Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Jun. 20, 2018

Ще раз про життя і творчість Павла Чубинського

Автор:

|

Лютий 01, 2018

|

Рубрика:

Ще раз про життя і творчість Павла Чубинського

Палкий патріот, що зайняв чільне місце серед діячів українського національного та культурного відродження ХІХ ст., етнограф-фольклорист, географ, публіцист, поет, котрому належать слова українського національного гімну «Ще не вмерла Україна» Павло Чубинський народився 27 січня 1839 року на родинному хуторі поблизу Борисполя, що тоді належав до Полтавської губернії в небагатій шляхетній родині. Середню освіту здобув у Другій Київській гімназії. Студіював у Петербурзькому університеті на юридичному факультеті. Будучи ще студентом, брав участь у діяльності петербурзької української «Громади». Там мав змогу особисто познайомитись із Тарасом Шевченком, котрий назавжди залишився для нього духовним учителем, провідником у житті та творчості.
1861-го Павло захищає дисертацію, отримує звання кандидата юридичних наук і повертається до Києва. Там він відразу активно долучається до просвітницької праці і стає постійним співробітником першого українського суспільно-літературно-наукового місячника «Основа», що з січня виходив у Петербурзі. До складу редакційної колегії входили В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров. Співробітниками «Основи» були видатні українські науковці, історики, письменники, поети, діячі культури, котрі поставили перед собою завдання науково обґрунтувати національні права українського народу на вільний і всебічний розвиток. В «Основі» друкували твори Т. Шевченка, Л. Глібова, П. Гулака-Артемовського, П. Куліша, Марка Вовчка, П. Чубинського, М. Вербицького й інші.
Павло Чубинський в основному писав статті на теми освіти, шкільництва, підтримуючи ідею необхідності створення широкої мережі народних шкіл і видавання підручників для них, а також науково-популярної літератури. Ставав в обороні юридичних прав селян, чим викликав люте обурення поміщиків. На шпальтах журналу з’явилися й ранні вірші Чубинського, що друкувалися під псевдонімом Павлусь. Звісно, діяльність «Основи» була не до вподоби царату і в жовтні 1862 року видавати журнал заборонили. Хоч і проіснувало недовго, та своєю діяльністю видання зробило вагомий внесок у розвиток національної свідомості та національного руху і мало великий вплив на культурно-політичний процес в Україні в другій половині ХІХ ст.
На початку осені 1862-го Павло Чубинський пише свій доленосний вірш «Ще не вмерла Україна», де прозвучав могутній заклик до боротьби за свободу та незалежність, гордість за своє минуле і віра в світле майбутнє. Вірш дуже швидко поширився серед українофільських гуртків. У жовтні за цей вірш та за суспільно-політичну діяльність, а особливо за народницько-просвітницьку працю серед селян на Київщині та Полтавщині, за заклики селян домагатися юридичної справедливості царський уряд заслав Чубинського в Архангельську губернію під нагляд поліції.
За задумкою Чубинського вірш «Ще не вмерла Україна» мав стати закликом до української молоді боротися за втілення в життя відвічного прагнення українського народу до свободи, до самостійної та суверенної Української держави. І цю роль він виконав. Вперше вірш був надрукований 1863 року в літературно-політичному журналі «Мета». Тоді ж український греко-католицький священик, дириґент, один із перших українських композиторів-професіоналів в Галичині о. Михайло Вербицький написав до нього музику. Пісня одразу набула великої популярності по всій Україні. Фактично вже в 1870-1880 рр. вона вважалася гімном соборної України. В 1917-1920 рр. «Ще не вмерла Україна» була офіційним державним гімном України.
В часи більшовицької окупації гімн був заборонений. У незалежній Україні Верховна Рада України, щойно 6 березня 2003-го спромоглася ухвалити закон «Про Державний Гімн Україну», затверджуючи офіційним гімном України слова лише першого куплету і приспіву пісні П. Чубинського на музику М. Вербицького.
Після звільнення 1869 року зі заслання Чубинський спочатку оселився у Петербурзі. Тут він стає дійсним членом Імперського російського географічного товариства і розгортає наукову роботу, яку розпочав ще на засланні, досліджуючи економіку та культуру Півночі. Очолює експедицію з вивчення Печорського краю й Уралу. З його ініціативи була відправлена експедиція на Нову Землю. Пише ряд наукових праць.
