Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 20, 2020

Юрко Тютюнник — «дзеркало» українця

Автор:

|

Жовтень 17, 2020

|

Рубрика:

Юрко Тютюнник — «дзеркало» українця
Юрко Тютюнник

20 жовтня 90 років тому в Москві розстріляли генерала армії Української Народної Республіки (УНР), котрий воював як за Україну, так і проти неї, тож приніс їй неабияку користь і завдав такої ж шкоди.

Нащадок Шевченка?
Найвідоміший із українських генералів Юрко Тютюнник, котрий народився 20 квітня 1891-го в Будищах на Звенигородщині, заслужив на згадку з нагоди його небуденної річниці, найяскравіше продемонструвавши, крім свого військового й інших талантів, ще й далеко не найкращі риси українського менталітету. Бо, як і багато хто з українців, одвічних індивідуалістів, передусім переймався собою.
А тих, кого згуртував навколо себе своїми організаторським, ораторським і літературним хистом, використовував як розмінні монети у торгах із ворогами. Але зазнав неминучої невдачі, яка нікого нічому не навчила.
Його біографи запевняють, що по материнській лінії він доводився онуком сестрі Тараса Шевченка Ярині. А успадкувавши від її діда-гайдамаки його волелюбність, ще 11-річним його заарештували разом із його батьком-селянином і братами за «мазепинство».
Дослідник Володимир Горак з’ясував: «У юнацькі роки майбутній український воєначальник захоплювався садівництвом і бджільництвом, чому значною мірою посприяв його вчитель, видатний селекціонер Симиренко. Життя, здавалося, готувало Юркові суто мирну професію, далеку від грізних військових баталій. Але все склалося зовсім інакше. 1913 року Тютюнник вже служив в царській армії, а пізніше взяв участь у Першій світовій війні, здобувши чин поручика».
А після того, як 1917-го в Петрограді скинули царя, з ентузіазмом підтримав відродження національного життя України. Зокрема, разом із своїми однодумцями створив у Сімферополі клуб воїнів-українців та український полк ім. Петра Дорошенка.
Енергійна діяльність принесла йому популярність серед національно свідомих вояків. Тютюнника обрали делегатом 2-го Всеукраїнського військового з’їзду, який ввів його до складу Центральної Ради й призначив головою військово-технічної комісію Всеукраїнської ради військових депутатів. Входив і до політради генерального військового секретаріату (тобто міністерства).
А на початку 1918 року очолив Звенигородський Кіш «вільного козацтва» — масової напівмілітарної організації українського селянства. Коли значна кількість керівництва УНР оголосила вигідний комуністам нейтралітет, «вільні козаки» завдали кілька нищівних ударів восьмитисячній 8-й радянській армії.
Коли ж німці домоглися від Центральної Ради розпуску «вільних козаків» і розпочали реквізувати у селян хліб, став співорганізатором збройного повстання проти чужинців. А після його поразки очолив Революційний штаб Києва, до складу якого увійшли однопартійці Тютюнника, українські есери-боротьбисти, та більшовики, котрі півроку перед тим розстрілювали українців.
Відтак і його стосуються його рядки: «Наші провідники любили Росію. Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи це була любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо, підсвідома, любов до Росії».

