В 1915-му, у Першу світову, жандарми шукали якогось Панаса Мирного. Той друкувався в австрійській Галичині, а тоді саме полювали на «шпійонів-австріяків». А тим часом Афанасій Рудченко жив собі цілком леґально, за бездоганну службу отримав від царя Миколи ІІ золоту табакерку. Курйоз виник через те, що жандарми не читали українських книжок. Освічена ж публіка знала, хто пише під псевдонімом Мирний.

Чиновником він став у 16, писати почав також рано. Як поєднати те й інше? Вирішив «в служебном отношении отыскать такое местечко, которое, обеспечив меня насчет дневного питания, не ставило бы меня в разлад с совестью». На службі сидів коло бухгалтерських книжок, а після неї — писав прозу в тих-таки бухгалтерських книжках. Між чиновником Афанасієм Рудченком і письменником Панасом Мирним був установлений «паритет» — щоб один не заважав іншому. Доки Рудченко був дрібним чиновником, це вдавалося. Та його почали підвищувати по службі. І що вищі посади обіймав Афанасій, то більше мав клопоту Панас. А на літературну працю не проживеш. Отож доводилося воювати зі самим собою й дедалі частіше програвати в цій війні. Як сказав Євген Чикаленко, велика шкода для нашої літератури, що Мирного не вигнали зі служби. От Карпенка-Карого вигнали з поліції — Україна отримала артиста й драматурга.

Свої найкращі твори Панас Мирний написав у 1870-х, на початку чиновницької кар’єри. Те, що він — одна з найпотужніших постатей у вітчизняній літературі, відразу було зрозуміло. Сам він себе як письменника ставив невисоко. Був надто вимогливий до себе й довго озирався на старшого брата Івана, талановитого публіциста. Саме йому Панас показав перший варіант «Чіпки», з якого потім постав роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Цю назву придумав Іван, він же дописав кілька розділів. Твір вийшов у спів­авторстві братів — під псевдонімами Мирний і Білик. Іван згодом покинув літературу. Казав, що вона лиш для домашнього вжитку. Став високим чиновником у Петербурзі. З усіх сил тягнув до себе Панаса, а той, упертий, не захотів — жив собі в Полтаві, де помер 28 січня 1920 року й похований.

Брат називав його Довготелесою Гітарою — за високий зріст і чутливість. А пізніше, не без іронії, звав Праведником. Панас, уже дорослий, натрапив у якійсь статті на слово «проституція» й не міг уторопати, що то таке. Оженився пізно. Якось дружина, капітанська донька, написала йому, що затримається днів на два в батька, щоби побувати на полюванні. Він відповів: «Да пойми же ты, что охота — это убивание жизни! Я ничего не имею против того, чтобы ты весело провела еще день-другой, только не на охоте. Плюнь на охоту, воспитывай зверя в своем добром любящем сердце!»

«Звір у доброму серці» — у цій дивній фразі, сказаній зопалу, увесь Мирний. Здається, він сам мав у серці такого звіра. У ніжно-жорстокому «Хіба ревуть воли…» немало проявів потужної сили — майже безсловесної, підсвідомої. Окремі епізоди, здається, міг би написати хіба що маркіз де Сад. Роман цікаво перечитувати тепер, у посттоталітарній Україні, у якій люди й досі не навчилися бути вільними. Адже Мирний досліджує парадокси свободи — коли, після скасування кріпацтва, воля здавалася страшнішою за неволю.

 Олексій Гай