Наприкінці 1869-го географічне товариство посилає Чубинського в етнографічно-статистичну експедицію до України для збирання і вивчення етнографічних матеріалів.
Результати були опрацьовані та видані упродовж 1872-1878 рр. під назвою «Труди етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський Край». У першому томі було поміщено народні повір’я та забобони, приказки, прислів’я чари і загадки. У другому — народні казки та жарти. Третій том — народний календар, тобто звичаї й обряди, такі як веснянки, обжинки, коляди тощо. У четвертому томі можна було прочитати про звичаї й обряди, пов’язані з народженням дитини, хрестинами, весільні та похоронні ритуали. П’ятий том — народні пісні, понад 4 тис. Шостий том містив юридичні звичаї. У сьомому томі були зібрані відомості про національні меншини, які на той час проживали в Україні. Цю працю Федір Вовк охарактеризував так: «Вона була надзвичайним явищем в історії тогочасної етнографії і в історії української культури, показала світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, силу поетичного життя, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне що відрізняє український народ серед інших слов’янських народів».
1873 року П. Чубинський повертається до Києва де утворилася ініціативна група українських учених, яка домоглася від царського уряду дозволу на відкриття у Києві Південно-західного відділу Імператорського російського географічного товариства, який по суті став самостійною науковою установою, що поставила перед собою амбітне завдання вивчення географії, етнографії, економіку та статистику України. У березні 1874-го товариство провело перепис населення Києва, що стало вагомою історичною подією. Важливим досягненням стало проведення Третього археологічного з’їзду у Києві в серпні 1874 року. 1875-го представництво товариства взяло участь у географічному конґресі, що відбувся в Парижі (Франція), а самого Чубинського нагородили золотою медаллю за наукові досягнення світового значення.
На превеликий жаль не довго тривала діяльність Південно-західного відділу географічного товариства у Києві, яке мозолило очі царським чиновникам. Спричинилися до цього й «яничари» — запеклі українофоби Віталій Шульгин, російський професор історії у Київському університеті, засновник і редактор україножерної російської газети «Київлянин», і Михайло Юзефович, російський діяч в Україні, куратор київської шкільної округи, ініціатор антиукраїнського царського Емського указу, який 18 травня 1876 року підписав російський цар Олександр ІІ.
В. Шульгин і М. Юзефович розгорнули у всередині товариства ганебну активність провокаторів і донощиків, довели до жорстоких переслідувань членів товариства, а особливо його керівництва. М. Юзефович написав листа до «надзвичайної комісії для припинення українофільської діяльності», в якому характеризував П. Чубинського як головного керівника українофільства. Російська влада більше не могла миритися з культурно-освітницькою, історично-науковою, пробуджуючою національну свідомість українців працею Південно-західного відділу географічного товариства. Тому царський уряд застосував до товариства постанову ганебного, нечуваного в історії культури Емського указу і в червні 1876 року ліквідувала його, а Павла Чубинського наказали виселити з Києва і заборонити в’їзд у південні губернії, а також проживати в малоросійських і столичних містах губерній.
За заступництвом президії Російського географічного товариства науковець дістав дозвіл оселитися у Петербурзі, де два роки працював у міністерстві шляхів. Там він важко захворів. Після наполегливих домагань домігся від царського уряду дозволу повернутися в Україну. Повернувся у свій улюблений родинний хутір біля Борисполя. Згодом замешкав у Києві. Останні два роки життя, розбитий паралічем, був прикутий до ліжка. Помер у Києві 26 січня 1884-го, проживши лише 45 років. Хоч таким коротким було його життя, та спадщина, яку залишив по собі, величезна, а її значення неперевершене.

Анізія Путько-Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...