Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Feb. 18, 2019

Згадаймо вченого-історика, журналіста та громадського діяча Михайла Воскобійника

Автор:

|

Січень 30, 2019

|

Рубрика:

Згадаймо вченого-історика, журналіста та громадського діяча Михайла Воскобійника

Михайло Воскобійник — український вчений-історик, доктор наук, журналіст, публіцист, політичний діяч, засновник Української революційно-демократичної партії (УРДП), член уряду УНР у вигнанні, голова Української національної ради, дійсний член Української вільної академії наук (УВАН) і Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ).
Він народився 21 листопада 1918 року в Миргороді на Полтавщині в родині Марини і Григорія Воскобійників, яка за радянської влади пережила розкуркулення, колективізацію, арешти, суди та страхіття Голодомору, влаштованого Московщиною у 1932-1933 рр. Наприкінці 1930-х заарештували батька родини. Лише за незалежності України дізналися, що він не загинув на засланні в Сибіру, а був розстріляний 1937-го. Незважаючи на перешкоди, Михайлові вдалося закінчити 1941 року Харківський університет. За німецької окупації України редагував газету «Миргородські вісті». Щоб не опинитися там, де зник батько, вся родина — мати Марина та два брати Іван та Олексій — подалися на Захід і опинилися в таборах переміщуваних осіб в Новому Ульмі (Німеччина).
Михайло розпочав студіювати в 1947-1948 рр. політичні науки в Гайдельберзькому університеті. Він познайомився у таборі з українським письменником Іваном Багряним, і став ініціатором створення УРДП. Ця партія стала в обороні всіх «східняків», котрим загрожувала примусова репатріація до СРСР.
До них мали певне упередження вихідці зі західних областей України, члени та прихильники українських національних середовищ. Діяльність УРДП зосереджувалася в американській зоні, але пізніше поширилася і на англійську та французьку зони відповідальності.
1945 року в Новому Ульмі розпочала виходити газета УРДП «Українські вісті», у в 1946-1954 рр. редагував Воскобійник. У 1949-1950 рр. при цій редакції видавали бюлетень «Ми ще повернемось», орган комісії ЦК УРДП, створений як відповідь на берлінський «Комітет за возвращеніє на родіну», який закликав українців повертатися в «щасливу, радянську квітучу Україну».
З 1948 року почав виходити журнал «Наші позиції», орган УРДП, який певний час також редагував Воскобійник і публікував у ньому свої статті. В одній із них — «Територіяльні підстави української державности» — він з’ясовував, чому Україна програла визвольні змагання в роках 1917-1920 рр. Пояснював це тим, що Україна не володіла в ті часи узбережжям Чорного моря і що південні міста України — Одеса, Херсон, Миколаїв і Таганрог — що мали стати запіллям у боротьбі з Москвою, стали разом із Кримом, Кубанню та Доном тереном концентрації ворожої українській справі російської білогвардійщини.
1953-го в Німеччині заснували організацію поневолених народів СРСР — Ліґу визволення народів, яку ще називали Паризьким блоком. Михайло Воскобійник часто їздив у різні держави на наради та мав доповіді в Парижі, Лондоні, Нью-Йорку й інших містах Заходу на теми ситуації в СРСР та життя поневолених комуністичною владою націй.
У 1955-1957 рр. він працював автором радіоскриптів і диктором на радіо «Визволення», яке пізніше перейменували на радіо «Свобода». 1957 року Воскобійник із родиною переїхав на постійне проживання до США, вивчивши англійську мову, здобув ступінь магістра з прикладних наук у Сиракузькому університеті та докторат із філософії у Пенсільванському університеті.
Після закінчення навчання спершу викладав в Сиракузькому університеті, а пізніше, аж до виходу на пенсію, в Центральному коннектикутському університеті історію Східної Європи, був фахівцем із української, радянської, російської та східноєвропейської історій.
Воскобійник брав активну участь у житті української діаспори. За його посередництвом українці були інформовані про ситуацію в Україні. Михайло був членом багатьох американських та українських наукових установ та організацій — УВАН, НТШ та багатьох інших. В Державному центрі УНР виконував різні функції, був останнім головою УНРади, а після відновлення незалежності України 1991-го, а 22 серпня 1992 року разом із Миколою Плав’юком передавав повноваження екзильного уряду президентові України Леонідові Кравчукові в Маріїнському палаці в Києві.
