Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Aug. 16, 2018

Виповнюється 100 років від дня смерті Федора Вовка

Автор:

|

Червень 14, 2018

|

Рубрика:

Виповнюється 100 років від дня смерті Федора Вовка

Федір Кіндратович Вовк — відомий дослідник у галузях етнографії, антропології й археології, професор Київського, Паризького та Петербурзького університетів. Дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ), Історичного й Антропологічного товариства у Парижі та ряду інших наукових товариств. Він запам’ятався як літературознавець, видавець творів Т. Шевченка, активний член Київської громади, популяризатор української культури в Європі та людина з духовним покликанням — допомагати розвинутися рідному народові у вкрай несприятливих умовах. Учений був тим феноменом епохи, для якого українська ідея була святою, а облудне гасло імперії «украинского народа нет, не было и быть не может» — найпримітивніші пасквілі, які викликали дестабілізацію та загальне приниження.
Федір Вовк народився 17 березня 1847 року в с. Крячківка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Він походив із старовинного козацького роду. Освіту здобував спочатку в Ніжинській гімназії, а згодом у Новоросійському та Київському університетах. Разом із М. Драгомановим, В. Антоновичем, Т. Рильським, П. Чубинським як член Київської громади плідно працював на розвиток українського національного руху: брав активну участь в організації недільних шкіл, збиранні етнографічних матеріалів і допомагав у виданні книг українською. Ще в студентські роки Вовк видав свою першу наукову працю в царині хімії та ботаніки. Після закінчення університету працював у Київській контрольній палаті. 1873-го був створений Південно-Західний відділ Імператорського російського географічного товариства, а діячі Громади стали його активним членами. 2 березня 1874 року Федір узяв участь в одноденному переписі населення Києва, під час якого збирав статистичні дані серед містян Подолу. На підставі цих матеріалів учений підготував і видав «Програму зі збору етнографічних матеріалів», кілька статей про народні назви рослин та їхнє застосування в народній медицині, про український орнамент, а також збирав фольклорні матеріали і намагався ці народні перлини публікувати. Крім цього, науковець брав участь у археологічних розкопках улітку 1875-го та 1876 року у Київській та Волинській губерніях. 1876-го підготував до друку шевченківський «Кобзар» із віршами, які російська цензура заборонила для друку.
«Валуївський указ» 1863-го й «Емський» 1876 року змусили мовчати цілий ряд українських вчених — В. Антонича, П. Житецького, О. Кистяковського, К. Михальчука, О. Русова, І. Рудченка й інших. Були заблоковані видання «Украинский весник», «Украинский журнал», «Украинский альманах», «Запорозкая старина», «Киевская старина», «Украинская жизнь» та інші.
У вересні 1876-го була припинена діяльність Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Щоб не потрапити до казематів Вовк услід за М. Драгомановим був змушений виїхати до Женеви (Швейцарія). Там брав участь у підготовці до видання перших номерів журналу «Громада». За два роки повернувся до Києва і, зблизившись із народниками, організував таємний гурток дівчат «Ґави». Підготував статтю «Українські колонії в Добруджі» та надіслав її у петербурзький «Вестник Европы», але статтю відмовилися друкувати, тому автор змушений був змінити назву на «Русские колонии в Добруджи». Під такою назвою стаття вийшла аж 1889-го у журналі «Київська старина».
Видав цінну книжку «Студії з української етнографії та антропології», за яку царський режим визнав автора ворогом самодержавства. Тому 1879 року Федір був знову змушений утікати за кордон: спершу до Болгарії, згодом — до Парижа. Там студіював праці визначних європейських антропологів. І саме у Франції здобув світове визнання вченого. У Парижі опублікував працю «Шлюбний ритуал та обряди в Україні». Також учений широко використав опрацьовані ним матеріали зі «Студій українсько-руської етнології». Це була унікальна праця, що ґрунтувалася на монументальних дослідженнях «Антропологічні особливості українського народу» й «Етнографічні особливості українського народу» (1916), які й досі зберігають свою неперевершену наукову цінність. З огляду на патріотичний зміст цієї праці повернення на рідну землю було неможливим.
