Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Sep. 20, 2017

Ще один штрих до портрета Володимира Жили

Автор:

|

Лютий 26, 2015

|

Рубрика:

Ще один штрих до портрета Володимира Жили

Володимир  Жила

Під час похоронних обрядів тим, хто відійшов у вічність, співають «Вічную пам’ять». У цьому ключі бажаю пригадати, відсвіжити та продовжити вічную пам’ять про довголітнього приятеля і друга проф. Жилу, тим більше що заборгував йому завершення розмови про далеке минуле, що відбулася на присмерку Другої світової війни. То був час, коли у ранні місяці 1945-го я вперше побачив Володимира Жилу.

Коли німецька армія відступала на всіх фронтах, активно дискутувалась і формувалася відома концепція «Русской освободительной армии» генерала Власова. До цієї російсько-військової формації німецькі чинники пробували долучити й українців. Українська сторона одностайно і рішуче відмовилася від такої концепції. Унаслідок цього було створено Український національний комітет, який очолив відомий військовий діяч генерал-хорунжий Павло Шандрук. Водночас він став відповідальним командиром Української національної армії, куди увійшли українська дивізія «Галичина» й інші українські військові формації, що боролися проти більшовиків.
Напередодні цих подій були звільнені з концентраційного табору «Саксенгаузен» українські політичні в’язні — члени ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. Також було випущено на волю Андрія Мельника, Тараса Бульбу-Боровця та низку інших українських політичних в’язнів. У той час Володимир Жила одержав наказ приєднатися до бригади Андрія Доллуда та їхати у чеські гори, до вишкільного табору парашутистів.
«Українська газета у Берліні» наприкінці 1944-го і на початку 1945 року повідомляла, що полковник Терещенко набирає хлопців і дівчат до парашутної бригади, яка виступала під назвою «Вільне козацтво». То була нагода для молодих українців покинути Берлін.
Мав я щастя бути учасником цієї бригади, що налічувала понад 300 осіб. Недовго ми перебували у касарнях на периферії Берліна й частинами переїжджали до парашутної школи у гори Йоганесбурґа. Учасники бригади не носили військової уніформи й не мали зброї, за винятком старшин. Кожен член «Вільного козацтва» одержав офіційний військовий документ на фіктивне прізвище. Поза фізичними вправами і маршами, нічим більше не займалися. На літаку не були і парашута не бачили.
Під час дуже короткого перебування в горах ми мали одну-єдину лекцію. Сподівався, що вона буде на військову тематику. Однак то була лекція про історію України. Зала була простора, зі сценою і вигідними кріслами. На неї піднялись якісь військові достойники. Мені запам’яталося прізвище «Жила». Доповідь цього чоловіка була про гетьманів Хмельницького та Мазепу. Володимир Жила був стрункий, високий на зріст, мужньої статури. Таким він залишався у моїй пам’яті понад 30 років, коли я побачив його вдруге.
Після порівняно короткого побуту в горах, десь наприкінці березня і в середині квітня 1945 року група Терещенка й інші одержали наказ покинути табір і рухатися в Баварію. Мабуть, військові провідники вже знали, що Німеччина буде роздерта на східну та західну окупаційні зони.
Коли наша група з 15 хлопців і дівчат, покинула табір, а інші мали слідувати за нами, ми спершу опинилися на празькому залізничному вокзалі. Там панував суцільний хаос. Між чеськими містами Пльзень і Клятав на початку травня 1945-го нас застала капітуляція Німеччини. Наша група розчинилася серед чехословацького населення. У 1970-х рр. я побачив оголошення в щоденнику «Свобода» Українського народного союзу, що «в Українському літературно-мистецькому клюбі у Нью-Йорку відбудеться доповідь проф. Володимира Жили». Пригадалося мені це прізвище. Було цікаво: чи проф. Жила — та ж особа, котру я пам’ятав зі школи парашутистів у чеських горах?
Тарас Грицай, голова клубу, представив професора Техаського університету у містечку Лаббоку, літературознавця і громадсько-політичного діяча. Про його військовий період — нічого. Я побачив, що це є той самий військовий старшина — поручник Жила. Ґратулював йому за цікаву доповідь і не згадав про наше знайомство.
Наші дороги знову перетнулися на форумі Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), коли мені довелося працювати в канцелярії. Проф. Жила був дійсним членом філологічної секції НТШ. Він часто приїздив із милою дружиною Іриною з Техасу до Нью-Йорка на конференції НТШ, політичні зустрічі з членами українського екзильного уряду УНР і відвідував свою доньку Святославу Жилу-Качарай.
