Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 22, 2019

Ювілей Скрипника й наша незавидна сучасність

Автор:

|

Липень 19, 2012

|

Рубрика:

Ювілей Скрипника й наша незавидна сучасність

Чого ви повертаєтесь і так жалкенько по-рабськи усміхаєтесь до російського міщанина? Все одно п’ять з плюсом не поставить.

М. Хвильовий

 Цього року виповнилося 140 років від дня народження, а на наступний припадає 80-річчя трагічної смерті Миколи Скрипника. Так складається, що характерною рисою історії України не лише

ХХ ст., але й інших часів аж до наших днів була та є національна меншовартість, а окремим постатям різних періодів, чиї дії були як позитивними, так і подеколи неґативними, притаманна суперечливість у поглядах. На мою думку, треба пригадувати ці протиріччя, щоб із них робити відповідні висновки. Тодішня дійсність була значно складнішою, ніж дехто собі спрощено уявляє.

Одним із представників суперечливих поглядів був і Микола Скрипник. Це — надзвичайно цікава постать, і важко зрозуміти його ускладнений світогляд і дії. Він обіймав різні державні посади, був головою Народного секретаріату (першого уряду радянської України), наркомом внутрішніх справ, юстиції та генеральним прокурором, із березня 1918 року — головою Держ­плану УСРР, від

1921-го працював на відповідальних посадах, а увійшов у історію як міністр освіти (1927—1933), що виконав гігантську роботу на ниві національно-культурного розвитку України та сприяв національному відродженню.

Скрипник працював у вкрай складних політичних умовах, а для української науки зробив дуже багато. Він — повна протилежність виконувача обов’язків сучасного міністра освіти Дмитра Табачника, який працює в догідних умовах, а завдає українській науці колосальної шкоди. Цей крайній українофоб у підступний спосіб руйнує освіту та впроваджує антипедагогічні засоби у виховному процесі в українському шкільництві. Тому на противагу варто пригадати Миколу Скрипника, який хоч і був окалічений комуністичною ідеолоґією, а все-таки зробив більше, ніж Табачник, який працює в незалежній Україні.

Mикола Скрипник народився 25 січня 1872 року в селі Ясинуватому Бахмутського повіту Катеринославської губернії (тепер — місто Ясинувата в Донецькій області) у родині Олексія Скрипника,службовця-залізничника. Початкову освіту здобував у двокласній сільській школі. Далі навчався в Ізюмській реальній школі, з якої був виключений за революційну діяльність серед українських селян.

У той період Микола вивчає українську історію, літературу, зокрема детально знайомиться з творами Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша й інших українських письменників. 1900 року він склав у Курську екстерном іспит за курс реальної школи та вступив до Технологічного інституту в Петербурзі, де став членом української громади, але скоро від неї відійшов, був заманений комуністичними гаслами та приєднався до комуністичного крила російської соціал-демократії.

За політичну приналежність Скрипник уперше був заарештований1901-го.

До речі, на його рахунку — 17 арештів, сім заслань, шість утеч і смертний вирок. 1917 року він став членом головного штабу Жовтневої революції — Петроградського військово-революційного комітету, а також членом комісії з організації Вищої ради народного господарства. У грудні 1917-го на більшовицькому з’їзді рад у Харкові його було заочно обрано членом першого радянського уряду в Україні (Народного секретаріату), де він обіймав посади секретаря торгівлі й промисловості, праці та закордонних справ.

З ініціативи Скрипника 1920 року було ухвалено Постанову «Про запровадження української мови в школи й радянські установи». У цьому документі підкреслювалось, що «українська мова як мова більшості населення України має в УСРР загальнодержавне значення». Цю тезу було підтверджено на X з’їзді РКП(б) 1921-го, де йшлося також і про мову Білорусі. (Навіть тодішні більшовики на початку не йшли проти історії народу та не руйнували української мови, як це почав робити режим Януковича.) Далі було сказано, що якщо в містах України досі ще переважають російські елементи, то з плином часу ці міста будуть неминуче українізовані. Для прикладу подається інформація, що років 50 тому всі міста Угорщини мали німецький характер, тепер вони мадяризовані. Те саме буде й в Україні та Білорусі, де дотепер російськомовні елементи переважають над корінною нацією.

Таким чином, із 1 серпня 1923 року розпочалася українізація, яка насправді не існувала довго, але тоді, власне, повіяло національним духом. У той період усе ж таки твердо було постановлено, що кожен державний урядовець зобов’язаний був володіти українською мовою, інакше він не міг обіймати державних посад. Молодь, яка вступала до університету, інституту або вищої школи, мала скласти іспит з української мови. Про це пишу, щоби нагадати українофобові Табачнику та йому подібним, як саме навіть злочинна комуністична система ставилася до мови корінної нації.

