Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, May. 25, 2018

Василь Теофанович Седляр (1899—1937)

Автор:

|

Липень 12, 2012

|

Рубрика:

Василь Теофанович Седляр (1899—1937)

75 років тому, 13 липня, було розстріляно ще одного «бойчукіста» з лав Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) — Василя Седляра. Він разом з Іваном Падалкою й Іваном Вроною був ідеолоґічним теоретиком цієї організації, яка, на противагу іншій Асоціації художників Червоної України (АХЧУ), що найлегше пристосувалася до вимог Комуністичної партії, містила у своїй програмі національні самобутні традиції України. Крім цих двох груп мистців, існувала ще й третя — під назвою «Об’єднання сучасних мистців України» (ОСМУ, 1929—1932), і була заснована художниками, що відлучилися від АРМУ, на чолі якої стояв Андрій Таран (1886—1967). Вони, як «нові радянські реалісти», я би сказав, художники з поведінкою пристосуванців, творили революційний ритм доби з радянською тематикою для широких мас «трудящого українського народу».

Для українського народу своє мистецтво створювали й члени АРМУ, але не з позицій комуністичного світогляду, який став панівним як у літературі, так і в образотворчому мистецтві, а радше за велінням серця, були щирі, вдумливі, свобідні, духов­но-інтелектуальні. Тут на думку мені спадають слова з Нагірної проповіді Ісуса Христа: «Благословенні голодні і спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть!» (Матей, 5.6).

Василь Теофанович Седляр як член АРМУ, не прихильний своїм мистецтвом до лівих «інтернаціоналістів», стояв на обраних ним позиціях — боронити мистецькі засоби, у яких застосовані творча мова індивідуала, тодішнє мислення людини та її естетичні потреби, а також відривати українське мистецтво від російсько-совєтського. Тож мистець був у різкому протиріччі з насильницьким соцреалізмом.

Василь Седляр, батьки якого походили із Чернігівщини, із міста Любеча, народився 12 квітня 1899 р. на Полтавщині. Після закінчення чотирикласної школи, колишньої міської, він за власним бажанням

уступив до Київської художньої школи (1915—1919), яка від її заснування 1900-го аж до 1920 року належала керівництву Петербурзької академії. По її закінченні Седляр навчався в Українській державній академії мистецтв (УДАМ), у майстерні монументального мистецтва. Здобуваючи освіту в академії під керівництвом проф. Михайла Бойчука, він брав участь у роботах із розмальовування стін у Луцьких казармах у Києві 1919 року, а також різних клубів і малюванні пропаґандистських плакатів. Одночасно працював у майстерні державних замовлень.

Із січня 1921-го рада академії призначила Седляра інструктором художніх показових курсів для робітників, дорослих і дітей. Восени того ж року його відрядили з групою студентів як педагога до Межигірської керамічної школи-майстерні, котра, за постановою ІІІ Все­українського з’їзду рад у березні 1919 року відчинила двері для стажування студентів-випускників УДАМ із майстерні Бойчука. Під час практичних робіт у цій профшколі викладач організував творчі колективи. Хоч тоді в країні було неспокійно і вона великою мірою була зруйнована, упродовж першого року діяльності школи розроблено понад 50 зразків майолікового посуду з розписом. Через рік — улаштовано виставку Межигірської художньо-керамічної школи, на котрій експонувалося понад 1 000 витворів. Твори межигірців виставлялися у Празі, Берліні, Венеції, Парижі та в березні

1923-го — у Москві. Василь Теофанович працював директором технікуму сім повних років, аж до 1930-го, а його помічниками в усіх справах були колеґи з майстерні Бойчука. Отримавши належне свідоцтво Академії про її закінчення восени 1922 року, Седляр розповідав своїм студентам про значення в мистецтві світової класичної спадщини, а також української народної творчості. Він уважав, що в навчальному процесі кожен студент повинен здобувати свій мистецький фах самоосвітою, а копіювання творів старих майстрів називав «читанням» довершених форм. Тому його студенти вивчали високі мистецькі зразки Михайлівського, Софійського й інших храмів. Він також бажав, аби студенти самостійно обирали дорогу своєї творчості, яка згодом буде служити не тільки українському побуту, а й вихованню й аґітації українського народу в справі збереження своєї ідентичності.

Важливою подією в житті Седляра стала поїздка за кордон в 1926—1927 рр., яку організував Народний комісаріат освіти. У присут­ності М. Бойчука й А. Тарана він познайомився з новими формами різноманітних виробів, призначених для вжитку в галузі промисловості. Побував у кількох школах Чехо-Словаччини, Німеччини та Франції. Після повернення в Седляра народилися нові ідеї, які допомогли йому вирішити важливі питання, а головно — призначення всяких виробів із їхніми фактурами, кольорами й ориґінальними формами.

Седляр, як і інші викладачі, жив скромно в одній із келій колишнього монастиря, де був тільки робочий стіл, ліжко та ще багато картонів з ескізами. Художник був середній на зріст і мав темно-русяве волосся, пострижене, як і в Падалки, «під макітру». Розмова між учителями та студентами велася українською. Сам інститут містився в спорудах колишнього монастиря запорозького козацтва, спорудженого 1520 року, що з 1917-го служив жіночою обителлю.