Він завжди був бажаним гостем у канцелярії НТШ. Тут ми познайомились ближче, а згодом стали друзями. Володимир Жила був високо і всесторонньо освіченою людиною, літературознавцем, філологом, автором низки літературознавчих праць, зразковим українським патріотом і глибоко віруючим християнином. У товариському житті був надзвичайно приємним і ніколи ніким не погордив. Все знаходив тему для розмови з кожною людиною і цим здобував собі прихильність у громадсько-політичному й товариському житті. Належав до особливо працьовитих особистостей.
Пригадую, як якось Володимир Жила відзначав свої іменини у доньки Святослави й зятя Степана Качарая. Я мав честь бути запрошеним. Тоді я вперше зізнався Володимиру, що знаю його з ранніх місяців 1945-го. Мої спогади стали для нього великою несподіванкою. Це можна було побачити з виразу його обличчя. З особливою цікавістю і наполегливістю він почав мене розпитувати: коли, де і як це було? Нагадав йому квітень 1945-го, чеські гори та школу парашутистів.
На жаль, приємне товариство перебило нашу розмову. Володимир сказав, що закінчимо іншим разом. На жаль, такої нагоди не більше не трапилося. Мій милий друг, цікавий розмовник Володимир Жила 16 листопада 2004 року несподівано вирушив у Божі засвіти.
Я хотів би також розповісти про його динамічний і творчий життєвий шлях після капітуляції Німеччини. Зі спогадів про Володимира Жилу, опублікованих у реґіональному збірнику «Збаражчина», дізнався, що після капітуляції Німеччини професор опинився в Філляху (Австрія).
Зі серпня 1945 року п. Жила виконував особливо важливі обов’язки зв’язкового між Українським допомоговим комітетом у Філляху й англійською окупаційною владою. Це вимагало від нього дипломатичного хисту й інтелектуальних зусиль, аби активно протидіяти спробам примусової депортації, так званого повернення на «родіну».
У той час Володимир Жила почав редагувати газету «Українські вісті», якої вийшло всього п’ять чисел, бо на вимогу совєтських чинників це видання припинило існування. У табірний період в Австрії п. Жила був активним і в літературному житі. Цікавився українськими літературними процесами у Західній Німеччині й Австрії. Він посідав керівні посади: був командиром першого українського переселенчого табору «Піккольо» в Австрії, керівником української частини табору у Сан-Мартіні, головою Обласної української таборової ради в Каринтії. Працював у громаді, для громади і для свого інтелектуального розвитку.
Усю свою посвяту, відданість і працьовитість Володимир виніс із рідної хати. Він народився 25 червня 1919 року у свідомій патріотичній родині Івана Жили і Софії з Істеревичів у містечку Збаражі, що на Тернопільщині. На жаль, хлопець у ранньому віці втратив батька, котрий загинув під час українських визвольних змагань 1918-го. Володимир виростав і виховувався за дбайливої опіки матері Софії і дідуся по матері Івана Істеревича. До речі, сім’ї Жилів та Істеревичів належали до авторитетних українських родів у Збаражі.
1938 року юнак успішно закінчив середню школу і вже наступного року записався на студії права при Львівському університеті. Початок Другої світової війни змінив плани Володимира. У травні 1941-го його рекрутували до Червоної армії. Не встиг ще добре опанувати військової науки, як із тисячами совєтських вояків опинився у німецькому полоні. Йому вдається звільнитися, і вже наприкінці лютого 1945 року він одержав листа з Берліну, що його прийняли до Української національної армії та запропонували посаду інструктора у школі парашутистів.
Володимир Жила належав до творчих людей. Все шукав шляхів виходу зі складних ситуацій не тільки для себе, але й для української спільноти. 1948 року він еміґрує до Бразилії, де включається в українське життя. Обставини там його не влаштовували, і вже 1952-го бачимо його у Канаді учителем середніх шкіл. 1959 року в Манітобському університеті Володимир здобув бакалаврат із хімії та фізики, а 1962-го у тому ж університеті — титул магістра славістики. 1967 року він здобуває докторат із славістики в Українському вільному університеті, і з 1973-го по 1987 рік працює там професором. З 1963-го п. Жила жив у США й до 1986 року працював професором російської та німецької мов у Техаському університеті в м. Лаббоку.
Крім цього Володимир Жила — літературний критик, перекладач, автор цілої низки видань монографій, есеїв, статей на історичні й літературні теми. Був співредактором збірників «Збаражчина», нагороджений Сятійшим отцем Іваном-Павлом ІІ званням «Лицаря ордену Григорія Великого», а Президентом України — орденом «За заслуги» третього ступеня.

Микола Галів

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...