Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 30, 2020

Запізніле помилування

Автор:

|

Травень 15, 2014

|

Рубрика:

Запізніле помилування

Гробівець Остапа Нижанківського в Стрию

Остапа Нижанківського ми знаємо як українського композитора, хорового диригента, організатора музичного життя й нотно-видавничої справи а Галичині, автора сольних, ансамблевих, хорових творів. Написані ним колядки “Бог ся рождає” і “Во Вифлеємі нині новина” сьогодні багато хто вважає народними. І мало кому з пересічних українців відомо, що він був суспільно-політичним і громадським діячем і фактично духовним провідником Стрийщини, а також членом УНР, повітовим комісаром ЗУНР.

Присвятити себе  музиці
Остап Нижанківський народився 24 січня 1863 року в місті Стрию (нині райцентр Львівщини), у родині пароха села Великих Дідушичів Йосипа Нижанківського. Був найстаршим серед дев’яти дітей. “Я в першу чергу – священик, потім молочар, а вже у вільних хвилинах — музика,” — казав сам про себе композитор.
Священиком він став не з власної охоти. 1888-го в нього, 25-річного, за спиною було навчання у Дрогобицькій і Львівській гімназіях, служба в австрійському війську — Галичина тоді була в складі Австро-Угорщини. Увесь вільний час присвячував музиці. По закінченні гімназії Остап надіслав листа найвідомішому тоді вітчизняному композитору Миколі Лисенку. Писав, що хоче переїхати до Києва й присвятити себе  музиці. Однак відповіді не отримав. Тож хоч-не-хоч був змушений послухати батька та вступити до греко-католицької семінарії у Львові.
Під час розподілу Остап прямо сказав, що хоче залишитися в місті, вивчитися в консерваторії й займатися музикою. Референт на те засміявся: «Як хочете, то можете дістати парафію в горах. Там зможете співати, скільки схочете.»

Господарський і дипломатичний хист
Отець Остап Нижанківський змінив п’ять сільських парафій, але завжди прагнув повернутися до Львова. Та й брак музичної освіти давався взнаки. Тож подався до Праги й склав іспит у консерваторію. Отримав кваліфікацію “професор співу в учительській семінарії та середніх школах”.
Але шкільна рада Галичини, серед керівництва якої переважали поляки, несхвально сприйняла новину про професора-українця. Тож доки Нижанківський був у Празі, оголосили конкурс на його посаду. А він залишився без засобів до життя. Знову поїхав у провінцію — до парафії.
1900 року Нижанківський повертається на Стрийщину. Спочатку працює парохом-адміністратором с. Дуліби, а через півроку — парохом села Завадова, де раніше парохом був батько його матері Й. Тишинський й де минуло дитинство композитора.
Від 1908-го Остап Нижанківський був у Стрию головою товариства «Просвіта». Коли в місті було засновано політичну організацію «Підгірська Рада», яка  стала «Верховною повітовою політичною організацією», він став заступником голови цього товариства, був і співредактором часописів «Підгірська Рада» й «Господар і промисловість», які виходили в Стрию у 1909–1911 рр. Він мав добрий господарський і дипломатичний хист. Завдяки його зусиллям удалося покращити становище й діяльність стрийського Народного дому, який потрапив у матеріальну скруту через борги перед банком і податки.

Арешт за доносом
Після розпаду Австро-Угорщини в листопаді 1918 року в Галичині розпочалася війна між українцями і поляками — обидва народи хотіли перебрати владу в краї. Навесні 1919-го польські війська витіснили з околиць Стрия частини Української галицької армії та ввійшли до міста. Почалися доноси, арешти, вбивства. Багато стриян, шануючи о. Остапа Нижанківського, застерігали його, пропонували на деякий час заховатися, однак священик був переконаний, що йому нема чого боятись, а тим більше ховатися.
Осипа Бобикевич, сестра Нижанківського, згадувала: “Остап прийшов до нас. Поговорили. І він каже: “Видиш, я безпечний. Я вас беру під свою опіку”. Більше ми вже його не бачили”.
Священика Остапа Нижанківського, який тоді очолював повітовий комісаріат Західно-Української Народної Республіки, арештували 21 травня 1919 року за доносом як “закладника” — військового заручника. У доносі на пароха було зазначено, що в домі Нижанківського є склад зброї. Дулібський священик Лев Шанковський говорив: “Для таких обвинувачень нема найменших підстав: за української влади отець Нижанківський очолював повітову Українську Національну Раду – самоврядну установу, яка не мала нічого спільного з поліційними функціями. Виходить, що якийсь місцевий герой обвинуватив священика у воєнних злочинах, за які польові суди всіх армій карають смертю”.
Таким “героєм” виявився один із провідників польського підпілля стрийський промисловець, онімечений поляк Ян Веркштайн, якому як в’язневі нова українська влада 1918–1919 рр. подарувала життя. Такою була його віддяка …

