Новини для українців всього свту

Sunday, Dec. 8, 2019

У голові — тільки малювання

Автор:

|

Грудень 01, 2011

|

Рубрика:

У голові —  тільки малювання

До визнання майстриня йшла довго. Народилася 7 грудня 1900 року, у день святої великомучениці Катерини, і прожила життя в селі. Читати-писати навчилася вдома: до школи її не пустили, бо це вважалося зайвим для дівчини. Катерина-художниця була незрозуміла людям, серед яких жила. Хоч і не була їм чужа — навпаки, в уявленнях про світ і мистецтво лишилася стовідсотковою селянкою, десь — мудрою, а десь — і простодушною.

Катерина Білокур у мистецтві була самоучкою. Складні естетичні проблеми розв’язувала за простими сільськими формулами краси. Не любила в живописі широкого мазка, вважала його грубим: «Для чого воно так погано намальовано? Адже ж у селі як хвалять яку дівчину, то кажуть, що така гарна, як намальована. А то намальовано — а негарно!» Коли її питали, чому зображає переважно квіти, відповідала: бо вони — гарні!

Якось побачила в небожа Івана репродукцію картини Іллі Рєпіна «Іван Грозний і син його Іван». Кривава картина вразила, заболіла голова. Пішла з хати й до ночі не заходила. А наступного дня вкрала репродукцію, кинула в піч, спалила й попіл розтерла. Аж тоді полегшало. «Рєпін, людина такого високого розуму й таланту, намалював ту страшну кровожадну тварюку, нащо і для чого? І як він у той час, коли малював ту картину, брав у руки хліб і їв його?» — писала згодом.

У розмові вона була стримана й обережна. Уся — як на семафорі жовте світло, згадував один із сучасників. Руки — нервові, не селянські. Любила встати зимою серед ночі, відчищати сніг од хати й слухати півнів. Уночі, казала, півні співають зовсім не так, як удень.

1948-го, після смерті батька, усі домашні роботи дісталися Катерині. Ні вона, ні мати не були колгоспницями. Коли мати просила в колгоспі коня виорати город, там казали: «Художницю свою запряжи!»

Хата її була холодна — це вражало тих, хто їхав «у казку до Білокур». Їй би переїхати кудись, щоб не мати зайвого клопоту з господарством. Про це друзі художниці 1955 року просили Михайла Гречуху — тодішнього голову президії Верховної Ради й голову Ради Міністрів Української РСР. Він сказав: «Ото хай сидить, де сидить. Доки вона в Богданівці — доти вона й Білокур!»

Це було сказано при Катерині Василівні. Згодом вона писала: «Не маю зла на того чоловіка, але бодай йому хоч раз у страшному сні приснилося, як я живу — вовком би завив!»

Вона намагалася вступити до Миргородського художньо-керамічного технікуму. Не прийняли через відсутність початкової освіти. 1928-го — ще одна невдала спроба здобути освіту в Київському театральному технікумі.

А мати нарікала на те, що Катерині тільки малювання в голові. «Мамо, не лайтеся! Ну, що ж діяти, що така у вас уродилася! Може, я й сама не рада, так інакшою бути не можу! Ну, якби я яка каліка була, то ви же мене з дому не вигнали б!» Мати відказала: «Якби ж ти яка каліка була, то не такий би і жаль був! А то ж така здорова та сидить удома! Твої товаришки заміж повиходили, дітей уже мають, а ти сидиш та чортів малюєш!»

Після цього Катерина пішла топитися. Річка Чугмак у Богданівці неглибока — не втопилася, але на все життя застудила ноги.

Останні три роки життя вона майже не малювала за хатніми клопотами. Покинути матір і кудись переїхати — гріх од Бога й сором од людей, казала вона. Померли вони майже одночасно — мати на тиждень раніше.

 Олександр Гайн

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply