Новини для українців всього свту

Thursday, Sep. 24, 2020

Син українки та грузина багато встиг зробити

Автор:

|

Вересень 10, 2020

|

Рубрика:

Син українки та грузина багато встиг зробити
Ґеорґій Ґонґадзе

Про жахливу загибель 17 вересня 2000 року журналіста Ґеорґія Ґонґадзе й її обставини розслідування відомо незаслужено більше, ніж про нього особисто.

«Віддам життя»
Ґеорґій Ґонґадзе народився 21 травня 1969 року в Тбілісі, столиці Грузії, в родині стоматолога зі Львова Лесі Корчак та архітектора Руслана Ґонґадзе. Прагнув встигати скрізь — навіть там, де було важко. Може, намагався таким чином жити за двох — і за себе, і за брата-близнюка, разом із яким з’явився на світ. Але хтось його викрав із пологового будинку.
Наступний удар долі пережив, коли йому було шість літ — розлучилися батьки. Залишився з матір’ю, котра повернулася до Львова 1994-го.
Усі, хто пам’ятають його дитиною, запевняють, що змалку пнувся бути потрібним. Підміняв виховательку в дитсадку, розповідаючи ровесникам неймовірні пригоди. Там же, а згодом у школі, зголошувався в Діди Морози, аби роздавати подарунки.
Згодом ділився з усіма тим, що мав — їжею, одягом, помешканням. Потреба щось для когось залагодити та комусь у чомусь посприяти викликала у нього майже дитячу радість й у зрілому віці. Змалку був лицарем — хай би хто насмілився образити при ньому дівчину! За словами одного з його учителів, відважно протистояв семи озброєним великими палицями хлопцям.
Гартував себе до випробувань з чотирирічного віку. Зокрема, займався плаванням і легкою атлетикою. Навчаючись у шостому класі, став чемпіоном Грузії серед своїх ровесників із бігу. У середині 1980-х був зачислений до резерву радянської олімпійської команди зі спринту на 100 м і 200 м.
А навчаючись у сьомому класі, вирушив із двома друзями шукати скарб аж до Туреччини. Лише на другий день пошуків на них натрапили в Батумі. З 1986-го навчався в Інституті іноземних мов у Тбілісі за спеціалізацією «англійська». Позаяк тоді до війська рекрутували й студентів, то вже за рік служив на кордоні СРСР із Іраном. Від «виконання інтернаціонального обов’язку» в Афганістані його вберегла мати, заплативши хабара армійським корупціонерам.
З війська повернувся 1989 року зовсім в іншу країну. Грузинські патріоти вже тоді намагалися витягти свою батьківщину з «тюрми народів». Одним із них був і батько Ґеорґія, котрий очолив національний фронт «За вільну Грузію».
Його син став у свої 20 літ його інформаційним речником. Зокрема, відвідав у 1989-1990 рр. у пошуках союзників Грузії прибалтійські республіки й Україну, де у вересні 1989-го відвідав від імені Фронту перший з’їзд Руху. Тоді ж побував у Чернівцях на першому некомуністичному музичному молодіжному фестивалі «Червона рута».
5 липня 1996 року зізнався в інтерв’ю часопису «Бережанське віче», що там у нього «прокинулося дивне почуття»: «Я зрозумів, що жити не можу без цієї землі. Коли мене запитують, що я більше люблю, Грузію чи Україну, відповідаю: Грузія — це мати, яка мене народила, виховала. А Україна — це жінка, яку несказанно кохаю. Якщо буде треба, віддам життя своє за Україну».
На фестивалі закохався в свою майбутню першу дружину Мар’яну Стеценко, з якою побрався й оселився 1990 року у Львові, де працював учителем англійської та фізкультури, водночас навчався на факультеті романо-германських мов університету.
Та в грудні 1991 року його змусили повернутися в Тбілісі події, які відбувалися там. Перший президент Грузії Звіад Гамсахурдія, котрий перетворився з політв’язня на безжалісного та корумпованого параноїка, проголосив депутата парламенту й голову Союзу радикалів країни Руслана Ґонґадзе та ще 31 свого опонента «ворогами країни» й наказав їх заарештувати. Батько Ґеорґія уникав розправи, ховаючись у льосі. Та після того, як урядові війська розстріляли в Тбілісі антигамсахурдіївську демонстрацію, в Грузії спалахнула громадянська війна.

Народний дипломат
Ґеорґій повернувся до Тбілісі в розпал боїв, у яких брав участь як медик — перевозив поранених до шпиталю. Керував «швидкою допомогою», підбирав убитих і поранених на полі бою. Його мати доглядала їх у шпиталі, розгорнутому в підвалі парламенту. Та коли снайпери вбили кількох медиків, не завагався взяти автомат і відповідати на вогонь.
До Львова повернувся наступного дня після того, як 14 січня 1992-го Гамсахурдія чкурнув із Тбілісі. Та радість від перемоги затьмарила неприємна новина — його покинула дружина, мати якої переконала її, що людина, котра залишила її заради Грузії, не може бути вірним чоловіком.
Розраду знайшов у «народній дипломатії» — заснував грузинське культурне товариство у Львові, назване на честь князя Багратіоні, яке слугувало ще й інформаційним центром. А під час його реєстрації зустрів Мирославу Петришин — свою майбутню другу дружину, котра допомогла йому написали статтю «Траґедія лідерів» про громадянську війну в Грузії, опубліковану 1992 року у львівській газеті «Пост-поступ».
Політику мав намір полишити, натомість намірявся зайнятися в Грузії бізнесом. Та його відрадила мати, котра працювала тоді в тбіліській лікарні, де одужували поранені під час громадянської війни. Згодом згадувала: «Я взяла його за руку і сказала, що замість займатись бізнесом він повинен писати про ці жертви. Він вирішив зняти документальний фільм про громадянську війну в Грузії. Я купила йому камеру і він зробив фільм під назвою «Біль моєї землі». В лютому 1993-го цей фільм демонстрував український телевізійний канал УТ-3.
Тим часом незалежність від Грузії проголосили абхази й Ґеорґій зголосився добровольцем на війну з ними. Та владні структури не прийняли його на військову службу, мотивуючи відмову тим, що більше користі принесе «народною дипломатією» та пропаґандистською діяльністю в Україні, державною мовою якої оволодів змалку.
Повернувся до Львова, аби забезпечувати сприяння Грузії в її конфлікті з абхазами, котрих підтримували росіяни. Та порозумітися зумів лише з лідерами воєнізованої організації УНА-УНСО. Позаяк її намір протистояти Кремлю збігся з інтересами грузинів, 1993 року батальйон УНА-УНСО «Арго» відбув до Абхазії.
Натомість Ґеорґій затримався в Україні через батька, котрий очікував у Києві на операцію, позаяк хворів на рак. Та після того, як 5 серпня 1993-го Руслан Ґонґадзе помер у столиці України, Ґеорґій повернувся з його тілом до Тбілісі. А після похорону батька знімав документальний фільм про українських бійців в Абхазії. Гроші на зйомки отримав від продажу свого автомата Калашникова.

Неприємно, але…
Коли абхази оточили співвітчизників Ґеорґія у Сухумі, до війська мобілізували і його. Під час обстрілу грузинських позицій над його головою розірвався снаряд і шрапнель врізалася йому в тіло у 26 місцях. Ті осколки так і залишилися назавжди в його тілі й 2000 року саме по них упізнали труп Ґонґадзе.
А 1993-го його врятував від смерті сталевий шолом. Двоє бійців, котрі були поруч, загинули. Ґеорґія переправили до польового шпиталю, де він вимагав забрати з поля бою його торбу з відеокасетами. Її витягли з поля бою під вогнем.
Тієї ж ночі Ґонґадзе відправили разом із іншими пораненими літаком до Тбілісі. Це був останній грузинський літак, який вилетів зі Сухумі перед тим, як абхази зайняли місто.
У шпиталі в Тбілісі рани Ґеорґія лікувала його мати, котра більше боялася, щоб не помер від голоду. Згадувала згодом: «Часи були жахливі. Не було ні харчів, ні електрики, ні опалення, не було на чому готувати, хліба теж не було».
Хотіла вивезти сина з Грузії, але не мала грошей. Уряд не платив їй та всьому персоналу шпиталю ще з грудня 1991 року. Аби вивезти сина з Грузії, зібрала гроші серед друзів та родичів і в жовтні 1993-го Ґеорґій полетів до Львова. Матері грошей на те, аби поїхати, забракло. Та й поранених вона, за її словами, залишити не могла.
Тим часом Ґеорґій змонтував із плівок, відзнятих у Абхазії, документальний фільм «Тіні війни», також показаний на українському телебаченні. А невдовзі одружився з Мирославою Петришин і 1997 року у них народилися дівчатка-близнючки.
Але його мирна діяльність в Україні виявилася небезпечнішою, ніж участь у війні в Грузії. У липні 2000-го навіть змушений був звернутися до Генеральної прокуратури, аби захистила його від силових відомств, які впродовж кількох тижнів стежили за журналістом.
Утім, про це розповідав ще 1996 року в інтерв’ю часопису «Бережанське віче»: «Сьогодні за нами дуже уважно стежать. І це приємно. Інша річ, як довго нам дозволять так вільно висловлювати свої думки». А про зацікавлених у тому, аби він замовк назавжди, не писали лише дуже ледачі журналісти.
Як повідомляв «Міст», Ґеорґія Ґонґадзе поховали у Києві на території церкви Миколи Набережного.

Ігор Голод

About Author

Meest-Online