Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 24, 2017

Солов’їне серце України

Автор:

|

Лютий 14, 2013

|

Рубрика:

Солов’їне серце України

”Пісню про рушник”, ”Вчительку” співають українці по всьому світі. Але мало хто пам’ятає, що слова до них, а також до добре знаних ”Знову цвітуть каштани”, ”Пісні про Київ”, ”Ми підем, де трави похилі”, написав Андрій Малишко. Саме за це його назвали «солов’їним серцем України» – за невмирущі пісні. Попри всі модерні віяння в поезії складного XX століття він зберіг глибинну народнопоетичну основу української лірики, її яскраву образність, соковиту й колоритну мову. Тим-то його щирі й задушевні твори назавжди ввійдуть до золотого фонду нашої літератури як свідчення величі й краси мистецтва слова.

Брат Робін Гуда
Андрій Малишко народився в Обухові на Київщині в сім’ї шевця. Закінчив семирічку, учився в медичному технікумі, кинув, пішов на літературний факультет Київського інституту народної освіти. Його батько хотів бачити чотирьох своїх синів шевцями, але послухався лише старший Сергій. А Петро, Василь та Андрій пішли різними шляхами, одначе всі троє віршували.
Обухівщина – край повстанського отамана Зеленого. Майбутній поет тоді був іще малий. Але пізніше його старший брат Петро став своєрідним народним Робін Ґудом — грабував комуністів і радянських чиновників і не чіпав простих селян. 1928 року його спіймали, відвезли до Києва й засудили до страти. Мати ходила пішки до самого ”всеукраїнського старости” Петровського, але той не допоміг — Петра розстріляли. Про цього свого брата Малишко пізніше казав: «Якби я писав вірші так, як Петро, — ціни б мені не було!»

Опришки, кармелюки й гайдамаки
Малишко ввійшов у літературу за часів сталінщини, коли в українській поезії, здавалося, уже не було нічого живого. І якимось дивом зумів залишитися щирим поетом, навіть коли доводилося служити кон’юнктурі. Утім, він, людина повністю радянського виховання, до Компартії вступив пізно — 1943 року, на фронті.
1947-го він отримав Сталінську премію за поему ”Прометей”. Згодом іще одну – за збірку ”За синім морем” (1951). Мав Шевченківську премію 1964 року — за збірку ”Далекі орбіти”, і Державну премію СРСР (збірка ”Дорога під яворами”, 1969).
Причому з Малишком не раз так бувало, що найбільш прорадянські його поезії крили в собі драму, якої не достерегли партійні ідеологи. Так, у поемі ”Прометей” поранений радянський солдат, якого переховують наші селяни, потрапляє в руки гітлерівців і гине. Зрештою, для окупантів він — бандит. Цей мотив пропащого розбійника часто повторювався у віршах Малишка. Опришки, кармелюки й гайдамаки з’являлися іноді в нього там, де їх зовсім не очікуєш.

Подорож за океан
1950-го він побував у США та Канаді. Після цього з’явилася збірка віршів ”За синім морем”. Перед поетом стояло партійне завдання — розвінчати ”загниваючу Америку”. І він зробив це, але своєрідно. В одному вірші тої збірки Малишко пише про ліфтерку-негритянку, яку бачив у Нью-Йорку. Йому здалося, що цій негритянці остогидло місто, їй мріється повернутися в рідне село, де вона
Жито б ростила, пшениченьку б жала,
Пісню із поля вела б до села…
Американські негри сміялися б із такої дивної мрії. Мабуть, поет просто не помітив реальної Америки — у цьому вірші він залишався на 100 % україноцентричним. Однак за негритянським колоритом цього гріха не помітили й збірку вдостоїли Сталінської премії.

Каяття…
На похороні Володимира Сосюри в січні 1965-го Андрій Малишко виступив із промовою, яку вперше повністю надрукували майже через 40 років. Таке тоді завжди узгоджувалося наперед у партійних інстанціях. Але Малишко чомусь раптом порушив це правило. І договорив усе, що мав сказати, до кінця, хоч посередині виступу йому вимкнули мікрофон.
Він казав: «Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші ”Любіть Україну!”… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета!»
Це було своєрідне каяття. 14 років перед тим, улітку 1951-го, Сосюру чотири дні поспіль засуджували на письменницькому пленумі за нібито націоналістичний вірш ”Любіть Україну!” Малишко також змушений був виступити з осудом ”ідеологічних збочень” Сосюри — колишнього петлюрівця.

Трафунок – один із багатьох
Загалом, Малишко ніколи не був покірним у житті. 1956 році поет мав, зокрема, неабияку дрогобицьку халепу. Після врочистого вечора в Дрогобицькому театрі з нагоди 100-річчя Івана Франка Малишка й ще кількох письменників запросили на вечерю до першого секретаря обкому партії (Дрогобич тоді був обласним центром). До столу там підносила – прислуговувала – жінка, яка розмовляла тільки російською. Малишко сприйняв її за служницю й запитав, чому вона говорить із ним, українським поетом, російською мовою. Пані – а це була дружина першого секретаря обкому – образилася. А її чоловік відразу доніс у ЦК Компартії на Малишка, звинувативши його в «буржуазному націоналізмі».
Про те, як розглядалася ця «справа» на письменницьких партійних зборах у Києві, розповідав Дмитро Павличко, їх учасник. Головував на зборах Ю. Збанацький. Малишка мали виключити з партії, засудити. «Я давно казав, що такому не місце в нашій письменницькій спілці, в партії!» – гримів Іван Ле. Накинулися на поета й інші, особливо Сава Голованівський. Зал же невдоволено гудів: де, мовляв, за таке карати? Були й виступи на захист Малишка.
Та найкраще захистив себе сам Малишко. Вийшов на трибуну збуджений, червоний: «Ви що?! Я ж – боєць Червоної армії, пройшов своїми ногами всю війну. Я – автор творів про Леніна, поеми «Прометей», оспівував і оспівую радянську Батьківщину, – і ви будете мене звинувачувати?!» Від захисту перейшов у атаку. І це подіяло: Малишкові навіть догани не дали, а записали, як це робили парткомівці: «…вказати».
Помер Малишко 17 лютого 1970 року в київській лікарні «Феофанія» від інфаркту й інсульту, що слалися одночасно. Похований на Байковому кладовищі. Остання збірка його віршів — ”Серпень душі моєї” – була надрукована вже посмертно.

Доброслава Хміль

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...