Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 18, 2019

Якби не Гребінка — не мали би Шевченка. Замінив йому університет і спонукав його творити

Автор:

|

Лютий 02, 2012

|

Рубрика:

Якби не Гребінка — не мали би Шевченка.  Замінив йому університет  і спонукав його творити

2 лютого минає рівно два століття відтоді, як у родинному маєтку «Убєжище» (тепер — село Мар’янівка) на Полтавщині народився Євген Гребінка — поет, прозаїк, видавець і один із «винуватців» викупу Тараса Шевченка з кріпацтва. Ще й домігся видання його «Кобзаря» клопотаннями, без яких ця «Книга книг» українців навряд чи побачила би світ.

«Душею їх був»

Лише 36 років прожив Гребінка, але ввійшов до історії своєї Вітчизни не лише виданням 1841-го першої антології української літератури — альманаху «Ластівка», а також «пречудовими», за оцінкою Івана Франка, байками, які кожен українець читав хоча б у свої шкільні роки.

Якби не він, то навряд чи, за словами культуролога Оксани Забужко, твори Шевченка би «вчинили коперниківський переворот в історії української самосвідомості». Київська газета «День» написала 26 грудня 2008 року: «Для справедливого уявлення про масштаби заслуг Євгена Павловича перед Україною досить буде, мабуть, згадати лише про те, що саме завдяки в першу чергу його ініціативі, його зусиллям з’явилося на світ перше видання Шевченкового «Кобзаря».

А розпочалося все з того, що спершу зі Шевченком познайомився художник Іван Сошенко з Богуслава на Київщині. Про те, що було далі, писав історик Омелян Пріцак: «Зустріч зі Сошенком була вирішальною в подальшому житті Шевченка. Сошенко не тільки заопікувався краянином, але й через деякий час увів його до «малоросійської мафії» столиці. У той час жило там чимало людей з України, що навіть займали високі становища в імперській системі, особливо в наукових і мистецьких колах. Душею їх був письменник Євген Гребінка. У його домі відбувалися літературні вечори, у яких брала участь «сметанка» інтелектуальної еліти столиці».

Гребінка й познайомив Шевченка із впливовими земляками в мистецькому світі. Зокрема, із Василем Григоровичем із Полтавщини, котрий був тоді конференс-секретарем петербурзької Академії мистецтв, вільним слухачем якої він прийняв Шевченка, за що вдостоївся від нього зізнання в поемі «Гайдамаки»:

«Якби не він спіткав мене

При лихій годині,

Давно б досі заховали

В снігу на чужині,

Заховали б та й сказали:

«Так… якесь ледащо».

Якби Гребінка не звів Шевченка зі своїми друзями, ті б не організували його звільнення з кріпацтва. Але міф про його викуп царем Миколою І є далеким від правди. Дослідник Олександр Відоменко встановив, що той, вигравши в лотерею право придбати портрет (офіційно написаний Карлом Брюлловим, але, подейкують, закінчений Сошенком) свого вчителя, поета Василя Жуковського, за 2 500 рублів, які вимагав за Шевченка кріпосник Енгельгардт, дав за нього лише… тисячу. Тож її йому повернули. За свідченнями письменника Григорія Данилевського, потрібну для викупу Шевченка суму було роздобуто зусиллями зовсім іншого Миколи — Гоголя, котрий навчався в Ніжинській гімназії вищих наук тоді ж, коли й Гребінка.

Тарасові «університети»

Друг і біограф Шевченка Михайло Чалий свідчив: «Знайомство з такими людьми не могло не вплинути на розвиток юнака. Розмови, почуті в них у домі, книжки, одержувані від Гребінки, швидко розвинули його». А Омелян Пріцак стверджував: «Не можна переоцінити значення зустрічі молодого Шевченка з Гребінкою. Саме від Гребінки Шевченко вперше дізнався, що українська народна пісня, яка була улюбленою невідступною товаришкою його життя, є у великій пошані в літераторів: вони записують її, друкують і вивчають так, як твори поетів». Приміром, 1819 року грузинський князь Микола Цертелєв, який народився на Полтавщині, видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песен». А 1827-го й 1834-го Михайло Максимович із Черкащини, відповідно, — «Малороссийские песни» й «Украинские народные песни», знайомство з якими буквально окрилило Шевченка.

А позаяк він, як нагадував О. Пріцак, «мав, коли його насильно вирвали з батьківщини, усього 14 років», то, доходить висновку історик, «не менш важливим (а може, і більш важливим) джерелом «народності» Шевченка була його захоплююча й наполеглива праця над собою в бібліотеці гостинного дому його ментора Гребінки в Петербурзі в 1836—1840 рр.». Тим більше що той мав досвід педагогіки — викладав у військових навчальних закладах і Інституті корпусу гірничих інженерів.

Винятково в бібліотеці Гребінки, як наполягав О. Пріцак, «Тарас мав змогу вивчати великі збірки творів як українського фольклору, так і тодішніх романтичних українських, польських і російських авторів». Це й були Тарасові «університети», вважав історик.

«У Гребінки Шевченко відкрив, що існує друкована ориґінальна література мовою народних пісень, — продовжував Омелян Пріцак. — Гребінка дав Тарасові прочитати «Енеїду» Котляревського й твори інших українських авторів, особливо харківських романтиків, у першу чергу Григорія Квітки-Основ’яненка. Також завдяки Гребінці Шевченкові дісталася в руки «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського, звідки він дізнався, що Україна має свою історію. Шевченкова історична свідомість остаточно окреслилася 1839 року, коли він мав змогу ознайомитися з рукописною «Історією Русів». Шевченко зрозумів основну суть і ідеологію «Історії Русів» і блискуче її розвинув».