Настали часи великого терору. Влада сконцентрувалася в Москві, звідки Йосиф Сталін намагався перетворити Україну й інші совєтські республіки на адміністрації Радянського Союзу. Тих, хто ставав на перешкоді таким змінам і, зокрема, реорганізаціям шкільництва, було ліквідовано. Новій владі не сподобався й директор Межигірського технікуму Василь Седляр, бо він не був комуністом. Його звільнили з посади, а нового керівника призначили з метою скорого припинення діяльності школи. До арешту 1936-го В. Седляр шість років викладав у Київському художньому інституті.

Слід відзначити найяскравіші твори художника, переважно графічні, котрі були створені ним упродовж його життя. Між ними знаходимо й малюнки, виконані пензлем і фарбами в манері, якою Седляр відрізняється трішки від інших «бойчукістів». На виставці, влаштованій у Москві 1929 року, було представлено 27 його малюнків. Того ж року на сторінках «Універсального журналу», що виходив у Харкові в 1928—1929 рр., було поміщено статтю Седляра, у котрій той зазначив, що «малюнок у нас іще не має своїх глядачів і цінителів… не має належної шани — у цьому виявляється наша провінціяльність». На щастя, деякі малюнки художника було репродуковано в тодішніх каталогах виставок, газетах чи журналах, бо більшу частину його доробку після арешту знищили. Надруковані ж твори свідчать про неабиякого самобутнього майстра. Школу «бойчукістів» репрезентують малюнки та картини Седляра «Кав’ярня», «У школі лікнепу», «Розстріл», «Портрет Оксани Павленко», «Свято на Дніпрельстані», «Селянка», «На току» й інші.

Для художника було важливо показати крихту того часу, у якому жило тоді українське суспільство. У портретах робітників і робітниць Харківського тракторного заводу було зображено не так зовнішню схожість портретованих, як їхню внутрішню сутність. До нашого часу збереглися ілюстрації Василя Седляра до «Кобзаря» Тараса Шевченка, виданого 1931 року, який зараз є раритетом. Виконані тушшю та пензлем, вони дозволяють говорити про справді геніального рисувальника. Ці графічні праці було створено майстерно й стрімко. Соковитими штрихами зроблено головні лінії, що акцентують на контурах людських постатей. Цей динамічний рух руки майстра відчувається в усіх роботах до «Кобзаря», на сторінках якого бачимо графічні твори «Мені тринадцятий минало», «Великий льох», «Чернець», «Свято в Чигирині», «І мертвим і живим», «Сова», «Катерина», «Причинна», «Заповіт», «У нашім краї на землі». Особливою поетичністю серед ілюстрацій вирізняється останній із названих графічних образів, присвячений темі материнства. В ілюстрації до цього вірша художник зобразив молоду матір, яка присіла біля немовляти на скатертині, розстеленій край поля. Eнергійними дугоподібними лініями автор обрисував силует жінки, порух її рук, простягнених до дитини, і згин колін. Цих кілька головних ліній було достатньо, щоби передати материнську любов до малюка. Природа на зад­ньому плані — не зовсім ідилічна, бо похмурі дощові хмари заповідають наближення бурі з вітром, що від нього так хаотично хитаються гілки кущів, гнеться трава й колосся жита.

Радянська критика не дуже прихильно ставилася до графічних робіт Седляра. На її думку, вони були суперечливі, позбавлені художнього такту, мети й змісту. Навряд чи вона глибоко помилялася. У той час, як і раніше, до ілюстрування «Кобзаря» вдавалося чимало різних художників, проте лише Седляр дав таке повне кількісне оформлення цієї найвідомішої поетичної збірки Шевченка. Неповторні, ориґінальні й суто українські графічні ілюстрації Седляра до «Кобзаря» виконані крізь призму народної душі, крізь біль не однієї дівчини, удови, матері, покритки, сироти чи невільниці та демонструють жагучий протест української людини проти царського свавілля на її рідних землях.

Із новітніх досліджень творчості Василя Седляра можна дізнатися, що художник за 15 неповних років праці в мистецтві створив понад тисячу мистецьких одиниць — малюнків, керамічних робіт із майоліки, фаянсу тощо, але зразу після його розстрілу північні дикуни наказали по-варварськи знищити все, що можна було знищити.

На завершення хочеться сказати про те, що майже через півтора місяця після загибелі Седляра, чи не на сороковий день, у газеті «Советское искусство» було надруковано критичну статтю А. Рина, у котрій художника затавровано «ворогом народу» за «клеветническое» зображення людей радянської республіки. Та скільки би не додавали «олії до вогню» наші «доброзичливі» сусіди, скільки би не звинувачували цього славного, європейського рівня мистця за якусь пришиту йому «зраду Радянської України», для нас він залишається непересічним майстром, що своїм трудом вніс чимало цінностей до скарбниці як української, так і світової культури.

Павло Лопата

 

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...