Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Oct. 18, 2017

Випалена пустеля Леоніда Бикова

Автор:

|

Квітень 05, 2012

|

Рубрика:

Випалена пустеля Леоніда Бикова

Молодий Леонід Биков, надивившись фільмів про льотчиків, марив небом. 1945-го навіть поїхав до Ленінграда та вступив до льотної спецшколи. Та вже за місяць його відраховують: через зріст — 163 см. Хлопець вирішує стати актором.

Успіх у глядачів, у пресі — критика

Заваливши вступні іспити в Києві, 1947-го їде до Харкова. Абітурієнтів оселили в спортзалі інституту, розділивши його на дві половини — чоловічу й жіночу. Там Биков знайомиться із Тамарою Кравченко з Білгорода. За шість років вона стає його дружиною. 1956-го Тамара народжує сина Олеся, а через два роки — доньку Мар’яну.

Після інституту влаштовується до Харківського театру ім. Т. Шевченка. Його помічають кінорежисери й запрошують грати в кіно. Спочатку — на епізодичні, а потім — і головні ролі. Фільми «Приборкувачка тигрів», «Максим Перепелиця» й «Альошчине кохання» роблять Леоніда Бикова відомим у СРСР. Невдовзі його запрошують на «Ленфільм» і одразу вручають ключі від трикімнатної квартири на набережній Неви. У Ленінграді Биков знімає свою першу режисерську роботу — кінокомедію «Зайчик». На гонорар за неї купує гараж і «Волгу».

«Зайчик» має успіх у глядачів, та в пресі його критикують. Керівництво «Ленфільму» більше не дає Бикову знімати фільми. «Уже майже рік не знімаюсь, — пише він другові. — Відмовився від дев’яти сценаріїв. Не хочу брати участі в брехливих і антихудожніх речах. Звичайно, довго не протримаєшся, треба виконувати план студії. Усе частіше починаєш думати, що треба повертатися додому».

«Заспівайте мою улюблену пісню»

1966-го він їде до Києва. На кіностудії ім. Довженка Биков сподівається втілити свою давню мрію — зняти фільм про військових льотчиків. Але на студії його зустрічають бойкотом: «Понаїхали тут генії! Своїх вистачає! А хто такий Биков?!»

Стрічку «У бій ідуть тільки «старики» довго не дають знімати — замало героїчна. Тоді Биков починає «обкатувати» сценарій на сцені різних міст Союзу. Слухачі захоплені його виступами, і керівництво студії врешті-решт дає «добро» на зйомки фільму. Картина виходить на екрани на початку 1974-го. Через рік Биков розпочинає роботу над стрічкою «Ати-бати, йшли солдати». Для зйомок виділено танки, артилерію й кілька армійських взводів. Та коли плівку проявляють, з’ясовується, що вона майже зіпсована. Графік летить шкереберть, солдатів і військової техніки більше не можна тримати. Леонід Биков їде до Москви на прийом до міністра оборони маршала Андрія Гречка.

Той кричить на Бикова, потім вони мають довгу розмову. Після повернення в режисера стається інфаркт. У лікарні він пише лист-заповіт, адресований друзям, із проханням подбати про його родину після його смерті. Також розпоряджається про похорон: «Не потрібно ніяких промов над могилою, скажіть тільки: «Прощавай» — і заспівайте мою улюблену пісню — «Смуглянку». Інакше я встану з труни й піду від вас». Одужавши, він закінчує картину.

Батько й син

Ворогів Леонідові Бикову не бракує — не лише на студії, а й вище. Командування частини, де служив його син Олесь, запрошує актора на творчу зустріч. Після виступу той терміново їде, пославшись на справи в Києві. Олесь одержує наряд поза чергою, а потім — іще кілька впродовж місяця. Чому він потрапив у немилість, довідується згодом: батько відмовився пити на банкеті, який улаштувало командування. За місяць Леонідові Бикову передають нове запрошення — у штабі чекають на візит високого начальства. Коли Олесь каже, що батько не приїде, йому радять добре подумати. А за тиждень під час нічного чергування б’ють і відправляють до психлікарні. Два місяці Олесь там спить — йому без кінця колють препарати. Потім комісують і відправляють додому. У військовому квитку запис: «Ст.4. гр.1 воинского расписания болезней», діагноз — шизофренія.

Із цими статтею й діагнозом улаштуватися на роботу — годі. Олесь обійшов 44 організації, де були потрібні робітники: його не беруть ані нічним сторожем, ані вантажником, куди приймають навіть кримінальників. Тоді він зважується на злочин, щоби, відсидівши, вийти на волю без «квитка». Грабує ювелірний магазин і очікує арешту. По нього ніхто не приходить, і він сам іде в міліцію. Коли Биков дізнається, що сина арештовано, переживає другий інфаркт. Замість в’язниці Олеся на рік запроторюють до «павлівки» — київської психлікарні.

Заява про звільнення

Головний лікар Павловської лікарні Лівшиць сказав тоді Бикову: «Задійте всі зв’язки, рятуйте сина, тут його «заколють». Вивозьте сім’ю з України». Биков зліг. Коли за «Ати-бати, йшли солдати» 1977-го йому присвоюють Державну премію України, відмовляється від неї. Нагороду привозять йому додому. Хвороба відступає, і Биков везе на студію імені Довженка заяву про звільнення. Про це доповідають першому секретареві ЦК Компартії України Володимирові Щербицькому. Після їхньої бесіди — той любить актора — Биков заяву забирає.

12 квітня 1979-го Леонід Биков повертався автівкою з дачі до Києва. Вирішив об’їхати асфальтний каток, що повз попереду. Назустріч несподівано вискочила вантажівка. Вивернути кермо вбік Биков не встиг: вантажівка на швидкості врізалася в його «Волгу».

…За чотири місяці до загибелі Леонідові Бикову виповнилося 50. Від поздоровлень на кіностудії імені Довженка він відмовився. «Зачекайте з генеральною репетицією мого похорону», — сказав. А наступного дня одержав листівку із жалобною рамкою та побажанням довгих років життя. Донька ж Бикова, Мар’яна, згадувала: «Ще до батькової смерті нам і йому пообіцяли «випалену пустелю». І ми її отримали повною мірою».

Олексій Гай

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...