Warning: getimagesize(/homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/uploads/2011/11/IMG_7623-255x300.jpg) [function.getimagesize]: failed to open stream: No such file or directory in /homepages/29/d433047971/htdocs/sites/meest-online.com/wp-content/plugins/wonderm00ns-simple-facebook-open-graph-tags/public/class-webdados-fb-open-graph-public.php on line 948

Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 22, 2019

Правда про огірок, або Про те, як світ дізнався про Ніжин

Автор:

|

Листопад 24, 2011

|

Рубрика:

«Огурец является основ­ной закуской пролетариата»

З листа ленінградських робітників

У Ніжині розповідають, що місцеві огірки уславилися завдяки Марії Матвіївні Москаленко — бабусі конструктора першої космічної ракети Сергія Корольова.

Хмельницький — «хрещений батько» солінь

Її чоловік Микола Якович тримав на вул. Гоголівській крамницю. У нього ніжинці купували цукор, борошно, крупи, цукерки. Але фірмовим продуктом уважалися соління, що їх готувала Марія Матвіївна. Свої огірочки Москаленки постачали до Києва, Риги, Вільна й навіть Санкт-Петербурґа.

Якось Марія Матвіївна повернулася зі столиці й розповіла, що якийсь князь придбав у неї цілу бочечку огірків і на знак подяки пообіцяв здобути для Москаленків звання «постачальників двору Його Імператорської Величності». За іншими переказами, українка сама попрямувала до Зимового палацу й почастувала своїм фірмовим виробом царського шеф-кухаря. Той замовив бочку для Миколи ІІ.

Але то — леґенди. Бо російські імператори вподобали ніжинські огірки ще наприкінці XVIII ст. А «хрещеним батьком» солінь є гетьман Богдан Хмельницький. У його війську було чимало греків, які втекли від утисків на батьківщині, захопленій турецьким султаном. Гетьман дозволив їхнім одноплемінникам оселитися в Ніжині, надав їм право на самоврядування та звільнив від податків.

Приїхали греки — привезли!

Поселенці розгорнули торгівлю. Вони продавали суконні вироби, тканини, золото і срібло до Австрії, Німеччини, Італії, Польщі, Росії та Туреччини. Греки привезли зі собою насіння мініатюрних огірків, не знаних доти в Україні. У заплаві річки Остер вони вирощували свої дивні овочі й солили їх за якимсь невідомим рецептом. Приготовані в такий спосіб хрусткі огірочки виявилися чудовою закускою і користувалися в місті великою популярністю.

Першим із можновладців, що їх скуштував, був князь Григорій Потьомкін. Про обставини, за яких це трапилося, не відомо — певно, хтось із ніжинських греків зробив йому презент. Але відомо, що під час другої російсько-турецької війни Потьомкін надсилав по диво-огірки посланця за сотні верст до Ніжина.

1787 року цариця Катерина ІІ поїхала в Україну. Потьомкін подбав про те, щоб у кожному містечку її дивували якоюсь місцевою «родзинкою». У Ніжині таким сюрпризом були огірки. Спробувавши їх, Катерина ІІ наказала: «Впредь неизменно поставлять нежинские огурцы к царскому столу в Петербург!»

Радість пролетаріату…

Із розширенням кордонів імперії Ніжин залишився осторонь нових торговельних шляхів. Прибутки підприємців зменшилися, і грецька колонія перебралася до Одеси. Туди завдяки порту ввозилося багато товарів. За переказами, на знак подяки за багаторічну гостинність греки залишили жителям Ніжина насіння своїх огірків і розкрили таємниці їх соління. Так це чи ні, але естафету й справді підхопили городяни. Невдовзі чи не в кожному подвір’ї вже вирощували й солили грецькі огірки.

1850 року ніжинський міщанин на прізвище Яресько став піонером огіркового бізнесу. Підприємець виготовив кількадесят бочок «пікуля» на оцті й поїхав із продукцією по ярмарках. Але розо­рився. Промислове виробництво солінь започаткували місцеві підприємці Ґольденберґи. Завдяки їм хрусткий делікатес почали споживати в багатьох містах України.