Я далекий від того, щоб ідеалізувати цю ворожу систему. Це — яскравий приклад для таких мовних анальфабетів, як прем’єр-міністр України Азаров, який глумиться й зневажає українську мову та наразі ще не сів на лаву підсудних. Так само, як ходять іще на волі Колесниченко та Ківалов (Підрахуй), ініціатори мовного заколоту в Україні.

Пригадаймо також, що 15 лютого 1921 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення «Про українську мову», яку підтримали Раковський, Мануїльський, Молотов і інші. За кілька років українізація досягла значних успіхів. 1929-го понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих навчальних закладів вели навчання суто українською мовою. Прокляття Валуєвсько-Емських указів про заборону української мови було зняте із суспільства. На цей час припадає поява значної кількості українських шкіл на Кубані, Вороніжчині, Курщині, у Казахстані тощо.

Потреби україномовної освіти забезпечила поява великої кількості підручників з української мови, серед авторів яких були видатні мовознавці Олена Курило, Олекса Синявський, Микола Сулима й інші. У нарисі про Олену Курило мовознавець Юрій Шевельов згадує її «Початкову граматику української мови», яка видавалась і перевидавалася безперервно в 1918—1926 рр. «Студійована без перебільшення мільйонами українських школярів, — пише мовознавець, — ця книжка своїми одинадцятьма виданнями лишила, може, більший слід у свідомості покоління тих років, ніж багато інших книжок. Це не була наукова праця, це був практичний підручник для дітей, він не давав наукової системи й не претендував на сувору науковість методи, але він будив любов до своєї країни й мови й защеплював норми цієї мови».

Не менш успішним було впровадження української мови і в інших сферах культурного будівництва. Поступ україномовної преси в 1920-х рр. засвідчують такі дані: 1922-го з усіх публікованих в Україні книжок лише 27 % друкувалося українською мовою, цією ж мовою виходило близько десяти газет і інших часописів. До 1927-го українською мовою видавалося понад половину всіх книжок, а 1933 року 373 з 426 газет виходили українською мовою — і це не порівнянне зі станом справ під час режиму Януковича.

Серед Постійних комісій, які було створено 26 листопада 1918 року, до лексикографічних належали: Постійна комісія для складання словника живої української мови під керівництвом акад. А. Крим-ського та Постійна комісія для складання історичного словника української мови, яку очолював проф. Є. Тимченко. 1919 року в системі Академії наук було створено «Правописно-термінологічну комісію», 1921-го — Інститут української наукової мови. Протягом 1925—1928 рр. було надруковано два українсько-російських і чотири російсько-українських словники. З українсько-російських найважливішим було видання доповненого Грінченкового «Словаря української мови», над яким працювали С. Єфремов і А. Ніковський (вийшли три томи, А — Н, Київ, 1927—1928). Як зазначали в передмові упорядники словника В. Ганцов, Г. Голоскевич і М. Грінченкова, він «в українських своїх перекладах живовидячки відбиває той великий поступ, що зробила українська літературна мова протягом останніх десятиліть, а надто останніх років, коли вона сталася органом широкого культурного і державного вжитку». Лише в 1918—1933 рр. було видано 83 термінологічних словники.

Слід наголосити, що колосально корисну роботу серед інших провадив сам Скрипник. Дуже активну літературно-політичну діяльність в 1925—1928 рр. розпочав Микола Хвильовий (1893—1933), який указував на потребу зв’язків зі Західною Європою. Він кинув гасло «Геть від Москви!», проголошуючи боротьбу з культурною супремацією Москви.

На жаль, цей період ренесансу комуністи криваво зупинили. За наказом Москви влада окреслила свої межі та визначила напрямки. Треба було діяти під її диктатом, тобто діялося те, що знову починається зараз в Україні. Тоді, як і тепер, народжувалася трагедія української нації. Сильніші за характером діячі, що не корилися, пішли під розстріл або самі наклали на себе руки. Інших підступно ув’язнили, а слабодухи зламалися та подалися на службу до режиму.

Тоді штучно відбувся надуманий так званий процес Спілки визволення України (СВУ), у якому було майже повністю знищено весь духовний цвіт нації. Лише в листопаді 1937-го на Соловках сталінські негідники розстріляли 1 111 провідних діячів України. Серед них були Лесь Курбас, Микола Зеров, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, уся родина Крушельницьких і інші. Варто пригадати, що 8 липня 1919 року був убитий Володимир Науменко (1852—1919) — видатний учений, педагог, журналіст, громадський діяч і міністр освіти в уряді гетьмана Скоропадського. Попри протести проти його арешту членів Академії наук В. Вернадського, А. Кримського та інших, за вироком судової «тройки» Науменка таки розстріляли.

