Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 1, 2020

Як наш Попович крізь космос пройшов

Автор:

|

Серпень 07, 2014

|

Рубрика:

Як наш Попович крізь космос пройшов
На центральній площі містечка Узина встановлено погруддя видатного земляка П. Р. Поповича

На центральній площі містечка Узина встановлено погруддя видатного земляка П. Р. Поповича

Цей політ був унікальним із кількох причин. Уперше в космосі перебувало одночасно два космічних кораблі: «Восток-3» із Чувашії з Ніколаєвим на борту та «Восток-4», пілотований українцем Поповичем. Уперше політ тривав кілька діб: до цього Юрій Гагарін здійснив 108-хвилинний виток навколо Землі, а Герман Титов виконав однодобовий космічний політ.

Велика честь
Після космічного польоту Павло Попович ділився своїми враженнями: «Коли літав, згадував Україну, мій рідний Узин, осокори вздовж дороги, верби над Россю, будинок, у якому зростав, рідних, друзів. І так закортіло додому…»
А на рідній землі його зустрічали з почесним ескортом і багатолюдними мітингами. Сльозами радості й українським короваєм зустрічали свого земляка в Узині, де він народився 5 жовтня 1930 року. У робочій сім’ї Романа і Феодосії Поповичів було п’ятеро дітей: три сини і дві дочки. У селищі Узині минуло довоєнне і воєнне дитинство Павла. Потім – навчання в школі, поєднане з роботою на цукровому заводі влітку і підручним кочегара – узимку.
“Хто знав, що мені, українському хлопчику, який розділив зі своїми земляками не один рік сонячних, а у війну і хмарних днів життя, випаде така велика честь – бути серед радянських піонерів – підкорювачів космосу… Ні, я не був найсильнішим або найспритнішим у своєму окрузі, не був “чемпіоном” і на нашій вулиці. Мої однолітки і друзі Володя Кривша, Толя Семенівський, Льоша Компанієць, Гриша Міщенко та інші хлопці, з якими я виріс і навчався, ганяв наввипередки по нашому місту і працював у полі, були не слабкіші за мене. Ми просто йшли кожен до заповітної мети своїм шляхом… Володя став офіцером, Толя – механізатором, Льоша – співаком, Гриша – юристом, а я – льотчиком”, – ці слова він сказав, коли авіація стала його фахом, а космос – другою улюбленою справою.

Авіація – це магніт
Але спочатку було ремісниче училище, а після нього – Магнітогорський індустріально-будівельний технікум. А ось перше знайомство з аероклубом навіть розчарувало. “Видно, не така вже й складна ця професія, не настільки важко навчитися літати”, – вирішив хлопець. До того часу він уже встиг і на великих заводах побувати, і складну техніку побачити. І старенький, напіврозібраний Ут-2 видався смішним.
«Що, не подобається? – запитав інструктор, немов угадуючи думки чорноокого хлопця із задерикуватим чубчиком. – Йшли у велику авіацію, а тут – літачок зі знятими крилами. Скривдженими, начебто обдуреними себе вважаєте. Не поспішайте з висновками. Повчіться, попрацюйте, політайте і переконайтеся, що немає більшої радості, ніж крокувати крутими сходами в небо. Чи уявляєте ви собі, наприклад, що таке стратосфера?»
Він і справді не уявляв. Потім він зізнається: “Авіація – це такий магніт, проти якого немає антимагнітних засобів, і не потрібно їх винаходити”.
Павло отримав згоду від медиків, на “відмінно” склав іспит з теорії. Він першим у своїй групі вилетів з інструктором. Першим відправився в самостійний політ. Злетівши один раз, уже не міг спокійно ходити по землі. Аероклуб закінчив із відзнакою. Восени 1951 Павло поїхав вступати до військового училища льотчиків.
Після закінчення училища була служба на Далекому Сході, в Сибіру, в Карелії. Аеродром став для нього рідною домівкою. Азбуку повітряного бою пізнавав копіткою працею: “Щоб літати так, як це робили мої вчителі, я по десять, двадцять, тридцять разів повторював часом одну і ту ж вправу, одну і ту ж фігуру”.
І хоча на службі зауважень не було, а успіхи його не раз відзначали, у Павла з’явилося почуття незадоволеності, очікування чогось більшого. Тому, коли після попередньої підготовки до польотів його запросили зайти до командира, він подумав, що це – не звичайний службовий виклик.
…Командир уважно подивився на широкоплечого капітана, на його густі, чорні, трохи насуплені брови, і зрозумів, що той не здогадується, навіщо його викликали. Питання було поставлене прямо: «Хочете літати в космос?» – «Коли треба збиратися?» – «Не поспішайте. Подумайте. Ще буде медична комісія. Ми вас викличемо. Чекайте».
Він чекав. З голови не виходило зроблену йому пропозицію. Ні, то не були сумніви в правильності прийнятого рішення. Просто важко було повірити в реальність самого факту.
У загін космонавтів він прибув перший. Нікого і нічого не знав. Однак розпитувати не квапився. Командування доручило йому займатися улаштуванням прибулих. Познайомився з комендантом, отримав ключі, допомагав розміщувати новоприбулих: Гагаріна, Ніколаєва, Биковського, Титова…

