Новини для українців всього свту

Monday, Jul. 22, 2019

Справа Полуботка

Автор:

|

Листопад 07, 2013

|

Рубрика:

Справа Полуботка

Не з власної волі потрапив Павло Полуботок до столиці Російської імперії. Його разом із генеральним суддею Іваном Чернишем і генеральним писарем Семеном Савичем викликав цар Петро I. Викликав як людей найбільш небезпечних для втілення в Україні великоросійської політики, що проводилая царським урядом наприкінці другого – на початку третього десятиліття XVIII ст. Це була політика знищення автономії України, яка ґрунтувалася на гетьманських статтях ще із часів Богдана Хмельницького й утверджувалася в другій половині ХVII ст.

Виклик до столиці імперії
Петро І завжди ставився до Полуботка з підозрою, вважав його діячем хитрим, «здатним до Мазепи уподібнитися». Тому, коли після відступництва Мазепи постало питання про вибір нового гетьмана, кандидатуру Павла Полуботка відвів сам цар 6 листопада 1708 року.
Булаву отримав Іван Скоропадський. Після його смерті 1722-го, коли цар зауважив, що опозицію до його планів щодо України, очолює той сам Полуботок, він одразу ж викликав його разом із найбільш підозрілою старшиною до столиці. Коли вони й тут не вгамувалися, звелів їх заарештувати.
Загалом, у цій справі було заарештовано чимало українців. Але центральними фігурами крім Полуботка залишалися Черниш і Савич. Пізніше в цій же справі залучили старого миргородського полковника Данила Апостола і ще двох – Василя Жураківського та Якова Лизогуба, які після від’їзду Полуботка зі старшиною до Петербурга, залишалися на Україні замість них «управителями військових справ і порядків». Цих трьох теж доставили в столицю й кинули в Петропавловську фортецю.
Розслідування справи ще не завершилося, коли помер Павло Полуботок, а через місяць після нього помер і сам цар. Звичайно ж, це докорінно змінило долю в’язнів: через два тижні після похорону Петра I справа про заарештованих українців вирішилася так, як ніхто б і не наважився очікувати за життя царя.

Усе – через універсали?
Маніфест від 8 лютого 1725-го постановляв, що родина Полуботка, а також Черниш, Савич, Жураківський, Лизогуб і Апостол із сім’ями мають бути відправлені в заслання до Сибіру з конфіскацією всього майна. Замість того всіх їх випустили з в’язниці з наказом жити в Петербурзі «з дружинами і дітьми» безвиїзно. Конфіскацію майна було скасовано.
Указ від 8 лютого 1725-го містив офіційне звинувачення українській старшині, яка, стверджувалося там, завдавала великого лиха простому люду поборами, позовами в судах, податками, «закріпаченням» козаків і посполитих тощо…
Щоби протистояти цьому, була введена Малоросійська колегія, якій наказали «від таких зловмисних тяжкостей малоросійський народ обороняти й охороняти». Однак створення колегії аж ніяк не тішило старшину. «Не відстаючи від колишнього свого звичаю кепського чинити підле простому народу», старшина почала розсилати універсали з погрозами кидати до в’язниць усіх, хто наважиться скаржитися до Малоросійської колегії на своїх начальників. Саме у зв’язку із цими універсалами, для відповіді й були викликані до Петербурга Полуботок, Черниш і Савич. Вони домагалися скасування колегії, щоб «як і раніше своєму простий народ ображаючи й плюндруючи, себе збагачувати».

Сфальсифіковане обвинувачення
У Петербурзі старшина нібито подала чолобитну, щоби замість колегії поновився генеральний суд із семи осіб. Так «зручніше було їм народ гнобити, а тому народу нікому на них скарг приносити». Причому чолобитну цю написали вони вже в Петербурзі, по суті, підробивши документ, так як скористалися чистими аркушами паперу, заздалегідь підписаними представниками української верхівки.
І коли був скерований в Україну для розслідування бригадир Олександр Румянцев, Полуботок, Черниш і Савич зробили все можливе, щоби правда не випливла на поверхню. А допомагали їм у цьому за попередньою домовленістю Лизогуб і Жураківський. Тому-то й були вони заарештовані Румянцевим і відправлені з України до Петербурга. Усі вони винні були в тому, що так чи інакше, але «ладили кривду народу».
Чолобитних, що підтримували Полуботка, було, власне, дві: одна про скасування поборів Колегії, і друга – про дозвіл на вибори гетьмана. Так, у будь-якому разі, повідомлялося офіційно в справі про арешт української старшини.
Як головне звинувачення старшині висувалося те, що нібито свої чолобитні вона подавала з єдиною метою: відстоювання свого права й подальшого багатіння на пригніченні простого народу, тобто козаків і посполитих. І указ про те, щоби після амністії старшина не покидала столиці, мотивувався тим, аби «народу малоросійському надалі від них образ і розорення не було».