На початку 1887-го Федір подорожував Італією, а 2 травня переїхав до Парижа, де здобув антропологічну освіту, захистив докторську дисертацію з порівняльної антропології. Там розпочав він свої перші антропологічні й етнографічні дослідження українців, зокрема, Галичини, Буковини та Закарпаття. Водночас зі студіюванням антропологічних наук Вовк став діяльним співробітником французького Доісторичного товариства та Товариства наукових екскурсій. Здобувши антропологічну освіту під керівництвом Л. Манувріє, вчений підготував докторську дисертацію з порівняльної анатомії й антропології «Скелетні видозміни ступні у приматів та в людських рас». На зборах Паризького антропологічного товариства Федір знайомив присутніх зі знахідками українських археологів (зокрема золотими гривнями з розкопок Володимира Антоновича в Києві), читав етнологічні статті Митрофана Дикарєва, Пелагеї Литвинової-Бартош; передав до фонотеки товариства вісім записів українських народних пісень. Згодом у Парижі займався педагогікою, де популяризував українську проблематику.
Свою дослідницьку роботу в галузі українського народознавства Вовк розпочав завдяки підтримці НТШ у Львові. У 1898-1905 рр. був заступником голови Етнографічної комісії Історично-філософічної секції НТШ, а в 1905-1909 рр. очолював її. Впродовж 1903-1906 рр. Федір проводив свої обстеження на Галичині, Бойківщині, Лемківщині, Буковині, Закарпатті й у Сербії. Результатом антропологічних досліджень ученого стала стаття «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини. Гуцули».
У січні 1906-го Федір Вовк отримав офіційний дозвіл російського уряду на повернення до Російської імперії, однак зі забороною мешкати в Україні. Відтак оселився в Санкт-Петербурзі та став консерватором (куратором) одразу двох відділів Російського музею імператора Олександра ІІІ. Викладаючи антропологію у Санкт-Петербурзькому університеті, вчений згуртував навколо себе студентську молодь, створивши власну антропологічну школу.
Власне студенти й допомогли йому здійснити свою давню мету — розпочати систематичне антропологічне дослідження українського народу. Він пише узагальнену працю «Антропологічні особливості українського народу», що була вміщена у збірнику «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1916). Основу цієї роботи склали матеріали, зібрані Вовком та його учнями під час польових експедицій майже по всій етнічній території України — від Галичини до Кубані, даючи чітке визначення як рис, так і обрядовості та матеріальної культури.
Вчений залишив своє ім’я і на скрижалях вітчизняної археології, надто у палеолітознавстві. Разом із учнями він брав участь в археологічних розкопках Мізинської палеолітичної стоянки в Чернігівській губернії, під час яких знайшли численні крем’яні та кістяні знаряддя та вироби з бивня мамонта. Однак найбільшою мрією Вовка було повернутися в Україну і продовжити наукову та викладацьку діяльність у Києві.
1916 року він клопотався про внесення змін в новий статут університету з метою створення окремої кафедри антропології. 19 листопада 1916-го вченого нагородили орденом Почесного леґіону Французької Республіки. 17 жовтня 1917 року обрали почесним членом новоствореного Київського географічного інституту. 29 жовтня 1917-го Петроградський університет надав науковцю звання почесного доктора антропології й етнографії honoris causa.
Федір Вовк став одним із організаторів українського лазарету для поранених і військовополонених галичан та заступником голови Товариства допомоги бідним студентам ім. Т. Шевченка у Петрограді. Долучився до організації українського політичного клубу в російській столиці і підтримував зв’язки з українською групою у Державній думі. Після лютневої революції 1917 року сприяв перемовинам із Тимчасовим урядом про надання Україні автономії. А на засіданні Вченої ради Київського університету 18 березня 1918-го обрали завідувачем кафедри географії й етнографії.
Нарешті Федір Кіндратович отримав можливість повернутися до України. Та дорогою він захворів на грип (пандемія «Іспанки») та несподівано помер 29 червня 1918 року у м. Жлобин (Білорусія). Фізично вчений не доїхав до рідної землі і народу, але практично всі його наукові та теоретичні надбання та його наукова спадщина встала власністю української нації.
У роки репресій кабінет-музей вченого було розформовано. Майже всіх його учнів репресували. Наукова спадщина Федора Вовка замовчувалася, оскільки не вписувалась у радянську дійсність.
10 лютого 2015-го українські вчені заснували Центр палеоетнологічних досліджень ім. Федора Вовка. Метою Центру є «розв’язання наукових, освітніх і пам’яткоохоронних проблем у сучасних археологічній, антропологічній, ентологічній та інших суміжних науках». Центр діє на базі кафедри археології та музеєзнавства історичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...