Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 11, 2017

Злети й падіння отамана Григор’єва

Автор:

|

Травень 14, 2015

|

Рубрика:

Злети й падіння отамана Григор’єва
Більшовицький агітаційний плакат проти Григор'єва

Більшовицький агітаційний плакат проти Григор’єва

Отаман Григор’єв — одна з найодіозніших постатей в історії громадянської війни. В історіографії, як у радянській, так і в сучасній, за ним закріпилася слава авантюриста, готового підтримувати будь-яку владу, аби зберегти своє верховне становище на Херсонщині. Загалом, вітчизняні історики відмовляються визнати в Григор’єва борцем за свободу українського народу. Таємницею ж популярності отамана серед селян було те, що він, прагнучи очолити селянський повстанський рух, використовував свої військові навички й організаторський талант для досягнення мети, що задовольняла сподівання селян-повстанців. 13 травня 1919 року радянська влада почала кампанію з ліквідації Григор’євського повстання.

Проти гетьмана
Про життя і діяльність отамана до революції відомо небагато. Никифор Серветник (справжнє ім’я отамана) народився в 1885 р в Подільській губернії, в містечку Дунаєвцях. Закінчив тільки двокласну початкову школу. Брав участь у російсько-японській війні, відзначився в боях. Після демобілізації працював акцизним чиновником в Олександрії. Під час Першої світової війни служив прапорщиком 56-го Житомирського піхотного полку на Південно-Західному фронті. В боях проти німців показав себе умілим і сміливим вояком, був нагороджений орденом Св. Георгія, дослужився до штабс-капітана.
Після Жовтневого перевороту 1917 року він зблизився з генеральним секретарем військових справ УНР Симоном Петлюрою і прийняв його політичні гасла. З добровольців Григор’єв створив ударний український полк, за що Петлюра присвоїв йому чин підполковника і доручив створювати збройні формування в Єлизаветградському повіті.
Після приходу до влади гетьмана Скоропадського він спершу підтримував його, але, зіштовхнувшись з активним неприйняттям селянами Єлисаветградщини німецької окупації, очолив загони селян для боротьби з австро-німецькими каральними загонами. водночас Григор’єв встановив зв’язок з Петлюрою та Українським національним союзом, також боролися проти гетьмана.

Не відмовився від самостійної політики
У середині листопада 1918-го, у зв’язку з відходом німців і австрійців, в центрі України спалахнуло потужне повстання проти гетьманського режиму на чолі з членами Директорії Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою. Незабаром на території більшої частини України було встановлено владу Директорії і проголошено Українську народну республіку (УНР).
Загони Григор’єва звільнили від німців і гетьманців село Верблюжку і Олександрію, після чого Григор’єв проголосив себе «Отаманом повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя й Таврії», хоча контролював тільки Херсонщину. Збірна Херсонська дивізія Григор’єва (6 тис. бійців, зведених у чотири піхотних і один кінний полки) увійшла в Південну групу військ УНР отамана Грекова і опанувала великим районом півдня України.
Але Григор’єв, відчуваючи за своєю спиною підтримку селянства, навіть увійшовши до складу військ Директорії, не відмовився від самостійної політики. Так, наприкінці 1918-го представники Антанти оголосили Миколаїв, Одесу, Херсон і Крим зоною своїх інтересів і приступили до їх окупації. Директорії довелося змиритися з цим, але Григор’єв продовжував боротьбу з інтервентами, періодично нападаючи і захоплюючи Херсон і Миколаїв.
Віддаючи належне його військовим успіхам, уряд УНР призначив Григор’єв на цивільну посаду комісара (керуючого) Олександрійським повітом, таким чином визнавши його фактичним господарем цієї території.

Зрада
У січні 1919 року Григор’єв зрозумів, що Директорія УНР не в змозі втримати владу на всій території України: Червона армія захопила майже все Лівобережжя, за винятком Донбасу, 2 січня 1919 після взяття Харкова сюди переїхав сформований більшовиками Тимчасовий робітничо-селянський уряд радянської України, почався активний наступ на Київ (був узятий червоними 5 лютого).
І вже 30 січня Григор’єв, що почав шукати шляхів до переходу на бік червоних, визнав вищу владу Тимчасового робітничо-селянського уряду і військове командування в особі Реввійськради. Він погодився на переформування своїх загонів в регулярній радянську армію.
Після цього Григор’єв повів боротьбу з військами Директорії. На початку лютого вибив петлюрівців з Кривого Рогу, Знам’янки, Бобринської, Елисаветграда. Завдяки діям його загонів, що отримали назву «1-ша Задніпровська бригада», за кілька днів був зруйнований фронт військ УНР, розбито багато українських частин, що залишилися вірними Петлюрі. Зрада Григор’єва змусила петлюрівців відійти з Центральної України на Поділля і Волинь.