«Баба-повитуха» української літератури

Омелян Пріцак зауважив також, що «багатьма художніми стимулами для тем, образів і деталей Шевченко у своїх ранніх творах завдячував власне Гребінці». І що «без стимулів Гребінки, мабуть, не було би спроможності йому, генієві, реалізуватися». І що «Шевченко почав вправлятися у віршуванні під враженням своєї зустрічі з українськими творами в Гребінки (липень 1836-го)». І що «за звичкою художника, він почав робити собі власні поетичні етюди та приблизно по двох роках виробив свій поетичний стиль». Відтак історик констатує: «Не помилимося, коли ствердимо, що саме Гребінці судилося відіграти почесну роль баби-повитухи великої української літератури».

Але в листі до Григорія Квітки-Основ’яненка Гребінка зізнався, що й Шевченко допомагав у його творчості: «У мене тут є чудесний помічник — Шевченко, людина, подиву гідна». «Гребінка познайомив Шевченка з українським поміщиком Мартосом, якому забаглося мати свій акварельний портрет, — розповідає О. Пріцак. — Під час сеансів Мартос побачив рукопис поезій молодого художника та вирішив оплатити видання Шевченкових творів». Саме коштом цього поміщика з Полтавщини й вийшов 1840 року «Кобзар».

Причому Мартос наполягав, що видати цю «Книгу книг» українців його переконали. А те, що саме Гребінка власноруч подав рукопис до цензурного комітету, дає привід для припущення, що Шевченкові там могли й відмовити. Коли ж невдовзі Гребінка заніс туди рукопис альманаху «Ластівка», у якому були й твори Шевченка «Причинна», «Думка» («Тече вода в синє море»), «На вічну пам’ять Котляревському» та розділ із поеми «Гайдамаки», то дописав у своїй примітці: «Порадував нас торік Шевченко «Кобзарем», а тепер знов написав поему «Гайдамаки». Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у спасівку та в жаркий день після обіда гарний кавун! І їси і ще хочеться — читаєш і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перва глава. А там дальше усе лучше й лучше. Штука, я вам скажу!»

«Перше місце в нашім письменстві»

Як бачимо, Гребінка, онук суворовського гренадера Гребьонкіна, котрий дослужився до офіцерського чину, а також син штаб-ротмістра російської армії, щиро радів «Гайдамакам», написаним мовою його матері — нащадка старшинського козацького роду Марковичів. В успадкованому нею маєтку неподалік Пирятина на Полтавщині він народився та виріс.

Здобувши освіту в Ніжинській гімназії вищих наук, які вивчав там в університетському обсязі, прослужив три роки в козачому полку. А переїхавши до Петербурґа, працював у комісії духовних училищ і викладав словесність та мінералогію у військових навчальних закладах і Інституті корпусу гірничих інженерів. А одночасно — творив.

У «Малороссийских приказках», збірці з 27 байок, протиставив паразитам — кріпосникам і чиновникам — глузд і мораль простих людей. Франко констатував: «Як байкописець займає Гребінка перше місце в нашім письменстві. Його байки визначаються ярким національним і навіть спеціально лівобережним українським колоритом». Під своїми першими творами ставив підпис «Гребенкин». Але з 1834 року й під російськими підписувався як Гребінка. А поему Пушкіна «Полтава» переклав українською мовою в стилі Івана Котляревського.

Роман Гребінки про козацькі часи «Чайковський» Франко назвав «улюбленим твором галицько-руської молоді 1860—1880-х. Інший роман — «Доктор» — Антон Чехов називав серед найкращих творів сучасної йому літератури, гідних перевидання й народного читання.

«Козак на чужині»

1847-го Гребінка відкрив власним коштом у Рудці на Полтавщині парафіяльне училище для бідних селянських дітей. У 1846—1848 рр. видав вісім томів своїх прозових творів, до яких увійшло понад 50 повістей, романів і оповідань. Вірш «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить») став улюбленою народною піснею. Світову ж славу приніс йому популярний дотепер романс «Очі чорні», адресований його майбутній дружині Марії.

Виконували його такі знамениті співаки, як Федір Шаляпін, Луї Армстронґ, Володимир Висоцький, Патрісія Каас, Мірей Матьє, Хуліо Іглесіас. Тож не дивно, що рішенням ЮНЕСКО день народження Гребінки — одна зі знаменних дат у всьому світі.

Помер письменник 3 грудня 1848 року в Петербурзі від туберкульозу. Та позаяк просив у пісні «Козак на чужині», аби його поховали в Україні, був перевезений у село Мар’янівку (так уже називали його рідне «Убєжище») неподалік Пирятина на Полтавщині. 1901-го на його честь було названо містечко, у яке об’єднали село Городище й станцію Петрівку, розташовані за 14 кілометрів від «Убєжища». А від 1959-го Гребінка вже отримала статус міста.

Хоч Євген Гребінка, аби своїми розповідями про Україну збільшити кількість її шанувальників серед росіян, творив рідною для них мовою, 1840 року він писав у одному з листів, що їде на свою Батьківщину, «чтобы не умереть между кацапами». Посприяти йому в цьому хоч би посмертно зможемо, згадавши його, як писав Шевченко, «незлим, тихим словом».

 Ігор Голод

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...