Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 31, 2020

Як академік Потебня міністра спростував

Автор:

|

Вересень 21, 2020

|

Рубрика:

Як академік Потебня міністра спростував
Олександр Пoтебня

22 вересня 185 років тому на хуторі Манів поблизу с. Гаврилівка (тепер — Гришине Роменського району Сумщини) в родині нащадка запорожців і відставного штабс-капітана російської армії й урядовця в суді народився український філолог № 1 Олександр Пoтебня.

Відсіч Валуєву
Народи, які не розчинилися серед чужоземців, завдячують цим не лише оборонцям-воякам, а передусім тим, хто авторитетно засвідчував їхню самобутність. Зокрема, українців, які змусили більшовиків проголосити Українську Радянську Соціалістичну Республіку з пропагандистською метою — на противагу Українській Народній Республіці, чи не найбільш арґументовано переконав в їхній окремішності найвидатніший філолог — професор кафедри російської мови і літератури Харківського університету й член-кореспондент Петербурзької академії наук Олександр Потебня.
Бо хоч і визнавав українську та російську мови нащадками спільного для них «предка», а першу з них — наріччям другої, вперше систематизував ті ознаки, за якими вони відрізняються та відстоював їхні права на окремі літературні форми. Наполягав на цьому й після того, як Микола Валуєв, міністр внутрішніх справ Російської імперії заявив 1863 року в циркулярі, в котрому заборонив друкувати українською мовою шкільні підручники й наукові та релігійні праці, що «малоросійської мови не було, немає й бути не може».
Натомість академік Потебня попереджав: «Наpодність, яку поглинає інша, вносить в цю останню початки pозпаду». Бо, переконавшись, що мова та мислення перебувають у тісному взаємозв’язку, утворюючи єдність, вважав національну асиміляцію тотожною душевному розкладу, яка сприяє «зниженню рівня думки».

Містичне ядро
Довівши, що мова, «кодуючи у структурах твореного нею проміжного» світу особливий національний світогляд, «є засобом розуміти самого себе», запевняв, що саме вона є джерелом національної специфіки — містичним ядром нації, яке живе у підсвідомих глибинах етнографічної маси та «може видобутися на поверхню свідомості й стати керманичем усіх національних змагань у всіх ділянках життя. А проголосивши українську та російську мови глибоко відмінними системами прийомів мислення, засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції».
І хоч не брав такої ж рішучої участі у руйнуванні Російської імперії, як його брат-офіцер Андрій, котрий загинув у березні 1863-го в бою з царськими карателями в ході Польського визвольного повстання, також зробив внесок в незалежність України. Бо з «Харківської громади», одним зі засновників якої був науковець, вийшли згодом творці партій, які увійшли до Української Центральної Ради та проголосили УНР. А вояки тієї держави навчалися рідній мові за букварем, написаним саме Олександром Потебнею, але забороненим російськими властями.
Помер академік Потебня 29 жовтня 1891 року й був похований у Харкові, де його ім’я присвоєно Інституту мовознавства національної академії наук України. Співвітчизникам залишив аксіоми-дороговкази «Народ — це мова»; «Духу без мови не буває, бо витворюється він за допомогою мови, і мова в цьому є перша за часом подія»; «Мова є засіб розуміти самого себе»; «Мова є засіб не виражати готову думку, а створювати її»; «Всяка денаціоналізація зводиться до поганого виховання, до моральної недуги: на неповне використання неявних засобів сприймання, засвоєння чи ослаблення енергії думки, на гидоту запустіння на місці витіснених, але нічим не замінених форм свідомості, на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише кволим зв’язком із чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення»; «Якби об’єднання людства щодо мови й народності було можливе, воно було б загибеллю для загальнолюдської думки, як заміна багатьох почуттів одним, хоч би це єдине було не дотиком, а зором. Для існування людини потрібні інші люди, для народності — інші народності».

Ігор Голод

About Author

Meest-Online