До Батьківщини – далеко
Уже перші заняття за програмою показали, що шлях у космос не буде легким. До польотів додалися стрибки з парашутом, теоретичні заняття, різні комплекси тренувань … Спортивний зал змінювався лабораторією медиків, навчальні класи – аеродромом, вивчення технічної документації – поїздками на заводи і в КБ …
12 серпня 1962 – це день, коли він повинен був відзвітувати перед своїми друзями та наставниками, виправдати довіру, яку йому надали. Перед відльотом на Байконур він написав зобов’язання – відмінно виконати завдання.
Через добу після старту корабля “Восток-3” ракета-носій вивела на орбіту “Восток-4”. Пілотував його Павло Романович Попович. Опустивши хроніку цього першого в світі групового багатодобового польоту, наведемо лише деякі записи космонавта, зроблені ним у бортовому журналі під час польоту.
“7:45. Корабель летить над Тихим океаном. За бортом ніч! У правий ілюмінатор видно Землю. Вкрита несуцільною хмарністю. З’явилася Луна. Ось вона, красуня! На відміну від земних умов, вона має об’ємний вигляд, відчувається, що це – куля в пустелі …
Корабель летить із величезною швидкістю. Картини змінюються. Зараз у правому ілюмінаторі – зоряне небо. Воно чорне-чорне! Великі яскраві зірки видно так само, як і з Землі, але тільки не мерехтять. Малі виглядають як світні крапки.
Зараз у задній ілюмінатор бачу Землю. Місяць – уже в правому ілюмінаторі.
О, хвилинку! За розпорядком – другий сніданок. На мене чекає ковбаса, сендвічі і вишневий сік.
Корабель виходить із тіні. Який краєвид! Тим, хто перебуває на Землі, цього не побачити.
Горизонт у Землі – яскраво-бордовий, і відразу ж – темно-синя смуга без плавного переходу. Потім іде світло-блакитна смуга, яка переходить у чорне небо. Ось смужка все шириться, зростає, розсувається, і з’являється сонечко. Горизонт стає помаранчевим, потім блакитним, ніжним. Красиво!
Сонце спочатку червоне (бляі Землі) і досить швидко світлішає. Світить яскраво і пече сильно. Підставиш руку – і аж обпалює. Дивитися на нього майже не можна, і, якщо поглянеш, сліпнеш на деякий час.
Все відбувається швидше, ніж я пишу. Скільки вже бачив я таких світанків, і кожен раз є щось нове, якісь інші відтінки.
8:45. Пролітаю над своєю Батьківщиною. Маю відмінний зв’язок із Землею.
На світлому боці Землі горизонт ніжніший, блакитний. Я впевнений, що наша рідна Земля здалеку (з Місяця, наприклад) буде здаватися блакитною кулею.
Ех, і поспішаю я жити! За півтори години проживаю земну добу.
9.01. Корабель входить у тінь. Земля приймає спочатку світло-синій колір і відрізняється від неба тим, що немає зірок.
…До Батьківщини – далеко. Тисячі кілометрів. Але вона – поруч”.

Зв’язок із Україною
Був і другий політ. Більш важкий, більш цікавий. Між двома стартами минуло понад десять років. Попович став командиром “Союзу-14”, стикував його з орбітальною науковою станцією “Салют-3”, працював на цій станції 15 діб.
Після виконання двох польотів у космос, продовжуючи службу в Центрі підготовки космонавтів, Павло Романович не переривав зв’язку з Україною. З 1964 по 1988 роки він обирався депутатом Верховної Ради УРСР шести скликань!
Він оберігав і вивчав усе, що пов’язане з рідною Україною. З його ініціативи в Москві був створений Клуб космонавтів-українців, де вивчали історію ракетної техніки. Як стверджував із гордістю Попович, саме фахівці клубу виявили, що ще в ХVI ст. запорізькі козаки запускали по ворогу бойові «літалки». А в XIX ст. секрет «літалок» розкрив і розвинув українець генерал Засядько. Він назвав їх ракетами і застосовував під час російсько-турецької війни для обстрілу фортець супротивника. Ця зброя була такою ж таємною, як у Другу світову війну – реактивні снаряди для «Катюш», створені за таким же принципом українцем Лангемаком. Українцями були Кибальчич, Кондратюк, Корольов, Глушко, Челомей … «Ось і виходить, що всю ракетну техніку розвивали українці» – жартував Павло Романович.

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply