Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Feb. 19, 2018

Протистояння замість єднання. Українські футболісти ворогували з польськими й між собою

Автор:

|

Липень 05, 2012

|

Рубрика:

Протистояння замість єднання. Українські футболісти ворогували з польськими й між собою

Ось і завершився чемпіонат Європи з футболу-2012, проведення якого взяли на себе Україна та Польща. Попри всі минулі сумніви та неґативні прогнози, успішність Євро-2012 стала доконаним фактом. Українці та поляки таки впоралися. І хоч їм не довелося зустрітися віч-на-віч на футбольному полі, можна цілком упевнено стверджувати: їхня взаємодія була плідною й тісною. Але ще якихось 100 років тому все було зовсім інакше.

Іти на компроміс чи ні?

Команди копаного м’яча — так українською називали футбол у міжвоєнній Галичині — створювали за національною ознакою. Поляки мали свої клуби. У Львові найсильнішими з них були «Поґонь» — чотириразовий чемпіон Польщі, «Лехія» та «Чорні». Львівські євреї створили власну «національну» команду — «Гасмонея». Гордістю ж українського футболу вважали «Україну».

Завершилася Перша світова, а за нею — й українсько-польська війна, Галичину остаточно приєднали до Польщі. Нова влада взялася облаштовувати, зокрема, і спортивне життя. Заснували Польський футбольний союз — ПФС. До нього вступали польські та єврейські клуби. Українські — опиралися.

«Якщо ми не йдемо з поляками на компроміс в інших галузях, то чому потрібно робити це в спорті? — уважав Ізидор Мазяк, голова спортивного товариства «Скала» зі Стрия. Такої думки дотримувалися керівники більшості клубів. А згодом і заснованого 1925-го Українського спортового союзу — УСС.

Намагання оминути реґламент

За правилами, члени Польського футбольного союзу не мали права зустрічатися з клубами, які до нього не належали. Варто було «Україні» зіграти товариську гру з пеефесівським ЗЗК, як його на рік дискваліфікували. Ігри ж «України» з іншими українськими командами в межах першості УСС давали мало радості. Бо львів’яни були на голову вищими за суперників з української глибинки й перемагали з перевагою щонайменше п’ять м’ячів. Цілком іншою ж була гра, коли вдавалося оминути реґламент — «реґулямін» — і вийти на поле з рівноцінними польськими командами.

«Дотеперішня тактика нашого спортового керівництва засудила нашу дружину на неминучий спад, — дорікав після матчу з польською «Спартою», програного з рахунком 0:4, колишній гравець «України» Володимир Стоцький. — Бо залишався їй тільки один шлях — грати виключно зі своїми дружинами, легко їх перемагати й нічого від них не вчитися. Так далі бути не може. Перестаньмо дивитися на спорт із чисто формальної точки й не робімо з нього політики. Бо бачимо, які сумні наслідки це спричинює».

1928 року «Україна» таки вступила до ПФС. Лише поставила свої умови: 1) офіційною мовою «України» як внутрішньою, так і в стосунках із ПФС залишається українська; 2) «Україна» має право брати участь у змаганнях з українськими командами, які не належать до ПФС; 3) «Україна» не братиме участі в акціях ПФС, які мають хоча би натяк на польський національний характер; 4) «Україна» одразу ж входить до класу «А», найвищого у львівській окрузі на той час, і має ті ж права й обов’язки, що й інші члени ПФС.

Та вже 5 лютого того ж року збори УСС ухвалили «виключити Українське спортове товариство «Україна» із членів Українського спортового союзу», бо, вступивши до ПФС, команда порушила «статут і реґулямін» організації.

22 квітня «Україна» провела у Львові перший матч першості ПФС. Господарі поступилися «Ревері» зі Станіславова з рахунком 0:10. Проте вже наступного сезону «Україна» змогла піднятися на друге місце у своїй групі. До ПФС почали вступати й інші українські клуби. Серед перших — станіславівський «Пролом», тернопільське «Поділля», стрийська «Скала» та перемишльський «Сян».