«На промислову основу наш огiрок поставили ґольденберґи, — розповідає завiдувач iсторичного вiддiлу Нiжинського краєзнавчого музею Вiктор Ємельянов. — Завдяки їм вiн потрапив у 1896 роцi до Санкт-Петербурґа, де його почали подавати до царського столу. А звiдти пiшов Європою… Соління з Ніжина почали доправляти також до Копенгаґена, Берліна, Парижа, Лондона, Стокгольма. Згодом ніжинський смаколик замовляло 56 країн світу».

Після зречення Миколи ІІ поставки до царського столу припинилися. Ґольденберґи еміґрували до Європи, а їхній завод був розграбований. Лише 1927 року він помалу відновив роботу. В архівах підприємства зберігся тогочасний лист із Ленінграда: «Товарищи рабочие Нежинского засолзавода! Вы прекрасно понимаете, что огурец является основ­ной закуской пролетариата. Так что просим вас увеличить выпуск этого продукта…»

Огірок Її Величності

За радянських часів Ніжинський завод був найвідомішим виробником консервованої плодо­овочевої продукції. Нинi у Нiжинського консервного комбiнату зовсiм iншi клiєнти, серед них — королева Великобританiї Єлизавета II. Загалом він експортує продукцію до 30 країн світу. Напевно, тому знайти в Нiжинi банку огiрочкiв непросто.

Чому ж так цiнується нiжинський огiрок? Одна з гiпотез пояснює це так. Ґрунти, у яких вiн виростає, — дуже багатi на iони срiбла. Завдяки цьому нiжинськi огiрочки стають хрусткими й надзвичайно смачними. У кулiнарних довiдниках сказано, що нiжинський огiрок — найкращий для солiння. При засолюваннi в огiрках цього сорту не утворюється порожнеч. Крiм того, солонi нiжинськi огiрки мають вiдмiнний смак. Зеленець нiжинського огiрка має цилiндричну форму, середня його вага — 90 —120 г, довжина — 9 — 13 см, шкiрка темно-зеленого кольору зі свiтлими смугами, що доходять до половини плоду, поверхня ребриста й крупногорбиста.

Багато важило й те, що вирощування ніжинських огірків мало свою специфіку й особливості. У місцевій газеті «Нове село» за 31 липня 1926 року зазначалося: «Усі спроби вирощування ніжинського огірка в інших місцях закінчувалися невдало через те, що всі особливості його пояснюються умовами ґрунту, підсоння та води. Справжній ніжинський огірок росте лише в районі 15-верстного радіуси біля Ніжина». Ця теза підтверджується і в інших джерелах: «Найкращими угіддями для вирощування Ніжинських огірків вважалися долини в заболочених заплавах річки Остер, що протікає через місто та район, а вирощені на «жирних» ґрунтах виявилися нестійкими в засолі й часто через 2—3 місяці зберігання ставали пустотілими («хлопавками») (Падалко І. П., 1929)».

І в камені увічнений

Чорнобильська катастрофа, погiршивши екологiчну ситуацiю в Українi, призвела до знач­них утрат у вирощуваннi нiжинських огiркiв через хворобу несправжньої борошнистої роси, що розповсюдилася i трохи не звела зi свiту знаменитого «нiжинця». Новi зарубiжнi сорти й гiбриди, якi з’явилися на ринку насiння України, не йдуть нi в яке порiвняння з нiжинським за смаком, ароматом i засолювальними властивостями (нiжинський огiрок мiг зберiгатися в бочцi роками, не втрачаючи високих смакових якостей). Та все ж мешканці Нiжина не дали загинути улюбленим сортам.

А 2005 року нiжинцi вшанували огiрок, установивши гранiтний його варiант. Матерiал для пам’ятника овочу, який уважається символом населеного пункту вже не одну сотню рокiв, везли аж з Iталiї. За словами автора проекту Леонiда Воробйова, над iмпортною брилою рiдкiсного зеленого гранiту довелося чимало потрудитися. Пiсля довгих роздумiв i невдалих спроб було виготовлено макет, який став основою майбутнього пам’ятника. Це складна композицiя: льох для зберiгання солiнь, бочка, а над нею — сам Огiрок.

 

Доброслава Хміль

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...