На допиті
Справа Павла Полуботка та генеральної старшини не надто цікавила літописців ХVIII століття. Може, основною причиною була обережність, тому що висвітлювати політичний бік питання було не зовсім безпечно. Майже всі літописці згадують Полуботка та його товаришів, але пишуть про це в загальних рисах.
Найбільш детально згадані події викладено в «Історії русів», у якій Полуботка представлено як патріота, що перебуває у відкритій опозиції до центрального російського уряду. Тут справа Полуботка найтіснішим чином пов’язана з діяльністю Петра І, спрямованою проти автономії України й, головним чином, із введенням Малоросійської колегії. Адже її президент Вельямінов, зневажаючи права та привілеї України, вводив нові регламентації й податки. Сенат, було, скасував їх, але за доносами того ж Вельямінова Петро I відновив, а Полуботка й інших підозрюваних зі старшини викликав на допит до столиці.
Уклінно благали вони царя не нищити їхнього рідного краю», що страждає від поборів, і відновити давні їхні права та дозволити їм обирати гетьмана вільним голосуванням. Однак Петро був невблаганний. Вніс свою частку і Меншиков, який завжди вороже ставився до України, він зустрів старшину суворо, і царя налаштовував відповідно. Зрештою, Петро I назвав представників України «зрадниками і віроломцями», наказав заарештувати їх і катувати в таємній канцелярії. Чотири місяці тривали тортури.

Промова
10 листопада 1723 року всіх засудили до довічного ув’язнення з конфіскацією в казну всього майна. Коли вирок був оголошений, Павло Полуботок звернувся до Петра I зі зухвалою промовою, яку повністю на кількох сторінках наводить автор «Історії русів».
Натякаючи на Меншикова, Полуботок говорив, що дуже добре знає, звідки в царя така люта злість на український народ, і що вона суперечить «доброму й ласкавому суду та милості, які є єдиним надбанням усіх монархів усього світу». Закликав він царя бути покровителем і захисником законів. На якій підставі російський монарх піднявся над законом і гнобить українську старшину, кидає в тюрми, піддає тортурам і забирає її майно? Те, що ставиться генеральній старшині в провину, не тільки не є злочином, за який необхідно карати, але святим громадянським обов’язком, що визнається всіма народами. Українці просили й просять помилувати рідний їхній край, знищуваний немилосердно; відновити його права, підтверджені раніше й самим Петром I.
«Народ український, єдиноплеменний і єдиновірний із московським, не раз вже із часу з’єднання з Москвою допомагав їй. Але не подяку отримав у відповідь, а презирство й образу, опинився в жорстокому рабстві. Малоросійська колегія посилила лише та примножила нещастя українського народу, а ненависть Меншикова й Петра I втілила в непримиренного ворога України. Обертати народи в рабство та володіти рабами – це справа азіатського тирана, а не християнського монарха, який повинен називатися й насправді бути верховним батьком народів», – казав Павло Полуботок.
Він припускав, що його разом із генеральною старшиною, за давнім московським звичаєм, вирішено замордувати в підвалах фортеці, і тому погрожував катам, зокрема Петру I, що той повинен буде відповісти за скоєне перед Богом.
Петро I начебто вислухав розлогу промову терпляче, але, тим не менш, від свого останнього слова не відмовився. Майно заарештованих було конфісковане, їхні родини залишилися без кусня хліба, бідували по чужих хатах, жили на милостиню, немов жебраки. Перед смертю Полуботка Петро І відвідав його в казематі. Полуботок запевнив царя, що не має на нього зла, але нагадав, що за невинні страждання свої та близьких своїх він іще буде судитися із царем перед престолом Царя царів.
Таким чином Полуботок і генеральна старшина прийняли страждання за загальнонародну справу, захищаючи інтереси Вітчизни. Оригінал промови, на жаль, не зберігся. І пошуки документа успіхом не увінчалися.

Олексій Гай

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...