Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 23, 2020

У перші роковини смерті Євгена Стахіва

Автор:

|

Квітень 30, 2015

|

Рубрика:

У перші роковини смерті Євгена Стахіва

Євген Стахів

Донька покійного Лариса, сини Зенон і Борис, онуки, друзі, офіційний представник України, приятелі та знайомі під час похоронних обрядів 30-31 січня 2014 року бл. п. Євгена Стахіва востаннє йому сказали: прощавай, прощавай, прощавай у Божу вічність.
Покійний Євген був колоритною постаттю. Він — видатний учасник українського визвольного руху, провідний підпільник ОУН, член закордонного представництва Української Головної визвольної ради (УГВР), ради дослідно-видавничої асоціації «Пролог», політичної ради ОУН(з), голова осередку УГВР, громадсько-політичний діяч і неперевершений український патріот.
Подиву гідний Євген дожив до патріаршого віку. Він жив повноцінним активним громадсько-політичним життям — із юних літ і до самої смерті. Він відійшов у той світ на 96-му році свого трудового життя. Ще за кілька днів перед його несподіваним безболісним і спокійним відходом у Божі засвіти ми розмовляли про давно минулі і сучасні події в Україні, зокрема про історичне значення Євромайдану. Знаходили паралелі до визвольного руху ОУН у минулому та настирливо шукали відповіді на тодішні складні та непередбачені проблеми, які, на жаль, поглиблювались і поширилися. Як вони закінчаться, не відомо.
Покійний Євген у своєму житті все був реалістом і оптимістом. Він переконано вірив, що за Євромайданом — перемога. Під час нашої розмови мені й на думку не спадало, що після понад півстоліття нашої дружби мені через кілька днів доведеться проводжати його у Божу вічність.
На жаль, така є незаперечна Божа істина, що ніхто не знає ні дня, ні години, коли Всевишній покличе стати перед Його праведним престолом.
Родина Стахівих мешкала в історично-українському містечку Перемишлі й належала до його видатних родів. Батько Євгена Павло — греко-католик, колишній вояк Української галицької армії, а мати Казимира — римо-католичка. У них було шестеро дітей, три доньки і три сини, котрим дали глибоке релігійне, українсько-патріотичне виховання й освіту. Батько Євгена як учасник УГА опинився у Чехо-Словачинні, де був інтернований. Вся родина ділила з ним долю, живучи у таборі для інтернованих. 1926 року родина Стахівих повернулася до родинного міста Перемишля.
На жаль, по закінченні Другої світової війни літнім батькам Євгена довелося пережити страшну акцію «Вісла». Батько був арештований 1947-го, сидів у в’язниці до 1953 року, помер 1960-го. Мати сиділа у в’язниці в Бидґощі, де й померла 1961 року. Сестра Ольга із чоловіком Миколою Тузівим були замордовані 1943-го у Житомирі. Марусі довелося сидіти у німецькому концтаборі «Аушвіц». По війні вона повернулася до Перемишля і разом з Іриною пішла в УПА. Ірина була кур’єркою, опинилася на еміґрації й жила у Клівленді, а Маруся загинула в Карпатах 1947-го. Брат Володимир студіював у Берліні і був номінований Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року міністром зовнішніх справ України. Був заарештований гестапо і сидів у концтаборі «Саксенгаузен», де також сидів Степан Бандера і майже вся група учасників проголошеного 1941-го відновлення Української суверенної і соборної держави. Наприкінці 1944 року зусиллями о. д-ра Івана Гриньоха він був звільнений разом з іншими в’язнями.
Володимир у повоєнні роки був редактором престижного двотижневика «Сучасна Україна» (автор цих рядків мав щастя бути там коректором). З особливою приємністю скажу, що Володимир, котрого більшість знала за псевдом «Мек», належав до висококласних українських редакторів, із великим знанням, а ще він був дуже толерантним. На жаль, він передчасно перенісся у Божі засвіти.
Наймолодший брат Євгена Ігор, воював в українській дивізії «Галичина», утік із табору в Риміні (Італія) і жив у Нідерландах. Все це може звучати, як казка. Так український народ виживав і виживає дотепер, змагаючи до повної суверенності, соборності і незалежности Української держави.
Євген здобув середню освіту в українській гімназії у Перемишлі. Він належав до генерації, що перебрала на себе естафету боротьби від своїх батьків і гідно продовжувала змагання за незалежність українського народу. Євген з юних років зайняв активну працю, спершу — у лавах юнацтва ОУН. Потім почав студії агрономії у «Львівській політехніці». Друга світова війна змінила його плани. 1938-го бачимо Євгена Стахіва на Закарпатті серед українських січовиків — безстрашних оборонців проголошеної незалежної Карпатської України на чолі з президентом о. Августином Волошиним. Євген потрапляє в угорський полон, звідки успішно втікає. Вже у першій половині 1939 року він пройшов оунівський вишкіл у Заубельдорфі, а згодом пробився до Берліна, де працював в Українській пресовій службі. Водночас записався на студії берлінської «Техніше гохшулє», на факультет металургії.