Більшовикам — не на руку
Але більшовики не довіряли Григор’єву, розглядаючи його неорганізовані селянські війська як потенційну загрозу. Та й від самого отамана вони чекали чого завгодно. Так, зайнявши Одесу, він 7 квітня 1919 наклав на буржуазію контрибуцію розміром 500 млн руб., яку слід було внести до полудня 12 квітня. В. Маргулієс, один зі свідків тих подій, писав: «500 млн рублів… Здається, якщо зібрати всю наявну в місті готівку, то й тоді не набереться 500 млн. Ясно, що ні в зазначений термін, ні взагалі така сума внесена бути не може; більшовики самі це чудово знають, але хочуть, ймовірно, мати зручний привід для репресій».
Тим не менш, за бойові заслуги Григор’єв був представлений до ордена Червоного Прапора і призначений командиром 1-ї Української стрілецької дивізії. Але, простоявши в Одесі кілька днів і давши свої частинам вдосталь відпочити і «підлататися», Григор’єв раптом, всупереч наказу командування, повів частини на «відпочинок» в рідні місця в напрямку Знам’янка — Олександрія — Єлисаветград. Причому цей від’їзд виглядав як організоване дезертирство дивізії з фронту в повному спорядженні, з усіма бойовими і продовольчими припасами.
Відтоді як Григор’єв відпустив свої частини на відпочинок, у Херсонській губернії протягом трьох тижнів не припинялися грабунки й убивства.
Таким чином, селяни-повстанці Григор’єва, відчувши свою силу і скориставшись ситуацією, почали не тільки грабувати городян, але і знищувати місцеві більшовицькі органи влади. Григор’євці відкрито розганяли сільські, повітові, міські виконкоми, заарештовуючи і розстрілюючи їх працівників; так було у Долинській, Знам’янці, Куцівці, Єлисаветграді. Григор’єв як популіст і не збирався цьому опиратися. Навпаки, він став на чолі боротьби селян з більшовиками.

Дія та протидія
7-8 травня 1919 року був випущений «Універсал», складений Григор’євим, де отаман закликав селян розпочати відкриту боротьбу з більшовиками: «Народе український, бери владу в свої руки. Нехай не буде диктатури ні особи, ні партії. Хай живе диктатура трудящого люду… Хай живе влада Рад народу України… Уряд авантюриста Раковського і його ставлеників просимо піти від нас і не ґвалтувати волю народу. Всеукраїнський з’їзд Рад дасть нам уряд, якому ми підкоримося і свято виконаємо волю його».
Після опублікування «Універсалу» почалася відкрита боротьба більшовиків з Григор’євим. 10 травня 1919 вийшла постанова Ради робітничо-селянської оборони України, в якій говорилося: «1) Григор’єв і його найближчі соратники оголошені поза законом; 2) кожен громадянин Радянської України, зокрема кожен червоноармієць, зобов’язаний розстрілювати їх на місці; 3) будь-яка допомога Григор’єву і його спільникам буде каратися з усією суворістю військово-революційного часу, аж до розстрілу».

Ешелонна війна і безславний кінець
Для ліквідації «григор’євщини» були зібрані всі війська Радянської України, близько 10 тис. солдатів було терміново перекинуто з Росії. 14 травня три групи військ (30 тис. бійців) почали загальний наступ з Києва, Полтави та Одеси. Прагнучи зберегти ініціативу, Григор’єв вдався до «ешелонної війни». Посадивши велику частину своїх військ в ешелони, він спрямував їх на Полтаву (не дійшли 20 км), Київ (не дійшли 80 км) і Катеринослав. Проте у «ешелонної війни» був і серйозний недолік: збройна сила розчинялася у величезному просторі. Отаман цю силу розпорошив, не вибравши напряму головного удару, а тільки наповнивши повстанцями величезний регіон від Дністра та Поділля до Дніпра, від Чорного моря до околиць Києва. Через п’ять днів його наступ видихнувся.
В загонах Григор’єва почався процес внутрішнього розкладу, і вони почали розсипатися в просторі, зникнувши як збройна сила, здатна вирішувати самостійні бойові завдання. Тому вже в другій половині травня більшовикам несподівано швидко вдалося розгромити основні сили григор’євських повстанців.
У липні 1919 р в район, іще підконтрольний григор’євцям, прийшли загони Махна, якого більшовики, оголосили «ворогом революції». У нього залишилося близько 4 тис. бійців. Махно зустрівся з Григор’євим і запропонував йому військовий союз проти «білих і червоних». Махно став головою Повстанського ради (диктатором), Григор’єв — командувачем військ.
Але союзницькі відносини двох лідерів повстанців тривали недовго. основною причиною розриву було те, що Григор’єв таємно від махновців підтримував зв’язок з Денікіним. Махновці сприйняли це як зраду і розстріляли Григор’єва, а його частини влили у свою Повстанську армію.

Олексій Гай

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...