Ще довго можна продовжувати реєстр закатованих. Про ці репресії написано багато. Словом, Україна заплатила страшну ціну за перебування в складі Радянського Союзу. Неможливо перелічити жертв. Лише капітан ЧК Матвєєв протягом кількох місяців щодня розстрілював близько 200 осіб. А з урахуванням штучно створюваних голодоморів, заслань і інших катаклізмів у долі нашого народу — показник жертв вражаючий.

Повертаючись до нашої теми, зазначу, що 6 вересня 1928 року Микола Скрипник підписав текст «Українського правопису», надавши йому обов’язковості в Україні. Правопис був надрукований і запроваджений у практику 1929 року, його тепер називають «харківським», або «скрипниківським», оскільки головна організаційна роль у його підготовці й затвердженні належала міністрові освіти Скрипнику. За оцінкою українського мовознавця Василя Німчука, цей правопис ґрунтувався на справді наукових засадах, без жодного політичного, «ідейного» присмаку. Він був добре продуманий та опрацьований.

Діяльність М. Скрипника на посаді народного міністра освіти, яку він обійняв 1927 року (а перед тим працював у складі Комісії у справі українізації, утвореної у квітні 1925-го при Політбюро ЦК КП(б)У),потребує окремого й ширшого обговорення. Керуючи всією мовно-культурною політикою, Скрипник у зазначений період своєї діяльності, безперечно, обстоював національні інтереси України. Найґрунтовніше його програму мовно-культурного будівництва було викладено в доповіді «Перебудовними шляхами», виголошеній на Першій Всеукраїнській конференції культурно-освітніх працівників нац­меншин 20 травня 1931 року. Головною настановою зазначеної програми була теза про УСРР як моноетнічну країну, у якій титульний етнос — українці — становить абсолютну більшість.

«Коли взяти УСРР, її національний склад, — зазначав Скрипник, — то понад 80 % усього населення країни належить до однієї національності — української, і менш як 20 % населення України належить до національних меншостей. У нас, в Україні, найбільший відсоток, понад 80 %, цілого населення, — українці. Тому державною мовою повин­на бути виключно українська. Пора покінчити з вкоріненою у свідомості імперською ідеолоґією з російською насаджуваною мовою як надмовою, бо такий підхід провадить до мовного шовінізму та до русифікації».

У книзі дослідника більшовицької мовної політики В. Алпатова наведено окремі приклади адміністративних покарань, застосовуваних в Україні під час перебування Скрипника на керівній посаді міністра освіти до тих викладачів вищих навчальних закладів, які іґнорували вимогу переведення викладання на українську мову. Згідно з його інформацією, 1928 року професора Київського політехнічного інституту Я. Марковича було заарештовано й після року утримання у в’язниці вислано до Нижнього Новгорода за небажання читати українською мовою лекції зі свого технічного курсу. Проводилася державна політика, спрямована на відродження нації, яка була переслідувана окупаційними режимами в попередні періоди.

Юрій Шевельов у своїх спогадах писав: «Виступи М. Скрипника в роки українізації, очевидцем яких він був, дали виразний портрет і характеристику цієї непересічної особистості. Скрипник не був добрим промовцем, він затинався, шукав слів, часто повторював те саме слово (зокрема, запало в пам’ять, як часто він повторював слово «терен», що прийшло з Галичини й було мені, харків’янинові, чуже. Але говорив він становчо, коли можна так сказати, нещадно, кожне слово ніби вбиваючи в авдиторію. Ця манера разом із його обличчям, мефістофелівськи гострим підборіддям і списами кінців вусів у моїй уяві більше відповідали його давнішнім посадам у ЧК і в Нарком’юсті, аніж постаті міністра освіти. Але, очевидно, й освіта може бути різного стилю…»

Такий міністр відіграв свою позитивну роль. Він у своєму єстві намагався зберігати моральний ритм національного організму, який «пливе з тисячоліть». Навіть інколи виходив далеко за межі комуністичного запаморочення та матеріалістичного нігілізму. Хотів відновити ґенофонд українців, які в різні періоди зазнали національних утрат.

Після сфабрикованого процесу СВУ, на яко­му було засуджено акад. С. Єфремова й цілу групу вчених, до складу Всеукраїнської академії наук (ВУАН) було тоді приєднано М. Скрипника разом із О. Шліхтером і В. Затонським нібито для посилення наукової роботи, але плани червоної Москви були іншими. Уже 28—30 листопада 1929 року вона домоглася запевнення, що ВУАН ітиме твердо й непохитно соціалістично-марксистсько-ленінським ідеолоґічним шляхом. Тодішній керівник Науково-дослідного інституту мовознавства Г. Ткаченко звинуватив своїх попередників у тому, що «вся мовознавча робота, усі шукання не були пов’язані з потребами соціалістичного будів­ництва».

На тому етапі сам Скрипник теж стояв на ґрунті комуністичної ідео­лоґії, хоча й відрізнявся від багатьох діячів, різко критикуючи російський великодержавний шовінізм. Ще з більшовицьким ентузіазмом він доповідав на Першій Всеукраїнській конференції культурно-освітніх працівників нац­меншин 20 травня 1931 року, де між іншим заявив, що українізація йде в доброму напрямку та поборює русифікаторські тенденції. Апелював, щоби нацменшини закріплювали українську мову та долучалися до українських товариств і профспілок. Намагався українізувати садочки й шкільництво в Україні. Він стверджував, що тільки при ґрунтовному знанні української мови можна досягти визначних результатів і зміцнити державу, бо мова є одним із найголовніших пріоритетів свідомості нації.

На українському хлібі виросли такі негідники та пройдисвіти, як Колесниченко й Ківалов, які в незалежній Україні хочуть зламати хребет українській нації за допомогою мовної політики. Якщо цей мовний проект узаконять, тоді автоматично сьогоднішню владу буде визнано нелеґітимною й вона перейде в статус окупантів України. Ці провокатори повинні сісти на лаву підсудних нарівні з ініціаторами голокосту.

Крім мовної політики, Скрипник чимало праці вкладав у об’єднання всіх українських земель. Він велику увагу приділяв питанням життя українців поза УСРР і охоче гуртував навколо себе національно свідомі кадри, що походили зі західноукраїнських земель, особливо з Галичини. Понад те, йому вдалося організувати в Росії 500 українських шкіл і два вищих навчальних заклади.

Активний публіцист, Микола Скрипник допомагав розбудовувати україномовні засоби масової інформації, а притому залишив у багатьох галузях велику кількість брошур, статей і промов, друкованих у пресі та почасти зібраних у незакінченому виданні його творів «Статті й промови»: т. І (1930); т. II, ч. 1 (1929) і ч. 2 (1931); т. IV, ч. 1 (1929), т. V (1930). І хоча Скрипник і припустився численних помилок, усе-таки він добре розумів несправедливість винищення еліти, знущання з народу і причини, які призвели до масового голоду й жертв.

Така діяльність Скрипника суперечила імперським планам Москви, його почали називати «контрреволюційним» діячем з ухилами, а згодом — українським націоналістом. Урешті комуністи піддали Скрипника гострій критиці й звільнили від керівництва освітою. Не бачачи іншого виходу, Скрипник запобіг своїй неминучій ліквідації, скоївши самогубство 7 липня 1933 року. Він помер на руках у Косіора. Два місяці перед тим, 13 травня того ж року, протестуючи проти комуністичного свавілля, застрелився М. Хвильовий. Попри суперечності в політичній діяльності та поглядах як Скрипника, так і Хвильового, згодом українці оточили їхні імена ореолами борців за українство у вельми важких умовах. На їхній авторитет посилалися й діячі українського опору останніх десятиліть, зокрема шістдесятники.

Тепер, коли в Україні знову відроджується тоталітаризм і піднімають голови реакційні сили, які починаючи від мови намагаються гнобити й роз’єднувати наш народ і йдуть у бік фашизації життя в Україні, мені пригадується книга «Хочу жити!» Данила Чайковського, у якій розказується про неволю людини в концтаборі. Ця невеличка, на півтори сотні сторінок, книжка під сучасну пору стає для нас, українців, актуальною як ніколи: «Від нищення мови немов наростає наш національний боляк, і не перешкодити тому божевільному болякові та глумові, цей боляк допровадить до національної катастрофи. Після двайцяти років нашої незалежності усякі холуї, які ссуть з тої незалежної України останні соки, намагаються втовкмачити нам, українцям, у голови, що наша мова не здатна і незрозуміла, щоб обслужити нею всіх громадян, які обрали Україну за свою Батьківщину».

Усі ми добре па­м’я­таємо про жертви 1930-х років, брехливі лозунґи ідеолоґів комунізму, що виморили голодом близько 10 млн українців. І тепер цей злочин верхівка намагається частково приховати. Творці мовного заколоту саме із цього періоду беруть приклад для своєї реакційно-злочинної діяльності. Сучасні магнати, які дорвалися до влади, здобули свої маєтки незаконно. Усе це було напрацьоване рабською працею, кров’ю й потом наших дідів і батьків. Олігархи-магнати плоди з тих маєтків вивозять переважно за межі України. Нам про все те треба не лише знати, але й уміти громадою тому протистояти. За Данилом Чайковським із книжки «Хочу жити!» треба робити правильні висновки.

Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...