Червоноармієць
Контррозвідники гетьмана Скоропадського схопили Тютюнника та засудили до розстрілу. Але він, роззброївши разом із іншими в’язнями конвоїрів, узяв спільно з вояками Симона Петлюри участь у визволенні Києва від гетьманців.
Коли ж уряд УНР вивів на вимогу Антанти зі свого складу есерів, ті, втративши керівні посади в Українській Народній Республіці, спробували посісти їх у… совєтській. Наче сьогоднішні депутати українського парламенту, які перебігають із однієї фракції чи партії в інші.
А утворивши спільно з більшовиками Революційний комітет, вони призначили Тютюнника командувати Правобережною Червоною Армією, в якій було не більше 300 вояків. Хтозна, що переважило його патріотизм — зневіра в кар’єрі в УНР після того, як став у ній разом із іншими есерами ізгоєм, надія повернути втрачене в Червоній армії, яка перемагала, довіра більшовикам чи усі ці причини разом, але він «визволяв» Київ ще й від українців.
Потрапивши до них у полон, був засуджений до розстрілу за зраду, але також загітував їх перейти на бік більшовиків. Коли очолив штаб групи військ УНР есера Ничипора Григор’єва (справжнє прізвище — Серветник), то й вона стала бригадою Червоної армії, пролила немало української крові, а оголивши фронт, сприяла витісненню армії УНР на Волинь.
Володимир Горак з’ясував: «Для Ничипора Григор’єва прибуття Юрка Тютюнника стало справжнім подарунком долі. Начштабові були притаманні безперечний стратегічний талант, рішучість, вміння прекрасно вести переговори з інтервентами. Пізніше Юрій свідчив, що взяв на себе загальне керівництво григор’євською бригадою. Після взяття григор’євцями Одеси Тютюнника призначили комендантом цього великого міста. Однак уже 8 травня червоний начдив Григор’єв підняв велике повстання проти комуністів». 
За даними авторів «Короткого довідника з історії України», Тютюнник навіть удостоївся ордена Червоного прапора за те, що прогнав із Одеси війська Антанти. Але, з його слів, саме він переконав Григор’єва повстати проти «червоних». Та якби вони обоє не порвали з більшовиками, то їх розтерзали б їхні ж вояки, у чиїх родичів-селян вигрібали тоді зерно продзагони з Москви, убиваючи тих, хто опирався.
До того ж, більшовики не поспішали ділитися владою з есерами. Навпаки — знищували за «партизанщину» тих із них, хто були командирами Червоної армії.

Кидання «Фігаро»
Для того, аби Тютюнник і Григор’єв не повстали, саме їх послали рятувати від Антанти Угорську совєтську республіку. Але перший із них після загибелі другого привів тисячі повстанців в армію УНР, за що удостоївся звання полковника (згодом — генерал-хорунжого) та посади командира дивізії. А невдовзі — групи військ, до складу яких входили три дивізії.
Коли ж армію УНР відтіснили до Збруча, саме він наполіг на першому Зимовому поході її найвідчайдушніших вояків по запіллі ворога. Керував ним уже як перший заступник командуючого армії УНР, а Петлюра нагородив за нього Тютюнника та його дружину, медсестру Віру, орденами Залізного Хреста. Але їхні сучасники свідчили, що генерал мало не усунув тоді главу Директорії, аби очолити Україну після її визволення.
А 1921-го повів 1,5 тис. напівбосих і недостатньо озброєних героїв у другий Зимовий похід як командувач Повстанською армією. 359 її вояків, котрі потрапили в полон, за відмову вступати до Червоної армії розстріляли, натомість їхній командувач після того, як чекісти заманили його 1923-го в УРСР для керівництва фіктивним повстанським центром, викладав військову тактику в школі… червоних командирів.
Зокрема, вчив їх воювати з повстанцями, котрі ще не склали зброї. І каявся перед більшовиками в книзі спогадів «З поляками проти Вкраїни» і навіть зігравши самого себе у фільмі «Пілсудський купив Петлюру».
Працюючи старшим редактором художніх фільмів Всеукраїнського фотокіноуправління, писав сценарії, зокрема, для стрічки колишнього есера та сотника армії УНР Олександра Довженка «Звенигора», яка започаткувала так зване поетичне українське кіно. А невдовзі після того, як став секретарем-інспектора ревізійної комісії Всеукраїнського акціонерного товариства торгівлі в Харкові, 12 лютого 1929 року його заарештували слідчі Об’єднаного державного політичного управління, яке згодом кілька разів перейменували (остання його назва — Комітет державної безпеки).
Тютюнник заявив їм на допиті: «Від своїх поглядів не відмовлявся й досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова (головний ідеолог українського інтегрального націоналізму. — Авт.) не змінилися, то я до них ставлюся, як і раніше. Тобто, поділяв і поділяю».
Йому інкримінували «пропаґанду українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу» й відправили для «дорозслідування справи» до Москви, де його 20 жовтня 1930 року розстріляли. А його внучатому небожу, письменнику Григорію Тютюннику, вкоротили життя переслідуваннями 1960-го. Іншого, Григіра, довели до самогубства 1980 року.
Як повідомляв «Міст», пам’ять про генералів УНР бережуть у Сомерсеті.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online