Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Feb. 22, 2018

Їла б кума, та ложки нема…

Автор:

|

Вересень 06, 2012

|

Рубрика:

Їла б кума, та ложки нема…

Історія не знає точно, хто перший винайшов ложку. Відомо лише те, що її вік майже такий самий поважний, як і ножа. Ще в доісторичні часи ложкою слугувала шкаралупа великих горіхів. Пізніше ложки почали робити з кістки. Стародавні єгиптяни користувалися бронзовими ложками, а греки вважали за краще срібні.

У Київській Русі в часи, коли в Європі зазвичай іще їли руками, дерев’яна ложка була вже цілком звичним предметом, вона згадується в літописі «Повість минулих літ» (XII століття). І йдеться там не тільки про дерев’яні, а й про срібні ложки. Ложки, як і ножі, за старих часів зазвичай носили при собі. Говорили навіть: «Запасливий гість без ложки не ходить».

Столова ложка з металу в тому вигляді, якою ми її тепер знаємо, з’явилася в Європі приблизно до 1760 року. В українські села такі ложки прийшли в 1930-х і були переважно алюмінієвими. А доти люди їли дерев’яними. І робити їх — то була ціла наука. Приміром, дерево для ложок рубали на Палажки — 4 травня. А потім кілька місяців висушували в тіні й десь у вересні брали його в роботу. Свої вироби «різали» простим ножем — це нині майстри використовують різноманітні різці.

На початку ХХ ст. такими виробами славилося село Грунь на Полтавщині. На один віз укладали до

11 тис. грунських «білих ложок» із кленового дерева й везли на ярмарки Полтавської та Харківської губерній. Там за тисячу грунських приборів давали 17 царських рублів. За ці гроші можна було купити добру корову. В Україні ложок не розписували й не лакували. Розписні ложки-«московки» привозили з Росії. Їх купували переважно для дітей.

У селянських родинах колись усі їли з однієї миски. А от ложку кожен мав персональну. Їх помічали значком або й підписували. Брати чиюсь не дозволялося — аби «не заїсти чужу долю», щоб не напала ненажерливість або «заїди» в кутиках рота. На Поліссі «мужчинською» ложкою — якою їв чоловік — не можна було перемішувати їжу, це означало, що він не лізтиме до «бабських» справ і не сваритиметься з дружиною. Пильнували, щоби на столі не було зайвої ложки. Її називали «злиднем» і негайно спалювали в печі, аби злидні в хаті не завелися. Заборонялося стукати ними, інакше накличеш у хату сварку та клопоти. Старих ложок не викидали, а спалювали, щоб разом із ними згоріли й старі нещастя.

А от виделку ще 300 років тому називали диявольським знаряддям. У Європі виделки вперше почали використовувати в Італії — наприкінці ХІ ст. Візантійська принцеса Марія Іверська, що вийшла заміж за правителя Венеції, якось сказала, що їсти руками — гидко. Тоді для неї вигадали спеціальний прибор із двома прямими зубцями. Невдовзі Марія померла. Священики стверджували, що це кара Божа за те, що вона відмовилася торкатися руками їжі, яку послав їй Господь. Католицька церква забороняла користуватися виделкою аж до XVIIІ ст.

В Україні виделка також мала погану славу. Казали, що якщо на стіл молодятам покласти виделки, то в них не буде сімейного щастя. Потрапив до нас цей прибор також в ХІ ст. Тоді французький король Генріх І, який мав одружитися з донькою Ярослава Мудрого — Анною, разом з іншими дарами передав майбутньому тестеві й виделку. Її призначення описували так: «Використовується для поїдання шовковиці й інших страв, що забруднюють пальці».

Простолюд у Європі, зокрема в Україні, до виделки призвичаюється щойно з XIX ст. Відтоді матеріали та якість виготовлення цього столового начиння безперервно вдосконалюються. Ложки робили з олова, золота, срібла. Тепер найбільш популярні й практичні ложки з якісної нержавіючої сталі, поліровані, із ретельно продуманим дизайном.

Олексій Гай

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...