Слід підкреслити, що Євген, як і переважна більшість тодішньої української молоді в Західній Україні, належав до ОУН, члени якої зростали і виховувалася на світогляді донцовського інтеґрального націоналізму. То був час домінуючого у Західній Європі націоналістичного ідеологізму.
Гітлерівсько-більшовицька війна 22 червня 1941-го спричинилась до утворення нових політичних сил у Західній Європі. На самому початку цієї війни український націоналістичний рух був пов’язаний із німецькими військовими силами, зокрема з Абвером, із надією, що німці підуть Україні назустріч й допоможуть стати незалежною державою. Для цього були створені українські похідні групи. Євген став одним із учасників Південної похідної групи, шлях якої проходив через Бердичів, Кривий Ріг, Кременчук, Дніпропетровськ, Маріуполь, Донбас і Київ. 1942 року Євген удруге повертається на Донбас, де організовує мережу ОУН. Про, це він написав у своїх цікавих спогадах «Крізь тюрми, підпілля й кордони», «Останній молодогвардієць» та інших.
Пригадую, що проголошення УССД 30 червня 1941-го у Дрогобичі відбувалось на площі Ринок і продовжувалось біля історичної церковці Св. Юра, участь у ньому брала німецька армія зі своєю військовою оркестрою. Мабуть, Дрогобич не був винятком.
Дуже скоро виявилося, що плани Гітлера істотно відрізнялися від українських сподівань. Майже всі учасники проголошення відновлення незалежності України на чолі з Ярославом Стецьком були заарештовані й заслані до концентраційних таборів. Похідні групи були розформовані, і хто як міг рятувався від арештів. Та все ж таки похідні групи ОУН мали нагоду зустрітися з українським народом на схід від річки Збруч, побачити і почути, що думає й як сприймає український народ ідеї ОУН і майбутнє України.
Народ не захопився ідеями ОУН, йому не сподобались орденські, вождівські й інтегральні наголоси. Звісно, зустріч похідних груп із українським народом не залишилася без наслідків. Згодом на своєму Третьому великому зборі 1943-го ОУН відмовилась від ордену, вождівського принципу й інтегрального націоналізму, прийнявши ліберально-демократичні засади. Євген був у вирі тих буремних подій.
Ще в Україні Євген одружується з Мухою Винників. 1944 року голова бюро Проводу ОУН Роман Шухевич призначив Євгена до штабу Миколи Лебедя — референтури зовнішніх зв’язків (Р33), наказав прямувати на Захід, долучитись до членів закордонного представництва УГВР і шукати контактів з альянтами.
На Заході Євген віддано служив українському народу. Для утримання родини працював в інженерних компаніях з будівництва мостів і шляхів. Всевишній нагородив подружжя Мухи і Євгена Стахівих донькою Ларисою і двома синами – Зеноном і Борисом, котрим батьки дали родинне, релігійне, патріотичне виховання та вищу освіту. Покійний Євген пишався своїми дітьми і радів онукам. До речі, його син Зенон працює у Державному департаменті і був нагороджений за успішну працю.
Євген завжди знаходив час для громадсько-політичної праці. Був членом багатьох українських організацій — Асоціації українців Америки, управи Українсько-американської координаційної ради і дирекції Українського народного дому у Нью-Йорку. Довгий час був динамічним головою «Круглого столу» у Нью-Йорку, на форумі якого виступали визначні українські, польські, російські й єврейські політичні діячі й обговорювалися різні політичні, наукові та культурні теми. Водночас він був головою Українсько-єврейського товариства.
Євген мав відвагу відкрито зустрічатися з діячами української культури — поетами Д. Павличком, І. Драчем, В. Коротичем, співаками й музикантами Белою Руденко, Дмитром Гнатюком, Олегом Крисою, із науковцями, а також з українськими дипломатами Г. Удовенком, А. Зленком, В. Крижанівським, Ю. Щербаком, В. Кучинським та іншими.
Варто також згадати, що п. Стахів був очільником комітету з улаштування врочистого бенкету, що відбувся у престижному готелі «Вальдорф Асторія», для тоді ще голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, котрого вже величали президентом України. Участь у бенкеті тоді взяло понад 700 осіб. Це була особлива подія для української метрополії Нью-Йорка. Євген часто відвідував Україну, зустрічався з українськими керівниками та відомими особистостями. Був нагороджений президентом Леонідом Кучмою медаллю за заслуги перед Україною й Віктором Ющенком — двома орденами Ярослава Мудрого. Стараннями своїх дітей Лариси, Зенона та Бориса Євген величаво відзначив в Українському народному домі у Нью-Йорку разом із онуками, друзями та приятелями своє 90-річчя.
Покійний Євген Стахів писав книгу свого життя добрими ділами, що є вагомою часткою історії українського визвольного руху. Дорогий Євгене, востаннє кажу тобі «прощай», а світла пам’ять про тебе хай іде з роду і рід.
Вічна тобі пам’ять.
Твій друг Микола Галів

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply