Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Aug. 17, 2018

Трагедія Андрія Головка

Автор:

|

Листопад 29, 2012

|

Рубрика:

Трагедія Андрія Головка

Андрій Головко ввійшов до історії української літератури як автор романів «Бур’ян», «Мати», «Артем Гармаш», повістей, спогадів, п’єс і навіть кіносценаріїв. У виданій 1929 року Літературній енциклопедії його названо автор “найбільш визначного твору в українській літературі ” – роману” Бур’ян “. Ще він – «непримиренний борець, яскравий виразник…» Його творчість і життєпис вивчали в школі. Але в біографії письменника був присутній якийсь провал, якась «чорна діра»…

Загадковий «Протокол…»
І тільки 1999 року про цей таємничий період життя Андрія Головка розповів у київській газеті «Факти» дослідник його біографії й творчості Сергій Ярмолюк. Після смерті письменника в його особистому архіві в помешканні елітного київського будинку на вулиці Леніна (Фундуклеївській) було виявлено ще один «твір» під назвою «Протокол допиту винного», написаний у районному відділенні міліції. Комісія з літературної спадщини А. Головка підтвердила справжність документа (рукопису) і почерку письменника. Було проведено й почеркознавчу експертизу. Але потім цей «Протокол допиту винного» був захований під грифом «Цілком таємно» далеко-далеко.
Сергій Ярмолюк писав: «Навіщо знадобилося все життя зберігати цей докір власної совісті, зрозуміти неможливо. Може, цей папір віддали, коли було закрито карну справу або по закінченні терміну зберігання. У будь-якому разі, запити в архів Полтавської психіатричної лікарні, Полтавського обласного управління СБУ та в київський Центральний архів СБУ ні до чого не призвели. У лікарні повідомили, що всі історії хвороби згоріли під час Великої Вітчизняної війни. В архівах СБУ карної справи чомусь не виявилося…»

«Працював через силу»
Справжня біографія Андрія Васильовича Головка, 1897 року народження, виявилася дуже й дуже незвичайною… У роки громадянської війни він ніяк не міг визначитися. Спершу був петлюрівцем, потім став денікінцем, але врешті-решт дезертирував із Білої армії й оселився в одному з глухих сіл у Кобеляцькому повіті. 1920 року добровільно вступив у Червону армію, навіть командував кінною розвідкою.
Через рік Головко з якихось причин знову дезертирував, прихопивши зі собою про всяк випадок наган. Жив у постійному очікуванні арешту. Дружина Тетяна постійно хворіла, сиділа в основному вдома. У них народилася донька. Головко трохи писав і навіть 1924 року вступив у так званий Союз селянських письменників «Плуг».
Тим часом, у нього щось почало діятися з психікою. Він сам відчував, що божеволіє. Кілька разів збирався вкоротити собі віку. Застрелитися. Зупиняло тяжке становище сім’ї. Перш ніж застрелитись, Головко, наскільки можна судити за збереженими щоденниковими записами, прагнув хоч якось забезпечити дружину й дочку. Залишити їм якісь кошти. «Не дні, не тижні – роки я вболівав за сім’ю, – писав Головко. – Шукав різні виходи, працював через силу, прагнув із нічого зробити щось, дати хоч куточок своїй дружині, вилікувати її, забезпечити на майбутнє її життя без мене…”

Гріхопадіння
У березні 1924 року Головко дійшов висновку, що його зусилля – марні. І він зважився на те, що в психіатрії називають розширеним, або альтруїстичним, самогубством. У “Протоколі допиту винного” Головко констатував: «1. Я хворий, це – факт. 2. Лікуватися не маю змоги – факт. 3. Хвороба зростає з кожним днем ??і погрожує зробити мене непрацездатним, а сім’ю – без шматка хліба залишити. І це факт. Як же бути? Та просто: якщо так – застрелитися! А дружина, а дочка? З болем нелюдським вирішив: не кину їх. Я повинен позбавити їх важкого життя. Себе потім.»
14 травня, під час прогулянки, Головко застрелив дружину. Вона прилягла біля сосни, у тіні. Головко накрив її обличчя хусткою й вистрілив. «Обійшов, встав, – розповів під час слідства Головко, – дружина ворухнулась і завмерла. А в мене така тупість і порожнеча…»
Уранці наступного дня він убив доньку. Його свідчення, судячи з протоколу допиту, – плутані й не зовсім однозначні. Головко стверджував: «Я вибрав місце в холодку. Як і дружині, голову червоною хусткою накрив. Витягнув наган і вистрілив у голову їй. І знову в грудях немов обірвалося щось, а потім – порожньо, порожньо, порожньо… Життя для мене вже не було: в голові кінці висять від нервів, а з грудей шматки з кров’ю вирвалися. Але були ще й такі думки: може, у Харкові з’явлюся і розповім усім, щоб знали, а може, написав би про це у творі. Може, застрелюся, а може, лікуватися б послали мене, коли би визначили, що потрібен я для суспільства як письменник…”

Повернення до норми
Накласти на себе руки Головко не зважився. Він сів у потяг і поїхав у Полтаву. Кілька днів в переховувався в готелі й виходив на вулиці тільки з метою купити свіжі газети. Невдовзі він прочитав у кримінальній хроніці про подвійне вбивство й скоро потому був арештований працівниками карного розшуку й ГубЧК.
Його помістили в слідчий ізолятор. Там письменника оглянув психіатр і рекомендував скерувати на лікування в психіатричну лікарню. Як довго перебував Головко у божевільні – не відомо. Як і про те, чим його лікували й від чого саме: відступаючи з Полтави 1943-го, німці підпалили лікарню й довоєнний архів згорів. Та швидше за все, історія хвороби Головко була вилучена задовго до цього. Щоб уникнути, так би мовити, пересудів.
Як би там не було, досить швидко психічний стан Головка повернувся до норми. І він почав писати роман “Бур’ян”, який підняв його на вершину української радянської літератури, зробив живим класиком, людиною, до якої звичайні мірки, у тому числі юридичні, незастосовні. Біографію Головка підчистили, підправили, позбавили компрометуючих фактів і опублікували для загального огляду.

Прагнення спокути
До самої своєї смерті в 1972 році письменник жив відлюдником у центрі Києва на вулиці Леніна. Окремими виданнями в Головка вийшло понад 20 книг, а також твори у двох, трьох, чотирьох і п’яти томах.  Та, власне, усе своє найкраще він написав іще до початку 1930-х. Після роману ”Бур’ян” (1927) він не створив нічого, що зрівнялося б із цією літературою.
Починаючи з 1940-х довго й важко писав ”Артема Гармаша”. Це звалося зрілою прозою, що в радянській термінології означало мертву прозу. 1941 року Головко пішов служити фронтовим кореспондентом. Хоч міг би, за віком і за заслугами, знайти собі тилову роботу. Та, мабуть, для нього важливо було саме це: подолати страх повернення на війну. Можливо, це певним чином повертало його в той час, коли ще не сталося гріхопадіння.
У 1970-х молодші сучасники вже дивилися на нього з острахом і повагою. Усі щось чули про його давню драму, але тепер це здавалося зовсім неймовірним. Його письменницький авторитет залишається непохитним, і премія за найкращий прозовий твір названа саме його іменем. А щодо гріхів — то навіть такий мораліст, як Олесь Гончар, вважав Головка взірцем совісної й порядної людини.

Доброслава Хміль

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...