Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 18, 2019

Табірне пекло Вишні

Автор:

|

Листопад 10, 2011

|

Рубрика:

Табірне пекло Вишні

Павло Губенко (він же — Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечві Роменського повіту на Полтавщині (тепер село Грунь Сумської області). Батько — прикажчик у поміщиків. Павло — друга дитина, крім нього, було ще 16. Старший брат Василь також став гумористом, розстріляний 1937 року. Молодший, Кость, був актором.

Задля того, щоб ознайомитися з усмішками Вишні, люди часто починали вчитися читати, а російськомовні — спеціально вивчали українську. У «Селянській правді» за 20-рядковий фейлетон йому, колишньому петлюрівцеві, лиш випадково не розстріляному, платили 15 крб. Це ціна трьох пар добрих черевиків. Рядовий працівник мав тоді середню зарплату 25 крб, відповідальний партфункціонер — 150.

Коли він був на вершині літературної слави, інший колишній петлюрівець, Антоненко-Давидович, молодший на десять літ, написав відгук на тритомник Вишні 1928 року. Суть така: я визнаю талант Вишні, але він — це криза нашого гумору. Бо вищий пілотаж — це коли автор створює комічні ситуації, а не бавиться смішними словами. Стаття так і називалася — «За комізм ситуації, а не вислову». Та іронія в тім, що тоді вже жоден письменник не міг «створювати ситуацію», бути її господарем. Через якихось п’ять років їх обох, як і сотні інших літераторів, посадили.

В 1932—1933 роках Остап Вишня взагалі не писав нічого. Бо як творити усмішки, коли люди вимирають від голоду мільйонами. Він дав це зрозуміти. І підписав ордер на свій арешт. А Антоненко-Давидович тепер цитував вислови Вишні під час слідства в НКВС. Наприклад: «Я належав до терористичної організації, назви якої не знаю. Я мав був убити Павла Петровича Постишева в часи прийдешньої аудієнції його з українськими письменниками. Але оскільки аудієнції не відбулося, я його не вбив. Остап Вишня».

Або: «Громадянине слідчий, ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте мені знасилування Клари Цеткін. Ні, дошукуйтесь чого іншого. Я людина сімейна…»

«В каком помещении вы планировали убить товарища Постишева?» — запитали. — «Я предпочитаю убивать вождей на свежем воздухе», — нібито відповів Вишня.

Що тут — правда, а що — леґенда, годі сказати. Вишню врешті-решт тоді зламали фізично й морально, змусили визнати безглузді звинувачення. Він відсидів у таборах 10 років. Потім хворого, замученого письменника пересадили з арештантського барака в письменницький кабінет. Він мусив своїми гуморесками висміяти «буржуазних націоналістів», ОУН-УПА. Так в 1945—1946-му з’явився цикл «Самостійна дірка». Таке могло писатися тільки під страхом повернення назад у табірне пекло. Утім, дехто з дослідників уважає, що оунівці дякували Вишні за «рекламу в пресі».

Того ж 1946-го опубліковано одну з його «мисливських усмішок» — «Вальдшнеп». Мало в якій із його 2,5 тис. усмішок стільки трагізму. Там герой-мисливець пояснює, чому не любить полювати навесні на вальдшнепів — бо колись весною вбита його любов: «Я впав на траву, я рвав її зубами й плакав…». Саме весною 1933-го застрелився близький друг Вишні — Микола Хвильовий, автор роману «Вальдшнепи». Вишня тоді три дні й три ночі кричав і плакав у своїй кімнаті. Усі думали, що він збожеволів. Потім, дуже надовго, під страхом смерті, заборонили навіть згадувати про Хвильового. Але Вишня зумів…

Олександр Гайн

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...