Дике побоїще
Нижанківського утримували в будинку польової жандармерії. Уранці 22 травня 1919 року отець Остап передав родичам записку: “Сеї ночі українці замордували в Дашаві польського ксьондза й органісту. Супроти того моя доля як закладника запечатана (тобто визначена. — Авт.). Передаю поквітовання на готівку, яке лишило мені військо під час ревізії в Завадові. Гроші “Каси Задаткової”. Бідна моя Галя, опікуйтеся нею!”
Того ж ранку охорона вивела Нижанківського з в’язниці. Свідок описував ті події: “Солдати вивели його за місто й при дорозі, яка провадить на нове стрийське кладовище, в місці, де дорога перетинається зі залізничними рейками, затримали його й повідомили, що він засуджений на смерть через розстріл… На мить у нечисленних очевидців з’явилась надія, коли за зникаючими силуетами священика і жовнірів мигнув силует галопуючого на коні офіцера, який гнав у напрямі провадженої жертви… Телеграма із Львова з наказом звільнити о. Остапа Нижанківського з-під варти, прийшла до Стрия із запізненням. Остап Нижанківський прийняв смерть мужньо”.
Так, на превелике нещастя, телеграма від львівського командування про звільнення священика надійшла через кілька годин після страти.
Майно покійного в Завадові вантажили на підводи вояки армії Зелінського. Музичну бібліотеку та книги викидали з шафи й топтали. Подвір’я перетворилися на дике побоїще. На городі варвари шукали срібло й золото, яке, згідно з доносом, нібито закопав покійний.
Помічник о. Нижанківського учитель П. Кобат з цього приводу писав: “Такого жаху знищення й вандалізму я не бачив. Чернь, чужа й наша, топтала музичні твори покійника, а дощ, наче союзник скаженого ворога, змивав чорнило з нотного паперу, щоб затерти сліди духу великого композитора і музичного діяча, що його мала українська нація. Хотіли цим вороги знищити культурний доробок автохтонів Галицької землі. Ніхто з людей-гієн не мав милосердя й розуміння пам’яті великого творчого духу. Тільки вітерець скрадався тихцем, брав на свої легкі крила картки нотного паперу та розносив їх по всій нашій землі”.

Символ долі нашого народу
Із великими труднощами вдалося убитій горем вдові о. Нижанківського отримати дозвіл влади на відкопання тіла та поховання Остапа на Стрийському цвинтарі. Не було на похороні трьох синів отця Нижанківського, які в той час воювали у лавах Української Галицької армії. Поховали композитора на міському цвинтарі в гробівці родини Бобикевичів, а через вісім років його труну було перенесено в окремо збудований гробівець.
У чому ж польський військово-польовий суд звинуватив о. Нижанківського, достеменно не відомо. Варто зауважити, що після війни громадська думка стрийських поляків була однозначною: страта священика, внука героя польського повстання 1831-го, чесного й толерантного чоловіка – ганьба для Польщі. Та поки О. Нижанківський був живий, заступитися за нього не було кому. Скаргу його дружини польська прокуратура залишила без відповіді. А дирекція поліції у Львові конфіскувала навіть плакат із повідомленням про виступ українських хорів на панахиді на честь Остапа Нижанківського.
Трагічна смерть Остапа Нижанківського справила гнітюче враження на українську спільноту. Просвітянин Іван Боднарук писав: “Заплакали не тільки його друзі, а й колишні вороги. Трагедія Нижанківського, збігшись із трагедією України, стала наче символом долі нашого народу. Смерть композитора була епілогом визвольних змагань галицьких українців і своїм жахом віщувала довгі роки страшного лихоліття, яке настало для народу після смерті найкращого його сина”. “Є краса в розкішно розцвілій деревині саду, що видає восени обильні плоди;але є своя поезія також у скошеній раннім морозом цвіті.У якім не вгадати вже буйної краси пахучого маю. Сю передчасно зів’ялу красу змарнованого таланту приходиться нам пом’янути в покійного О.Нижанківського; цим вшануємо його пам’ять краще, ніж ставлячи його на п’єдесталі народного діяча”.

Віталій Степ

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply