Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Sep. 24, 2018

За Іваном Тиктором тужить серце рідного краю

Автор:

|

Липень 18, 2016

|

Рубрика:

За Іваном Тиктором тужить серце рідного краю

Іван Тиктор

Метричні книги села Красного на Бузеччині Львівської області дивом вцілілі після воєн, пожеж і, особливо, після «чистки» архівів відповідними службами, зберегли нам скупі свідчення родоводу Івана Тиктора. Саме ім’я його, як і справа цілого життя, було «репресоване», адже у ще не «возз’єднаній» Західній Україні він належав до найзапекліших антибільшовиків.
З одинадцяти дітей у родині Тикторів вижило семеро. Найбільше поталанило Іванові: батько не пошкодував грошей на його освіту — і після сільської початкової школи хлопець навчається в Рогатинській приватній гімназії «Рідної школи». Іван був у восьмому класі, коли почалася Перша світова. Директор гімназії Михайло Галущинський разом із своїми вихованцям формував перший леґіон Січових Стрільців. Серед сам охотників був і Іван Тиктор. В українському війську дослужився до четаря. Листопадовий іин, українсько-польська війна, падіння ЗУНР, концентраційний табір на Помор’ї. Тикторові було 25 літ, коли він повернувся до Красного, викуплений батьком із полону.
У ті часи мало який українець міг отримати добру освіту, а що вже казати про того, хто воював проти поляків! Матуру Тиктор не склав, тому він опиняється в Третій учительській семінарії, де можна було скласти іспити з кількох дисциплін та отримати право вчителювати. Та на іспиті з історії трапився конфлікт із викладачем, відвертим шовіністом, котрому не сподобалися самостійні думки українця. Тож годі було й думати про вчителювання.
Найдоступнішими для допитливої молоді були різні курси при товаристві «Просвіта» у Львові. Іван Тиктор записався на ті, що навчали азам комерційної справи. Згуртувавши молодь, він відремонтував занедбане приміщення старої церковної крамниці і розмістив там новозаснований кооператив «Сила», кредитну спілку «Українська каса», читальню «Просвіти», кравецькі курси Союзу українок, гурток «Сільський господар», гуртки «Рідної школи», спортивно-руханкове товариство «Сокіл».
Відтак активніше запрацювала місцева «Просвіта» і драматичний гурток, активізувалося доброчинство сільської громади. Громадське піднесення українства викликало занепокоєння у війта Яна Андрушевського. Скориставшись провокацією він опечатав приміщення і на три тижні заарештував «підозрюваних» Івана Тиктора, Андрія Букеду й Івана Ладу.
Діяльність читальні «Просвіти» згодом відновили, навіть дозволили заснувати курси для неписьменних, але було заборонено викладати на них Іванові Тиктору й Андрієві Букеді як політично неблагонадійним.
Із утворенням 1921 року кооперативного видавництва «Червона калина» Тиктор увійшов до виконавчого комітету.
1923-го Іван одружився з Марією Хом’як. За рік у молодого подружжя народжується син Зеновій — первісток, на котрого Тиктор покладав особливі надії, гартуючи його тіло спортивними вправами, а душу — ідеями свободи.
Якби Тиктор просто дбав про свої підприємницькі інтереси і родинний добробут, то міг би спокійно обійтися й одним прибутковим проектом, розширюючи його вплив на теренах, заселених українцями. Але він обрав неміряне до того часу поле діяльності: пресовий наступ на зневіреного, збіднілого, не дуже освіченого читача, затиснутого в щілину між жебрацтвом і національною зневагою.
Іван розумів, що витримати конкуренцію на ринку можна лише тоді, коли ти озброєний новими технологіями. Тому він забезпечив редакцію «Нового часу» телефоном, перший редакційним у Львові, придбав авто для розвезення часописів, устаткував друкарню ротаційною машиною та лінотипами, а при ній відкрив палітурню.
За п’ять років Тиктор започатковує тижневик для чітко визначеної авдиторії — селянства та робітництва. Знаючи з власного досвіду, як важко зрушити з місця до поступу традиційно консервативного селянина, він вигадує безпрограшний хід: страхує передплатникам худобу. Зневажливо назвавши «Народню справу» коров’ячою газетою, недоброзичливці видавця мимохіть виявили і свою зверхність до села, звідки текли молочні ріки у місто. Але рільники, вівчарі, пасічники отримували часопис майже в кожному селі.
1928 рік — це народження нового часопису і народження доньки Наталі. Що б не ставили Тикторові на карб його ідейні опоненти, безсумнівно одне — він усім своїм життям був закорінений у великий селянський рід. Прагнув посіяти зерна прогресу там, де виростав золотий хлібний колос. «Золотий колос» — так назве Іван Тиктор календар-щорічник 1929-го. В ньому збере врожай із усіх нив знання, щоб селянин не стояв по-жебрацьки на узбіччі цивілізованого світу, а долучався до нового способу ведення господарства, дбав про своє здоров’я, віддавав дітей у науку.
1930 року Тиктори замешкали у новому двоповерховому будинку на вул. Пісковій. Підростали діти розцвів і «Дзвіночок» — дитячий часопис, що привчав малечу до добрих справ, спонукав пізнавати навколишній світ і прищеплював любов до читання. Того ж року почулося дзумкання «Комара» — сатирично-гумористичного журналу за редакцією й ілюстаціями Едварда Козака, в якому відбивалися, як у дзеркалі, «маркантні риси нашого життя-буття».
Наступний медійний проект Тиктора — часопис «Наш прапор» — був започаткований 1932-го. Його передплачували всі читальні «Просвіти» і не лише тому, що до нього додавався безплатно том «Української бібліотеки»: в цьому виданні публікувалися матеріали про всі найгучніші судові політичні процеси, які підтверджували спротив національно свідомої молоді.
1934 року Іван вчергове виявив непоступливість натури — заснував часопис «Наш лемко» у відповідь на намагання спольщити мешканців Лемковини і видав «Першу лемківську читанку». То був рік його найбільшого видавничого успіху — рік, коли постав концерн «Українська преса». Прибутки від часописів Тиктор вкладав у видавничі проекти, наймонументальніші серед яких — «Велика історія України», «Історія української культури», «Історія українського війська», «Велика всесвітня історія». З цими виданнями пов’язані імена Івана Крип’якевича, Миколи Голубця, Володимира Барвінського, Степана Чарнецького, генерала Капустянського, сотника Гнаткевича, сотника Думіна, капітана-лейтенанта Шрамченка.
«Золотий вересень» зруйнував Тикторів підприємницький поступ. Останнє число «Нового часу» вийшло під бомбування Львова німецькими літаками 12 вересня 1939-го. Прийшла влада конфіскувала приміщення, друкарню, запаси паперу і навіть помешкання, залишивши для дружини і двох дітей одну маленьку кімнату. Іван був змушений покинути рідню і втекти до Кракова. Там його амбіції підприємця не отримали розвою: німецька влада не дозволила організувати видавництво. Тиктор же не може нидіти в бездіяльності і стає управителем «Українського видавництва» при Українському центральному комітеті.
На початку 1941 року він таки засновує свою справу — українське релігійне видавництво «Нове життя», двічі на місяць виходить журнал «Воскресення», а згодом і десять книжечок тієї ж тематики. В червні видавець повертається до Львова і передає всі справи «Нового життя» отцям-студитам.
Чому він усе кидає і нелегально дістається Києва? Хоче закласти видавництво у столиці? Зараз важко сказати. Можливо, то були пошуки сина Зеновія, котрий пропав безвісти, перейшовши кордон у числі підпільників-оунівців, котрі планували вибороти українську незалежність.
Із Києва Тиктор приїздить до Рівного і поринає у звичні турботи: видавництво «Волинь» випускає часопис із такою ж назвою за редакцією Уласа Самчука. Удавана німцями прихильність до українців згодом змінюється на відвертий терор, а видавнича активність викликає хворобливу підозріливість. Тиктор як український видавець становить для них небезпеку. Спочатку арештували Уласа Самчука, потім й Івана з багатьма працівниками видавництва. З весни до осені Тиктор пробув у німецькій в’язниці. 12 листопада 1943-го його випустили з-за ґрат, а 18-го розстріляли 870 в’язнів-українців.
Своє 50-ліття видавець зустрів в еміґрації. Він із дружиною та донькою кілька років прожив у Австрії, де ніяк не міг знайти застосування своїм практичним здібностям. З 1948-го року Іван замешкав у Канаді, де став діловим управителем часопису «Новий шлях», а згодом відновив самостійне підприємництво.
Тиктор не претендував на якийсь універсальний бізнес, щоб вписатися в канадське життя та розбагатіти. Він був людиною ідеї і хотів бачити такими інших українців, аби вони не асимілювалися під тиском обставин. Тому перше Тикторове видання на чужині — «Велика історія України». Потім вийшли «Історія українського війська», «Історія української культури» як підтвердження того, що видавець ще при силі.
Помер він 26 серпня 1982 року в Канаді, похований на цвинтарі «Гора спокою» в Торонто. Спочиває біля рідних — дружини Марії, доньки Наталі та зятя Лева Кавулі. На надмогильній плиті викарбувано й ім’я сина Зеновія. З того часу за ними тужить серце рідного краю.

Оксана Думанська, Західна інформаційна корпорація

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...