Опісля Воскобійник продовжував очолювати УРДП, яка після проголошення незалежності України замінила назву на Українську демократично-республіканську партію (УДРП). 1995-го делегати 11-го з’їзду УДРП вирішили не переносити свою діяльність до України, а продовжити свою діяльність в діаспорі. Наприкінці травня 2000 року УДРП припинила своє існування.
Воскобійник вважав що Українська православна церква в діаспорі припустилася великої помилки, що не вийшла з Московського патріархату і не приєдналася до Київського. Він був прихильником Київського патріархату, який очолював Філарет, і лише тепер українська Церква стала незалежною від Москви.
Михайло Воскобійник був інтелігентною, працьовитою та патріотично налаштованою людиною, при цьому вкрай скромною. Молодший брат Олексій, його дружина Галина, син Юрій і донька Лариса з теплотою згадують його всебічну людяність. Дуже тепло описана презентація в Пенсільванському університеті його книжки «Повість моїх літ», яку переклав англійською Майкл Найдан, професор цього ж університету. Михайло з повною посвятою описував голод в Україні, щоб головно молоде покоління знало причину свого горя. А в своїх статтях Воскробійник закликав відродити наш народ, наш козацький дух, нашу національну гордість і патріотизм.
Важко зараз збагнути, чому зараз так мало популяризують заслужену постать Михайла Воскобійника. Тим більше важко тому, що така державна постать, такий громадський діяч, такий учений, знаменитий професор Гейдельбергського, Сіракузького та Пенсільванського університетів, котрий передчасно пішов за межу земного буття, ще міг стільки послужити рідній Україні, якій присвятив кожен свій подих, кожен свій помисел.
Надзвичайно цінною є його книга «Україна-ХХ: національна ідея і чин», у яку увійшли статті, опубліковані в еміґраційній пресі, а також листування М. Воскобійника з відомим письменником Іваном Багряним.
Цінними є й книга спогадів Михайла Воскобійника про Івана Багряного, видана 1993 року, документальна праця «Архів діяспори», в якій міститься періодика української еміґрації в 1945-1969 рр., фотоальбом «Полтавщина літературна»‚ в якому розповідається про долі та творчість понад 200 українських письменників, котрі жили чи відвідували міста, села і хутори історичної Полтавщини.
Гарну, змістовну та влучну характеристику Михайлові Воскобійнику подав на порталі «Воля народу» з нагоди 95-ї річниці від дня народження Михайла Воскобійника знаний біограф родини Воскобійників, відомий письменник Олег Чорногуз у своїй статті «Людина, яка присвятила Україні кожен свій подих, кожен свій помисел»: «До кінця свого життя видатний політик працював на консолідацію української нації, єднання її, незалежно від кордонів та континентів. Велич такої державної постаті, такого політичного і громадського діяча, такого вченого, знаменитого професора Вищих закладів ще недостатньо оцінена нашою державою. А рідній Україні Михайло Воскобійник присвятив кожен свій подих».
Автор пише, як любив Михайла Воскобійника, і шанував його велику патріотичну українську родину. «При зустрічах всі ми без винятку вірили, що настане той день, коли на наших майданах і вулицях замайорять жовто-блакитні стяги. Що Україна розправить крила і вільно, на всі груди зітхне, скидаючи зі своєї шиї ярмо».
За життя Воскобійнику пощастило стати учасником Всесвітнього форуму українців у Києві 1992-го і 1997 року. Там він зацікавлено стежив за сучасним політичним і літературним життям України. Письменник Чорногуз згадував, що, почитавши його дилогію «Аристократ із Вапнянки» та «Претендентів на папаху», Воскобійник дивувався, як у часи тоталітарного режиму та цензури вийшли ці фактично антирадянські романи. Він радів оновленій нашій державності і водночас боявся за її майбутнє. «Дуже ми кручені. Сталінські голодомори і розстріли фактично знищили генофонд нашого народу. Ці трагічні суспільні та колоніальні біди породили серед нас чимало манкуртів і зрадників. А національна зрада — це пекельна зрада, з якої прогрішення не знімають».
Помер Михайло Воскобійник 15 вересня 2001 року після тривалої й тяжкої хвороби у Флориді (США), залишивши в смутку дружину Галину та доньок Марину та Наталку з чоловіком та дітьми та брата Олексія з родиною. Похований на українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку (штат Нью-Джерзі). Замість квітів на могилу покійного присутні жертвували на заснований родиною стипендіальний фонд із україністики імені професора Михайла Воскобійника при Гарвардському університеті, на українські студії.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Loading...