7 березня 185 років тому в Млієві на Черкащині народився талановитий інженер, економіст, вчений-цукровар та один із найщедріших меценатів Василь Симиренко, котрий заклав у фундамент Української держави не одну цеглину.

Син кріпака та мільйонер
Василь Симиренко спонсорував друк чи не всіх українських періодичних видань, у яких Тарас Шевченко та діячі Кирило-Мефодіївського братства передали так званим громадівцям естафету визвольної боротьби — «міну уповільненої дії», що вибухала 1917-го та змусила запеклим опором більшовикам проголосити їх Українську Радянську Соціалістичну Республіку як пропагандистську альтернативу Українській Народній Республіці. А не було УРСР з її Верховною Радою, не було б і Акту про незалежність 24 серпня 1991 року.
Добровільну повинність постійно допомагати інтелігенції в усіх її науково-культурних починаннях Василь Симиренко успадкував від свого брата Платона, чиїм коштом виходив журнал «Основа» й 1860-го світ побачив «Кобзар». Хоч неофіційним, але результативним фондом відродження України стали статки родини Симиренків, які почав нагромаджувати ще батько Платона та Василя — Федір.
Орендуючи млин у хуторі Млієво на ріці Рось, викупив себе й родину з кріпацтва. А торгуючи хлібом і худобою, заробив кошти на відкриття цукрових заводів і співучасті в створенні фірми «Брати Яхненки та Симиренко».
Син Платона Симиренка Василь закінчив політехнічний інститут у Парижі. А з 1867 року очолював фірму «Брати Яхненки та Симиренко», проте через постійні суперечності з кредиторами 1873-го покинув посаду голови її адміністрації.
Коли ж у 1880-х рр. фірма припинила своє існування, придбав у Сидорівці на Київщині занедбану державну цукроварню й обладнав її машинами, устаткуванням власної конструкції, перетворивши на передове підприємством, яке давало мільйонні прибутки. До нього зверталися за порадами не лише з Росії, а й із-за кордону, відтак саме його вважають засновником цукрової промисловості України. Василь Симиренко відкрив при своєму заводі цех, у якому вперше в Російській імперії виробляли пастилу та мармелад, які успішно експортував.

Фундатор
Але в історію України підприємець увійшов як учасник і спонсор «Київської громади», до якої входив і сам. Мало хто знав, що 10 % своїх прибутків він віддавав на розвиток української культури та літератури. Зокрема, заснував першу в Україні «Культурну фундацію», завдяки якій функціонували три українські видавництва — «Вік», львівське Наукове товариство ім. Т Шевченка та Бориса Грінченка, а також виходили періодичні видання «Киевская старина», «Рада» та «Громадська думка». Матеріально підтримував хор Миколи Лисенка, літераторів Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського, Олександра Кістяківського та багатьох інших. Заснував у Сидорівці найкращий в Україні народний театр. Повсякчас допомагав бідним, робив пожертви на безліч інших добродійних справ.
Був настільки безкорисним меценатом, що нужденні письменники та поети дуже часто й гадки не мали, звідки надійшла їм неабияка допомога. А все майно, яке оцінювали в 10 млн рублів, заповів передати після смерті його дружини на розвиток української справи під опіку Товариства допомоги українській літературі, мистецтву, науці, яке сам же й заснував.
Помер 1 грудня 1915 року в Києві, де й був похований на Аскольдовій могилі. Розповіді про нього історики зазвичай завершують словами «з ним померла ціла епоха українського меценатства».

Ігор Голод