працювати як на колишніх панів, так і на новоспечених — їхніх ватажків. Але селяни, як писав історик Дмитро Дорошенко, «ані в думці не мали вертатися до свого колишнього становища панських підданих; вони вважали, що своєю участю в повстанні купили собі свободу й стали вільними людьми».

Відтак, за даними Дорошенка, «вибухнуло повстання на Запоріжжі, пішли чутки про вибір на Низу якогось нового гетьмана»; «Хмельницький мусив приборкувати цей рух суворими карами». Він, як писав Костомаров, «вішав, саджав на палю», розраховувався ними як товаром, дозволяючи брати їх у полон татарам, найнятим для війни з Варшавою.

А отже, за словами Костомарова, «не був у безпеці у своєму Чигирині», бо «у відчаї народна громада готова була накинутися на нього й убити». Тож навряд чи Хмельницький лукавив, коли виправдовувався перед київським воєводою, що коли не піде війною проти Варшави, то його «вб’ють, а на поляків усе одно піднімуться».

У неволю — шантажем

Та позаяк після тієї різанини, яку влаштували шляхті українські повстанці, польські королі були сумнівними ґарантами безпеки Хмельницького та його старшини від народного гніву, то в пошуку прихистку гетьман звернувся до царя. Ще й шантажував його в заяві московським гінцям, яку цитував Костомаров: «Вот я пойду, изломаю Москву и Московское государство; да и тот, кто у вас на Москве сидит, от меня не отсидится: зачем не дал нам помощи?»

А також надав притулок одному зі самозванців, який претендував на московський трон. Коли ж цар, погодившись на спілку з Хмельницьким, вирішив, що краще поділити Україну навпіл із поляками, аніж мати клопіт із нею всією, то гетьман спробував повторити свій номер із Переяславською радою ще й із турецьким султаном. А одночасно — ще й зі… шведським королем.

Але не встиг — несподівано занедужав, а 9 серпня 355 років тому — помер.

Сьогодні, через кілька століть, сповнених цілком однозначними подіями, зокрема вбивствами гінцями з Москви таких відомих українців, як Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, журналістка Анна Політковська-Мазепа й колишній офіцер Федеральної служби безпеки Росії Олександр Литвиненко, сумніватися в тому, хто ж допоміг Хмельницькому піти на той світ, уже не доводиться.

Iгор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...