Новини для українців всього свту

Saturday, Apr. 4, 2020

Уродини Ліни, котра не впала на коліна

Автор:

|

Березень 18, 2020

|

Рубрика:

Уродини Ліни, котра не впала на коліна
Ліна Костенко

Якщо 8 березня — Міжнародний жіночий день, то 19-го — по суті, день Українки, величання якої з великої літери — не ювілейний пафос, а щира, заслужена та справедлива дяка, еквівалентна її нескореності й самопожертві.

Плакати не варт
19 березня — 90-й день народження Ліни Костенко — поетеси, котрій в її Україні не поступається любов’ю лише Леся Українка. Оприлюднювати вік жінки неґречно, але вона писала, що «за минулим плакати не варт». Хоч і виросла в учительській родині без репресованого батька, школяркою відвідувала літературну студію журналу «Дніпро». 1952 року перевелася з Київського педагогічного інституту в Московський літературний, який закінчила 1956-нр з відзнакою.
1957 року вийшла її збірка «Проміння землі», 1958-го — «Вітрила», 1961-го — «Мандрівки серця». У них поетеса від очікувань, що «світ цей перероблять», очистивши «ленінські ідеали» від «вороння над Україною», поступово перейшла до відстоювання за «гвинтиками» суспільства права на те, аби з ними рахувалися.
Але її збірки знищували ще в друкарнях. 1963 року — «Зоряний інтеграл», 1966-го — томик у серії «Бібліотека поета», 1972-го — «Княжу гору». Попри те, що про останню з них Микола Бажан писав: «Мене вразила ця книга своєю силою». А Леонід Первомайський порівняв свої враження від віршів Костенко з тим потрясінням, яке пережив, прочитавши «Плуг» і «Вітер із України» Павла Тичини.
1961 року до кіноекранів не дійшов фільм за її сценарієм «Дорогою вітрів». 1964-го, протестуючи проти цензорських втручань, поетеса зняла своє прізвище з сценарію, написаного нею та Аркадієм Добровольським до стрічки «Хто вернеться — долюбить».
1972 року Анатолій Стась, директор видавництва «Радянський письменник», запевняв у відділ культури ЦК КПУ, що у її творів «відверто антирадянський та пронаціоналістичний характер». Тому впродовж 16 років їх лише зрідка публікували в газеті «Літературна Україна», часописі «Дніпро», мюнхенській «Сучасності», варшавському «Українському календарі», пряшівській «Дуклі» та московській «Юності».

Невпіймана
Її збірка «Поезії» вийшла 1969-го аж у видавництві «Смолоскип», що в Балтиморі (штат Меріленд), Торонто (провінція Онтаріо) та Парижі (Франція). А в Києві роман «Маруся Чурай», рукопис якого віднесла 1972 року до видавництва, вийшов аж 1979-нр. Прочитавши його, В’ячеслав Брюховецький, майбутній ректор Києво-Могилянської академії, сказав, що тепер йому помирати не страшно.
Коли в «Літературній Україні», запевнивши Костенко, що не «вирізатимуть» з її творів жодної строфи, опублікували їх із купюрами, оголосила «сухе голодування», яке припинила за п’ять днів після вибачень редактора. Перед цим із ним поспілкувався, «як на фронті», другий чоловік Ліни Василівни — Василь Цвіркунов, директор кіностудії ім. Олександра Довженка (першим був польський письменник Єжи Пахльовський, чиє прізвище успадкувала донька поетеси Оксана, котра зараз викладає у Римському університеті). Бо не сумнівався, що дружина, радше загине, ніж відступить.
Але не тільки за ту перемогу над цензорами поет Євген Маланюк назвав Костенко «носієм суверенної інтонації», блискучий прозаїк Юрко Андрухович — «невпійманою королевою», а академік і народний депутат Микола Жулинський — «гордою совістю України, яка ніколи ні перед ким не згинає колін». І не лише за її безкомпромісні твори їй переадресували титул «чи не єдиного мужчини на всю соборну Україну», присвоєний Іваном Франком Лесі Українці.
В’ячеслав Чорновіл писав, що коли його судили 1965 року, то «Ліна Костенко й Любов Забашта здумали записати вирок», але «громадськість» буквально насильно відібрала в них ці записи». «А ще Ліна Костенко після вироку кинула засудженим квіти, — згадував дисидент. — Квіти, звичайно, були негайно заарештовані, саму Ліну Костенко в сусідньому приміщенні «с пристрастієм» допитали, але урочиста церемонія завершення закритого суду над «особливо небезпечними державними злочинцями» була геть зіпсована».

Вічний чорнобилець
Коли в листопаді того року поетеса збирала підписи під відкритим листом-протесом у ЦК КПУ та ЦК КПРС проти політичних репресій в Україні, то відмовити їй не змогли знаменитий авіаконструктор Олег Антонов і кінорежисер Сергій Параджанов. Тієї відчайдушності поетеса не розгубила й у пенсійному віці.
Упродовж багатьох років їздила в Чорнобильську зону, щоб, розгрібаючи в кучугурах снігу покинуті хати, рятувати старовинні ікони та вишиті рушники. Чорнобильську трагедію, мабуть, інтуїтивно передчувала ще студенткою, бо писала тоді оповідання про жінку, котра влаштувалася на будову, щоб, підіймаючи там тягарі, перервати свою вагітність, бо її перша дитина від чоловіка, котрий служив у ракетних військах, народилася унаслідок впливу радіації немічною та померла вже через рік. Але друкувати відмовилися і це оповідання, і вірш, у якому поетеса писала 1962 року про «дощі, отруєні стронцієм», що «засвистять, як стріли поганські».
А позаяк Костенко виявилася ясновидицею, то українці не мають права ігнорувати її постчорнобильську повість «Записки українського сумасшедшего». Навіть попри те, що, зі слів поетеси, цей твір, можливо, образить чоловіків.
Зокрема, одна з персонажів повісті дорікає: «Мені соромно за мужчин моєї нації. Вони можуть схопитися за голову, за матню, за кишеню — вони ніколи не схопляться за зброю!» Та, мабуть, найбільше квітів Ліні Василівні подарують 19 березня саме чоловіки. А хоч би тому, щоб продемонструвати, що особисто кожен із них себе адресатом дошкульного вердикту поетеси не визнає.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online