Керівництво Спортового союзу все одно не йшло на поступки. Тож коли напередодні фіналу першості УСС 1933 року «Роксоляна» з Рогатина — фаворит змагань — зіграла товариську гру з польською командою, її відразу дискваліфікували. Така принциповість не додала змаганням популярності. У містечках і селах на матчі ще сяк-так ходили. А у великих містах уболівальники надавали перевагу матчам за участю опальних команд, що вступили до ПФС. Так, фінальну гру першості УСС 1933 року у Львові між місцевими «Метою» та «Тризубом» відвідали 150 глядачів.

Конфлікт із «Поділлям»

На початку 1934-го тернопільський клуб «Поділля» подав заяву про вступ до Українського спортового союзу. Команда вже кілька років успішно виступала в нижчих лігах ПФС. «Поділля» прийняли з умовою: негайно розірвати стосунки з Польським футбольним союзом.

Щоби розібратися в ситуації, у Тернополі скликали нараду. На неї запросили представника УСС Ярослава Гладкого. А від іншої сторони — Євгена Чучмана з «України». Бо його команда найдовше грала у змаганнях під егідою ПФС.

«Український спорт повинен відмежуватися «китайським муром» від чужонаціонального й не входити з ним у ніякі зв’язки, — твердо стояв на своєму Гладкий. — Цей зв’язок із чужонаціональними клюбами в нинішню хвилину міг би принести більше шкоди, як користи. Тому УСС не має наміру співпрацювати з клюбами, які є членами ПФС». — «Учитися чогось від чужих — це ніякий сором і не зрада, — заперечив Євген Чучман. — Спорт без сильного суперника, не маючи конкуренції, мусить занепадати й не зможе ніколи станути на висоті. Стосується це передовсім більших центрів. Щойно коли «Україна» почала розгривати змагання із чужонаціональними клюбами, зацікавлення спортом у нас зросло».

Більшість на нараді підтримала Чучмана. «УСС не рахується з реальним життям та веде утопійну політику, яка ніяк не приносить користи українському спортовому життю», — підсумував зустріч член проводу клубу «Поділля» доктор Лисий. Тоді «Поділля» відкликало свою заяву про вступ до Українського спортового союзу. Через два роки польська влада УСС розпустила.

Загалом членом Польського футбольного союзу в сезоні 1938/39 був 21 український клуб. Наступний сезон перервала Друга світова війна.

Матчі між українськими та польськими командами в Галичині в 1930-х нерідко закінчувалися бійками. Журналіст Роман Купчинський, що писав під псевдонімом Галактіон Чіпка, у газеті «Діло» розповів про побоїще під час гри «Україна» — «Лехія» 12 вересня 1937 року. Фейлетон називався «Після цікавого метчу».

«Учора прийшов до мене мій приятель, визначний спортовець. Я глянув і жахнувся. Голова в бандажах, рука в шині, а на одній нозі замість черевика — кальош. Налягаючи на ногу, приштигулькав до мене і подав ліву руку.

— Що тобі такого? — питаю. — Напад? Катастрофа в залізниці чи карамболь з автом?

— Метч «Лехія» — «Україна»!

— Перший раз чую, що ти граєш у копаний м’яч!

— Зовсім ні. Але я ходжу на цікавіші метчі.

— О, видно цей мусів бути дуже цікавий.

— Незвичайно цікавий. Уяви собі: «лєхіт» фавлює (фолить. — Авт.) нашого, ординарно фавлює. Суддя ні пари з уст. За хвилину другий те саме, а суддя диктує вільного до «України». Ми тоді в крик.

— Як то? І з крику тобі око запухло?!

— Е, ні! Крик тільки з початку. Потім пішла баталія. Хто чим мав і кого попав. Публика публику, грачі грачів, а суддя тільки відмахувався, але не дуже помагало. Пішла баталія, як під Альказаром.

— І ти, бачу, у ній брав визначну пасивну участь.

— Я ще вийшов сяк-так. За два-три тижні буду здоровий, як риба. Але інші — їм не пішло так гладко. Копачук — зломана нога й обойчик, Брамович — п’ять ребер і вибране око, Автоскі — відбиті нирки й обірване вухо, Фореньґефка — висипані передні зуби і заломаний ніс, а ран січених, колених і товчених, то й не злічити.

— І як це все скінчилося?

— 1:1. Але «Україна» мала багато більше з гри».

 Доброслава Хміль

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...